|
Переді мною листи, автобіографія, ощадна книжка,
фотокартка, яким понад піввіку. Від часу папір пожовк, місцями потерся,
чорний текст вицвів. І все ж вони, ці, на перший погляд, звичайнісінькі
папери і сьогодні криком кричать, примушують думкою сягнути в той страшний
тридцять сьомий, коли людське життя в будь-яку мить могло обірватися від
епідемії обмов та інкримінацій, що охопила всю країну. Ніхто не був
гарантований від арешту і розстрілу. Бо енкеведовці мали свій план виявлення
"ворогів народу", і виконували його неухильно. Але про це не знав, не відав
комсомолець Василь Коцегуб (вірніше, колишній комсомолець, бо після арешту
батька його зразу ж виключили з лав спілки), коли писав листа наркому
внутрішніх справ СРСР Єжову. В ньому він з пошаною звертається до цього
сталінського ката, називаючи його "дорогим". Адже він (та й не тільки він)
вірив своїм вождям, вважав їх кришталево чесними, справедливими, і що тільки
вони можуть покласти край зловживанням місцевих властей, бо просто не знають,
що діється на Зіньківщині, Полтавщині.
Отож, юнак, коли писав листа наркому, був певен, що той порадить, як йому
жити, допоможе встановити правду, захистить його батька, чесного комуніста,
від наклепів. Не знаю, чи хоч згодом Василь переконався в своїй наївній вірі
до "рідного батька" Сталіна, до його соратників, коли його, першокурсника
Харківського педінституту, відчислили з студентів ніби в зв'язку з призовом
на службу в Червону Армію, але не взяли, бо він син "ворога народу". Однак і
в інститут йому двері були закриті. А хлопець був здібним, особливо сильним
в математиці. Недарма його послали викладати цей предмет в семирічку села
Удовиченки. Думається, що і після всього цього Василь Коцегуб не зневірився
у "вожді народів", бо не раз він заспокоював свою матір Устину Петрівну: "Знав
би Сталін, що тут робиться, не здобрувати б їм". Коли ж розпочалась війна,
він пішов на фронт. Один всього лист одержали рідні від нього з міста Стрий.
Можливо, з ім'ям Сталіна Василь і поліг там в ті перші трагічні дні війни. І
тільки в 1944 році Устині Петрівні вручили повідомлення, що її син пропав
безвісти. Ні дати, ні місця його загибелі не знають і сьогодні його рідні і
близькі. Як і не знали про долю свого батька - Івана Артемовича Коцегуба.
Тільки в 1956 році на лист дочки Ганни Іванівни Мотузки обласна прокуратура
повідомила, що її батько був засуджений особливою трійкою на 10 років без
права переписування і помер 21 жовтня 1941 року від сипняку. Однак це була
звичайнісінька "липа". Навіть після XX з'їзду партії говорилась лише
напівправда. Така відповідь, мабуть, не задовольнила Ганну Іванівну, і вона
в 1958 році знову звертається з листом до обласного прокурора. Через рік
вона одержала повідомлення, що Іван Артемович Коцегуб реабілітований за
відсутністю складу злочину. Тоді ж дружині Коцегуб Устині Петрівні на її
клопотання про виплату двомісячної заробітної плати потерпілого районне
начальство роз'яснило, що таке відшкодування не розповсюджується на
колгоспників. Нічого не одержала вона і за конфісковане майно, що належало
заарештованому. Більше того, не виплатили їй і грошовий вклад в сумі 200
карбованців, зроблений Іваном Артемовичем ще в 1934 році в
Лютенсько-Будищанську ощадкасу. Думається, що це вчинено зовсім не по закону.
Якщо тепер рідні і були задоволені тим, що Іван Артемович Коцегуб
виправданий, що він не вчинив ніякого злочину перед народом, перед своєю
совістю, однак по партійній лінії він ще довго не був відновлений.
Залишалось для них загадкою, в чому крилась його провина, як трапилось, що
він помер від тифу. В такій непевності минуло ще тридцять років. І ось
нарешті настав довгожданий день, коли всі крапки над "і" були поставлені.
Постановою бюро Полтавського обкому Компартії України від 22 червня 1989
року І.А. Коцегуба було реабілітовано в партійному відношенні (посмертно).
Тепер можна сказати і те, що так довго приховувалось і вигадувалось.
Насправді все було по-іншому і досить оперативно, бо розгляд справ
заарештованих вирішувався, так би мовити, конвеєрним способом. Іван
Артемович Коцегуб був заарештований 29 вересня 1937 року. А вже 25 жовтня
постановою особливої трійки УНКВС по Харківській області він був засуджений
у відповідності до статей 54-2, 54-7, 54-8, 54-11 КК УРСР до розстрілу. 31
жовтня 1937 року вирок виконаний в м. Харкові.
І знову в котрий раз перечитую листи Івана Артемовича, які він писав
секретареві Харківського обкому партії Гикалу, секретареві ЦК КП (б)У
Косіору. Це не просто листи - це сповідь комуніста перед своїм старшим
товаришем, перед своїм партійним вожаком. В них він детально описує кожен
свій крок, майже кожен день свого життя. Настійно просить розібратись в його
справі, захистити від свавілля, повернути в ряди комуністів. Ні, він не
просить, а молить прислати комісію, яка б об'єктивно розглянула всі ті
звинувачення, які були пред'явлені йому на закритих зборах Зінківської
районної організації. Кілька разів Коцегуб намагається особисто зустрітись з
партійними керівниками, щоб вони його прийняли і вислухали. Але марно,
добитись до них не так просто. Та вони й не бажали такої зустрічі, бо на
Коцегубу стояло вже своєрідне тавро "ворога народу". Коли він прийшов до
секретаря Зінківського райкому партії Лєкарєва, то той навіть не запросив до
кабінету, а в коридорі поспіхом заявив: "Виключили з партії за те, що
пригрів троцькіста Ніценка, і за те, що ходив зустрічати німців у
вісімнадцятому". Думав добитись правди у секретаря Харківського обкому
партії Гикала, то там не дозволили навіть зайти в приміщення. Так ні з чим і
повернувся додому. А районна газета "Більшовик Зіньківщини" не забарилась
розвінчати його "підлі дії", добавивши до всіх тих звинувачень ще й те, що
він "сприяв" куркулям розвалювати колгосп.
Зараз навіть важко уявити, що діялось в душі цієї безвинної жертви обмов і
свавілля на протязі більше семи місяців. Правлінці колгоспу, де він
головував кілька років, комуністи сільської територіальної організації, яку
ще вчора він очолював, тепер сторонились його, обходили десятою дорогою, щоб
самим не потрапити до списку "ворогів народу". А приходили діти з школи, він
бачив сльо¬зи на їх очах, бо там на них дивились, як на зачумлених. Хоч
треба віддати належне рядовим колгоспникам, які стали на захист свого голови
і писали листи і в область, і в республіку. Однак на них ніхто не звертав
уваги. А в них люди писали правду, бо добре знали і його батька, і його
самого з малих літ, і все, що він робив, що було на очах односельців. Його
біографія схожа на тисячі інших трудівників-селян.
Іван Артемович Коцегуб народився 30 червня 1894 року в селі Лютенські Будища
в бідняцькій родині. У батька окрім саманної хати під соломою та
поганенького сараю нічого не було: ані землі, ані худоби, З ранньої весни і
аж до перших морозів він ходив на заробітки у Катеринославську губернію.
Гнув спину то у поміщика Гладкого, то в багача Падини. Малий Іван з малих
літ влітку пас громадську череду, а взимку бігав до школи, бо дуже хотілось
навчитись писати і читати. Йому пощастило закінчити чотири класи
церковно-приходської школи. А з п’ятнадцяти років Іван разом з батьком міряв
шлях на Катеринославщину, щоб заробити якусь копійчину.
Ішов другий рік імперіалістичної війни. Івана Коцегуба забирають в армію.
Потрапив у 272-й Гдовський полк. Кілька місяців навчання, і ось уже він
командир відділення. Бої, окопи, відступ. Невдоволені солдати, бо не бажали
вмирати за царя - батюшку, за капіталістів і поміщиків. Тут же в окопах
вперше почув Іван Коцегуб ленінське слово правди, яке несли солдатам
більшовики. А потім грянув сімнадцятий. Його серед інших обирають до
полкового революційного комітету. А в січні 1918 року він повертається в
рідне село. В Лютенських Будищах, як повсюди, тільки й розмови про землю:
коли ж будуть її ділити. Поміщик Будка кудись зник, і селяни подались до
його лісу, щоб нарубати на паливо. Іван теж привіз санчата дровець. Згодом
селом поповзли чутки, що йдуть гайдамаки, а з ними німці, нібито вже вони
появились і в Бірках. Вирішили піти у розвідку, переконатись, чи то правда.
Вчорашнього солдата Івана односельці теж попросили сходити: хто-хто, а він
справді взнає, чи дійсно ідуть німці, бо недавно воював з ними. В тридцять
сьомому "доброжелателі" про це йому нагадають, та ще й прибавлять, що
хлібом-сіллю зустрічав Коцегуб німців. А про те, що за ті сани дров побили
чужинці батька і наклали 500 карбованців контрибуції, бач, забули. Іван не
тільки не радів їхньому приходу, а весь час переховувався. Коли ж німців
вигнали з Полтавщини, Іван Артемович вступає до Червоної Армії. Його
призначають командиром 7-ї роти 395-го пластунського полку. Весь час в боях,
походах, громив Денікіна. Застудився, пролежав кілька місяців у госпіталі, а
звідти за станом здоров'я відправили додому.
У Лютенських Будищах мов на нього чекали. Зразу ж обирають членом волосного
виконкому, а також призначають волосним військкомом. Неспокійно тоді було в
нашому краю. Лютували банди Махна, Хрестового, Мандика. Іван Артемович
Коцегуб добровільно вступає в маневрову групу, створену губвіськрадою для
боротьби з бандитизмом на Полтавщині. Він став командиром 1-ї тачанкової
сотні. Як вогню бандити боялись цього загону, але й полювали за його
командиром. І все ж тоді не поліг від бандитської кулі, правда, хату таки
спалили, ледве врятувалась Устина Петрівна з дітьми. Одружився Іван
Артемович рано, ще до призову в царську армію, на такій же біднячці, як сам.
Разом ходили на заробітки в Катеринославську губернію.
Нарешті міцно стала Радянська влада на Полтавщині. Іван Коцегуб іде
працювати об'їждчиком державного лісництва і там трудиться до 1926 року. Хоч
і добре йому на цій роботі, однак його, селянина з діда-прадіда, манила
земля. Односельці обирають Івана Артемовича головою земельної громади, а
через рік - головою Лютенсько Будищанської сільради. В 1929 році його
приймають кандидатом в члени ВКП (б). Як голова сільради Коцегуб
користувався авторитетом у жителів села, був на хорошому рахунку і в
райвиконкомі. Коли постало питання про те, щоб підтягти справи у
Великопавлівській сільраді, то районне керівництво вирішило послати туди на
посаду голови саме його. Незабаром і ця сільська Рада вийшла в передові. В
березні 1930 року він знову повертається в рідне село, очолює виконком
сільської Ради. Це був час складний і неспокійний. У Лютенських Будищах
почали створюватись колгоспи. Спочатку їх організували аж дев'ять.
Започаткувала свою виробничу діяльність машинно-кінна станція, в
розпорядженні якої були коні, плуги, сівалки, молотарки, інший реманент.
Наступного року дрібні артілі об'єдналися в чотири колгоспи - "Перемога", "Ленінський
шлях", "Нове життя" і "Надія" (згодом, після вбивства Кірова, почав носити
його ім'я). Організація колгоспів - не проста була справа. Треба було
переконувати селян у перевазі колективного господарювання, а нерідко і
примушувати їх вступати до артілі. Іван Артемович умів спілкуватися з людьми,
підбирати ключик до селянської психології. Умів захисти бідняцькі родини.
Можливо, своєю чуйністю до людей до певної міри обмежив лихо того голодного
тридцять третього. Саме тоді колгоспники артілі "Ленінський шлях" обирають
Коцегуба головою правління. На цьому посту він чесно служив аж до березня
тридцять сьомого. Потроху колгосп набирав сили, у людей зажевріла надія.
Іван Артемович старався з усіх сил, щоб артіль не пасла задніх, щоб поля
родили щедро, щоб тваринницькі ферми були продуктивними. Багато голів-колег
по-доброму заздрили йому, але були й такі, котрі при нагоді ладні були
підставити ніжку чи обмовити його.
В нарисі "Лютенські Будища", що включено до тому "Полтавська область",
кілька сторінок відведено минулому і сучасному цього великого села
Зінківського району. В ньому досить детально розповідається про створення
колгоспів, про їх фундаторів, вміщені їхні фотографії. А от про Івана
Артемовича Коцегуба ні слова, ніби його ніколи не було, ніби він і не
трудився на цій землі. Думається, що цю "білу пляму" настав час заповнити
правдою, віддаючи належне цій людині.
Але давайте повернемося до подій того страшного і трагічного тридцять
сьомого. Після того, як Івана Артемовича Коцегуба було виключено з партії,
для нього настали чорні дні. Він добре розумів, що це його політичний
розстріл, а попереду жде фізичне знищення. В країні проходила кампанія
виявлення "воро¬гів народу", які тихою сапою діяли повсюди, чекаючи слушного
моменту, щоб повалити Радянську владу. Читаючи про це в газетах, він подумки
запитував себе: "Невже і я ворог? Може, то не я бився з денікінцями, громив
банди Махна, Хрестового? А Радянську владу зміцнював на селі, організовував
колгоспи, не досипав ночей, переживав, вболівав за народну справу? Хто ж я
тоді?". Болючі роздуми, гнітючі думки. І так щодня, щоночі.
Догоряв осінній день 28 вересня 1937 року. Останній день, прожитий ним в
одному селі. Кілька міліціонерів, що прибули із Зінькова, зайшли до хати,
примусили Івана Артемовича одягтися і повели його з собою. Більше його рідні
ніколи не бачили. Ранком Устина Петрівна подалась в райцентр, до міліції.
Але там на неї нагримали, сказали: "Якщо хочеш, то й тебе заберемо". Так ні
з чим і повернулась вся в сльозах додому. Потім їздила у Харків, але й там
нічого не довідалась.
А тим часом Коцегуба мордували в енкевеесівських застінках, вибивали
зізнання. І свого досягли. В слідчій справі за номером 45025 чорним по
білому, як кажуть, записано, що Коцегуб Іван Артемович служив у гетьмана,
був активним учасником антирадянської націоналістичної організації, яка
готувала збройне повстання проти Радянської влади з метою відторгнення
України від СРСР і створення "незалежної" буржуазно-фашистської держави.
Однак слідчим здалось, що цих страшних звинувачень замало. Тому йому
сфабриковувалось ще й таке: проводив терористичні акти проти керівників
Комуністичної партії та Радянського уряду. Але кого він убив з керівників і
коли це вчинив? От цього вони не вигадали. Виявилось, що й цього ще не
досить. Його звинувачують в шкідництві, дискредитації заходів радянських
органів, у вербуванні нових членів підпільної організації. А в кінці, як
завжди, було записано, що Коцегуб І.А. визнав себе винним, а його ворожі дії
викриваються показаннями Колісника Л.Г. (працював до арешту завідуючим
Зінківським відділенням "Облколгосп птахоферми") і очною ставкою Наливайка
Андрія Вікторовича, який очолював Зінківський райземвідділ, був членом бюро
райкому партії (теж тоді був арештований і розстріляний).
Після всього того, що "заподіяв" партії і народу Іван Артемович Коцегуб, про
помилування чи пом'якшення вироку не могло бути й мови. В постанові
особливої трійки записано: "Коцегуба І.А. розстріляти, майно, що належить
особисто йому, конфіскувати". Вирок був виконаний. Так трагічно обірвалося
безвинне життя громадянина, комуніста. Від того фатального моменту минуло
майже шістдесят п'ять років. Як бачимо, довга була дорога до правди. А
рідним, близьким Івана Артемовича вона здалась набагато довшою. Бо на
протязі багатьох років вони вважались сім'єю "ворога народу". Тож треба було
все пережити, витерпіти.
Жили і терпіли. І все-таки надіялись. Дружина Коцегуба Устина Петрівна весь
час трудилась в колгоспі імені Кірова на різних роботах. Найстарша дочка
Меланія, коли забрали батька, була вже замужем, мала свою сім'ю. Син Василь,
аж доки не пішов на фронт, вчителював. Найменша дочка Галина жила при матері,
закінчила семирічку, а потім навчалась в Хорольській медичній школі, яку
закінчила в сороковому році. Весь випуск медсестер було направлено на роботу
в Західну Україну, а її не послали, бо вона була дочкою "ворога народу".
Після школи працювала по спеціальності в Карлівському районі. Коли почалась
війна, просилась на фронт, але їй відмовили. Під час гітлерівської окупації
жила дома в Лютенських Будищах, переховувалась від поліцаїв, які часто
робили облави на хлопців і дівчат, щоб потім їх відправити на німецьку
каторгу. В повоєнні роки перебралась в Зіньків, влаштувалась на роботу в
райлікарню, де пропрацювала беззмінно сорок років. Вийшла заміж, має трьох
дітей - доньку Валентину, двох синів Василя і Миколу. Дочка трудиться
медсестрою в санаторії "Сосновий бір". Микола працює шофером в райлікарні,
Василь - інженером в Зіньковському РТП. Мають свої сім'ї. Устина Петрівна
жила в селі, в рідній оселі, аж доки тяжко не захворіла. Потім її забрала
Ганна Іванівна до себе в Зіньків. Десять років тому її не стало. В
Лютенських Будищах живуть син найстаршої дочки Меланії і дві двоюрідні
сестри Івана Артемовича.
Отже, життя продовжується. Родовід Коцегубів не перевівся, витримав
сталінський геноцид.
<< НА ПЕРШУ
|
