|
Навіть сто років тому це степове село, що
розкинулося над тоді повноводим, тихоплинним Орчиком, було досить великим і
ошатним. Красивий Благовіщенський храм велично здіймався над широким
простором. Довкола, скільки оком кинеш, - багатющі чорноземи. От тільки
більшість родючої землі належала поміщицьким фільваркам.
Жила у Федорівці Карлівського району родина Борисенків, з діда-прадіда
хліборобів. Євтух Герасимович мав мізерний шмат землі, конячину, а ще ростив
восьмеро дітей: п'ятеро синів і трьох доньок. Не сім'я, а ціла артіль. Треба
було чимось її і нагодувати, і в щось одягти. Найменший син Микола на світ
з'явився за два роки до початку двадцятого століття. А коли трохи підріс,
пішов у підпасичі. З ранньої весни і аж до перших морозів доглядав сільську
череду. Від цього мав і харч, і деяку копійчину. А взимку ходив до
церковно-приходської школи. Хоч нестатки й обсідали старого Євтуха, він
вирішив віддати сина на навчання. Той проявляв неабиякі здібності - грав на
бандурі, мав хист до малювання і ліплення.
Закінчив сільську школу. Що ж далі? Хотілося поїхати в місто, щоб продовжити
навчання. Вчителі радили Миколі вступити до Миргородського художнього
керамічного училища, пророкуючи, що з нього вийде непоганий художник. Вони
навіть звернулися до земства, щоб воно виділило кошти на навчання. Довго
чиновники не погоджувалися, та, нарешті, зважили на прохання школи.
І ось уже Микола в Миргороді. Навчався він добре. Збереглася до наших днів
його дипломна робота - ваза з барельєфами героїв повістей Миколи Васильовича
Гоголя. На цьому оригінальному творі стоїть рік «1914». Ймовірно, що саме
тоді Микола Борисенко успішно закінчив учбовий заклад. Чи довелося йому
працювати за фахом, важко сказати. Якщо й трудився де, то зовсім мало, бо
почалася перша світова війна. На перших порах переважна більшість молодих
людей, особливо гімназистів, студентів, учнів реальних училищ, була
настроєна патріотично. Вони рвалися на фронт, щоб захищати від ворогів
російську землю, православну віру і царя-батюшку. Мабуть, ця ідея оп'янила і
юного Борисенка. Бо невдовзі він стає курсантом школи прапорщиків.
У боях і походах
Кривава бойня розгоралася з кожним днем все
сильніше. У цій смертельній круговерті опинився і прапорщик Борисенко. Тепер
він на власні очі побачив істинне обличчя війни і зрозумів, хто винен у
цьому злочині. А розтлумачили правду йому більшовики. Вже на фронті він без
вагань став на бік більшовицьких солдатських комітетів. Тоді ж познайомився
з працями Леніна.
Жовтневу революцію Борисенко зустрів з радістю. І знову бої, походи. Тільки
тепер проти тих, хто прагнув повернути втрачені капітали, землю, привілеї.
Червоноармієць, а згодом політбоєць, комісар кавалерійського полку,
Борисенко воював проти військ Директорії, Петлюри, Денікіна і отамана
Григор'єва, банд Махна та інших білогвардійсько-куркульських ватажків. Серед
червонокозацтва Віталія Примакова ім'я комуніста Миколи Борисенка було добре
відоме і авторитетне. Там, де найважче, найскладніше, завжди був
політкомісар Борисенко. Тричі поранений, мав можливість солдатську шинель
замінить на цивільний одяг, але про це й не думав. Після одужання знову
повернувся в стрій. Рішенням реввійськради Борисенко був нагороджений
Почесною зброєю та іменним золотим годинником.
І знову фронт трудовий
Відгриміли бої громадянської. Перед
Радянською владою постав новий страшний ворог - розруха. Мовчали фабричні і
заводські гудки, поросли бур'янами поля, не працювали школи, лікарні.
Загрожував голод.
Комуніст Борисенко з головою поринув у господарські справи. Працюючи в
губраднаргоспі, займався налагодженням роботи промислових підприємств. Вже у
першій половині 1921 року в Полтаві стали до ладу цегельний, шкірзавод,
закрійні та ливарні майстерні, олійзавод, млини і макаронна фабрика, завод «Мило»,
сірникова фабрика. До того ж треба додати, що місто і вся губернія засіли за
підручники - йшла боротьба з неписьменністю.
У цій повсякденній трудовій і політичній бучі зіткнулися стежки Миколи
Борисенка і Ганни Литвин, яка тоді працювала друкаркою в одній із установ
міста. Коли перед вчорашньою гімназисткою постав двадцятидворічний стрункий
юнак у кожанці та кепці із зіркою, з маузером на боці, вона зрозуміла - це
її доля. Незабаром Борисенка, який добре зарекомендував себе на роботі в
губраднаргоспі призначають заступником народного комісара легкої
промисловості УРСР. Молоде подружжя переїздить до Харкова - на той час
столиці України.
Це були роки, коли наша країна не тільки успішно ліквідовувала розруху,
спричинену громадянською війною, а й набирала сил для індустріалізації
народного господарства. На заступника наркома республіки лягло чимало
господарських справ, які вимагали невідкладного вирішення. На Україні велося
будівництво не одного десятка підприємств легкої промисловості, які треба
було своєчасно забезпечувати будівельними матеріалами, обладнанням. Цілими
місяцями доводилося не бувати дома.
У 1926 році Борисенка призначають торгпредом у Чехословаччині. Там він
пробув майже рік - організовував закупівлю за кордоном верстатів, блюмінгів,
іншого обладнання для заводів, які будувалися в країні. Це була копітка і
нелегка робота: треба було не лише укласти вигідні контракти з іноземними
фірмами, а й дбайливо використати кошти молодої Країни Рад. Знаходилися сили,
які прагнули шкодити більшовикам. У своїх листах дружині чоловік розповідав
про труднощі, які виникали при виконанні цієї відповідальної місії. На жаль
листи не збереглися (були конфісковані під час арешту Борисенка. І тільки
через багато літ Ганна Михайлівна розповіла про це своєму синові. З
празького періоду вцілів лише один фотознімок, на якому чеський фотограф
зафіксував Борисенка в хвилини роздуму). Після успішного виконання
державного завдання Микола Євтухович повертається до Харкова. Працює в
апараті ЦК КП(б)У. На радянській роботі в роки першої п'ятирічки очолив
республіканський трест будівельної індустрії. І знову гори справ,
безперервні відрядження. Саме в цей період розгорнулося будівництво
Дніпрогесу, Краматорського та Горлівського машинобудівних заводів, шахт
Донбасу, сотень інших промислових об'єктів.
Під керівництвом Серго Орджонікідзе
На початку 1933 року Миколу Євтуховича
Борисенка як здібного організатора будівельної індустрії переводять у Москву.
Його призначають керуючим Всесоюзним трестом «Заводбуд», що безпосередньо
був підпорядкований Наркомтяжпрому СРСР. Очолював його в той час Георгій
Костянтинович Орджонікідзе. Борисенко вважав, що йому поталанило. Людська
простота Серго, душевність, вміння слухати інших, довіряти їм давали
можливість розкрити свої здібності, талант. Тож в ці роки Микола Євтухович
зарекомендував себе компетентним організатором і спеціалістом при
будівництві таких гігантів індустрії, як «Уралмаш», Нижньотагільський
вагонобудівний завод, Магнітогорський металургійний комбінат, ряду оборонних
заводів. Ганна Михайлівна згодом згадувала, що в цей період чоловіка вона
бачила лише на великі свята. І все ж, як не було сутужно з часом, як не був
зайнятий, Борисенко зумів в ці напружені роки заочно закінчити Московську
промакадемію. Знання йому були потрібні, як повітря.
За успішне виконання завдань уряду Борисенка у 1936 році нагородили орденом
Леніна, преміювали легковим автомобілем. Така висока урядова відзнака
свідчила про виняткові заслуги перед Вітчизною. У сімейному альбомі
випадково зберігся фотознімок, зроблений у Кремлі з нагоди вручення
державних нагород. У центрі фотографії - Орджонікідзе. Серед нагороджених і
Микола Євтухович.
У вихідні і святкові дні в оселі Борисенків часто збиралися друзі, знайомі,
співробітники наркомату. Микола Євтухович брав у руки бандуру і разом з
Іваном Семеновичем Козловським, з яким подружились ще у Полтаві, співали
українські пісні. Потім пили чай, обмінювалися новинами політичного і
культурного життя країни.
У середині тридцятих років обстановка в Москві, у країні стала тривожною,
зловіщою. Почалися арешти. Газети, радіо широко розповідали про викриття «ворогів
народу», масові мітинги і збори, на яких таврували правотроцькістських
агентів і шпигунів. Повертаючись з роботи, Микола Євтухович допізна сидів у
своєму кабінеті. Одного разу, згадувала Ганна Михайлівна, він не витримав і
в розпачі сказав мені: «Щось діється у нас не те. Не вірю, щоб стільки було
ворогів. Люди, які не шкодували свого життя, добровільно ішли за Леніним, не
могли тепер зрадити високі ідеї. Хтось робить чорну справу, щоб підірвати
нашу єдність і віру».
Страшний 37-й
Лютий 1937-го. Обірвалося життя Серго
Орджонікідзе. Борисенко відразу відчув, що втратив надійну опору, що на
нього накочується чорна лавина, від якої не врятуватися. Передчуття, на жаль,
збулися. Це сталося 23 липня 1937 року.
- П'ятдесят два роки минуло від тієї жахливої ночі, - розповідав мені син
Микола Миколайович Борисенко, - а мене і сьогодні проймає страх. На світанку
до квартири увірвалися кілька озброєних молодиків, почався обшук. Потім
наказали батькові збиратися. Мама щось хотіла дати в дорогу, але їй не
дозволили. Тато поцілував мене і маму й стиха сказав: «Не хвилюйтеся, це
якась помилка. Я швидко вернуся». Та більше ми ніколи його не бачили. А
через кілька днів забрали маму. Я навіть не бачив, як її арештовували. Гуляв
з товаришами, а коли зайшов у наш двір, до мене підійшов двірник і,
погладивши по голові, сказав: «Будеш тепер у мене жити». Та я таки піднявся
на свій поверх і побачив, що двері нашої квартири опечатані. Недовго жив у
двірника. Прийшли якісь люди, забрали і відвезли мене в один із
спецдитбудинків, що знаходився десь під Москвою. Таких, як я, тут було
багато. Як тільки завели в приміщення, на груди наділи табличку з номером,
сфотографували і взяли відбитки пальців. Тоді я не розумів мети цієї
принизливої процедури. Мені так було гірко на душі, що я кілька днів нічого
не їв. Замість «Артека», куди мав путівку, потрапив у дитбудинок для дітей «ворогів
народу».
...Довідавшись від Івана Семеновича Козловського про арешт зятя і дочки,
Михайло Петрович Литвин поспішив до Москви, щоб довідатися про їхню долю та
забрати до себе онука. Не один день оббивав він пороги НКВС та так нічого і
не взнав. Не дозволили і малого Миколу взяти на виховання. Так ні з чим і
повернувся до Полтави. Потім писав в усі інстанції І таки добився, щоб
віддали йому онука. Через два роки Миколу направили в полтавський
спецдитбудинок. що знаходився на вулиці Войкова. Хлопцеві тут було затишніше,
дідусь і бабуся не забували його, і він частенько забігав до них після школи.
А коли в сорок першому підступили фашисти до Полтави, дозволили старому
Литвину забрати онука додому.
<< НА ПЕРШУ
|
