|
Від
тих страшних років, що випали на долю нашого багатостраждального народу, минуло
вже багато часу. Все менше і менше лишається живих свідків поголовної
сталінської екзекуції над тими, хто здійснив революцію, хто, не покладаючи рук.
будував нове життя. Кривава енкавеесівська молотарка, запущена «рідним батьком»
народів, діяла без перебоїв і перепочинку, поглинаючи мільйони безвинних жертв.
Потрапив до цієї м'ясорубки і комуніст Демид Захарович Хмарський, який до арешту
працював у Машівці, Полтаві. Миргороді. В матеріалах, що вдалося мені зібрати
про нього, на жаль, є чимало «білих плям». Однак я не втрачаю надії, що,
прочитавши цю розповідь, відгукнуться ті, хто знав Хмарського. Нас, зокрема,
цікавить, що сталося з його родиною, яка жила в Селещині. Напевне, дружини
Хмарського Ганни Макарівни, якій у 1938 році сповнилося сорок п'ять, вже немає в
живих. Та в їхній сім'ї було троє дітей. Найстарша, двадцятитрирічна донька
Тетяна Демидівна Качула-Хмарська, певно, була вже заміжня, бо мешкала в
Миколаєві. Друга дочка, Марія, навчалася в Харків¬ському медінституті, а
чотирнадцятирічний Микола ходив до школи в Селещині. Можливо, комусь щось відомо
про них, напишіть мені чи зателефонуйте.
А тепер хочу розповісти читачам про гірку долю Демида Захаровича, котрий став
жертвою беззаконня. Біографічні дані, хоч і скупі, але до певної міри
відтворюють його життєвий шлях. У мальовничому селі Басань колишньої
Катеринославської губернії, в селянській родині Захарія Хмарського 15 серпня
1893 року народився хлопчик, якого батьки назвали Демидкою. Сім'я була
чималенька: четверо синів і дві дочки. А землі, як кажуть, і курці погребтись
ніде. З худоби — кляча-конячина та корова-годувальниця. Як тільки дитина, було,
зіпнеться на ноги, то вже старші привчали її до праці. Влітку Демидко був
пастухом, а взимку бігав до школи, бо хотілося бути грамотним, І таки домігся
свого. Вірогідніше всього, вже за Радянської влади він здобув вищу освіту. Та й
брати його теж вийшли в люди. В анкеті заарештованого Демида Захаровича
зазначено, де і ким працювали його брати. Микола очолював пошукову партію з
розвідки вугілля в Каменській області. Другий брат Степан — командир
прикордонників у Термезі. Третій — Федір Захарович — теж військовий, командував
авточастиною в місті Борисові. Дві сестри — Єфросинія Гричухіна і Марія Ганжа —
були вже заміжні. Напевно, жили в Басані.
З тієї страшної анкети я довідався, що Демид Хмарський без будь-яких ва¬гань
став на бік революції. З 1917 по 1920 рік зі зброєю в руках відстоював ідеї
Великого Жовтня. По дорогах - шляхах громадянської війни довелося йому пройти з
боями. В грізному дев'ятнадцятому він став членом більшовицької партії і до
останнього подиху був відданий їй.
Закінчилася громадянська, що стільки принесла народам страждань і жертв.
Робітничі і селянські руки, що кілька років тримали гвинтівку, знудьгувалися за
верстатом і плугом. І хоч більшість заводів і фабрик стояли мертвими, а поля
заросли бур'янами, люди в революційному запалі взялися наводити порядок, давати
лад у своєму понівеченому господарстві. У перших шеренгах будівничих соціалізму
був і Демид Хмарський. На різних роботах доводилося йому трудитись. І рядовим
робітником, і керівником. Скрізь, куди посилала партія, комуніст Хмарський не
шкодував ні сил, ні свого часу. Працював і постійно вчився, бо знав: без знань
не можна вирішувати грандіозні плани, які стояли перед Країною Рад. І ось уже
Демид Захарович у Машівському районі. Поселилися в селі Се¬лещині, що
розкинулося на правому березі невеличкої річечки Тагамлик. Від райцентру всього
шість кілометрів, до того ж залізнична станція. Добиратися до роботи зручно, а
його тоді саме призначили начальником політвідділу Машівської МТС. Дружина,
Ганна Макарівна, та діти звикли, що батько рідко бував дома. Бо справ тоді лягло
на його плечі стільки, що й за добу всіх не вирішиш. А головне — щоденна виховна
робота як з механізаторами, так і селянами ще молодих колгоспів. Тоді
машинно-тракторна станція за все відповідала: і за врожаї, і за хлібозаготівлі,
та найпаче - за політичний клімат у селах і хуторах. А часи то були тяжкі.
Голодовка, вчинена сталінськими мракобісами, викосила стільки трудового люду, що
й робити на перших порах нікому було. Виснажені, пухлі колгоспники виходили на
лан, де нерідко й богу душу віддавали. Бачив цю страшну картину політпрацівник
Демид Хмарський, але змінити щось не під силу йому було, вважав, що це результат
ворожих дій куркульні і правотроцькістських елементів.
Та все ж життя поступово входило в колію. Будувалася, розширювалася МТС, більше
стало на колгоспних полях техніки, на очах виростали тямущі механізаторські
кадри, міцніли партійні і комсомольські осередки. І в усьому цьому певна частка
невтомної праці начальника політвідділу Демида Захаровича Хмарського. В
емтеесівському колективі і в колгоспах зони його добре знали і поважали за
спокійний, розсудливий характер, за простоту і селянську натуру. Можливо, все це
й сприяло тому, що невдовзі комуністи Машівського району обрали його своїм
політичним ватажком. Чимало добрих справ Хмарський зробив, будучи першим
секретарем Машівського райкому КП(б)У.
Але настав лихий тридцять сьомий. Сигналом до масових репресій став судовий
процес над антирадянським троцькістським центром.
Від епіцентру політичного землетрусу блискавично покотилися репресивні хвилі на
периферію, до найглухіших куточків країни. Недремне енкавеесівське око ще
активніше запрацювало над виявленням замаскованих «ворогів народу». А йому
всіляко допомагали заздрісники, наклепники, кар'єристи, які завжди оперували
гучною політичною фразеологією. Газети і радіо хмеліли від викривальної
інформації. Докотилася ця чорна хвиля і до Полтавщини. Те, що творилося в країні,
хвилювало Демида Хмарського, викликало душевну тривогу, вибивало його з робочої
колії. Майже щодня він одержував страшну звістку про те, що той чи інший його
колега по партійній роботі потрапив до списку «ворогів». Наприкінці вересня
тридцять сьомого створюється Полтавська область. І в Демида Захаровича (та й не
тільки в нього) зажевріла надія, що цей кошмар припиниться. Але як гірко
помилився він і ті, хто так думав. Адже в країні була створена особлива сила,
непідконтрольна наддержавна структура, яка владна була зробити все, що тільки
захоче, і людське життя тоді нічого не було варте, бо людину вважали за
звичайний гвинтик. А їх, безправних гвинтиків, у країні було сто вісімдесят
мільйонів. Чи ж варто ними дорожити?
Створення Полтавської області, а з нею — партійних і адміністративних органів,
викликало проблему добору і комплектування кадрів для їх функціонування. Для
відділу радянської торгівлі обкому партії потрібний був компетентний завідуючий.
Вибір випав на Демида Захаровича Хмарського. З 2 лютого 1938 року він очолив
відділ і почав з властивою йому енергією втручатися в справи торгівлі області.
Як завжди, при реорганізації налагодженого керівного механізму ще не було, тому
виникали певні труднощі. Були вони, звичайно, і при організації нашої області.
Хмарський цілими тижнями не бував в обкомі, вирішуючи на місцях питання торгівлі.
Та на перших порах не все вдавалося йому розв'язати. Через якихось п'ять місяців
слідчий запише в протоколі допиту, що то він з ворожою метою створював ті
труднощі в торгівлі Полтавщини.
Події перших місяців тридцять восьмого для Демида Захаровича розвивалися з
блискавичною швидкістю. Думається, що ще тоді, коли його призначили завідуючим
відділом обкому партії, він уже був на прикметі у начальника обласного
управління НКВС. Після арешту першого секретаря Кременчуцького міськ¬кому парії
Максима Львовича Шмідта в середині травня обком партії рекомендував на цю посаду
Хмарського, але чомусь ця пропозиція лишилася тільки на папері. Відчувалося, що
хтось досить впливовий підкопувався під авторитет Демида Захаровича. Тож замість
Кременчука він опинився в Миргороді на посаді завідуючого Миргородським
відділенням «Полтавторг». Однак і тут йому не дали навіть оглянутися, вникнути в
справи, вирішити житейські проблеми. Сім'я так і продовжувала мешкати в Селещині.
Спливав перший літній місяць. Неспокійно було на серці у Хмарського. Не
помилилося чутливе серце Демида Захаровича. Вночі 25 червня 1938 року на
квартиру, де він жив, увірвалися два працівники Миргородського районного відділу
НКВС, зробили ретельний обшук (а шукати то й нічого було — ліжко, стіл і голі
стіни), потім Хмарського забрали з собою у відділ, де заповнили анкету на
заарештованого. А через три дні він уже сидів у підвальній камері обласного
управління НКВС. Почалися щонічні пристрасні допити. Спочатку Хмарський
заперечував усі сфабриковані слідчим звинувачення, а згодом, коли тортури стали
страшніші за смерть, він здався і підписав той липовий протокол допиту.
Які ж звинувачення були пред'явлені, а потім вибиті у Хмарського? Виявляється,
на території Харківської і Полтавської областей діяла в середині тридцятих років
антирадянська правотроцькістська терористична організація, яка була викрита і
ліквідована УДБ НКВС УРСР. Ця підпільна організація ставила за мету шляхом
шкідництва і диверсій, терористичних актів проти керівництва ВКП(б) і уряду
повалити Радянську владу, реставрувати капіталістичний лад в СРСР. Одним з
активних членів названої організації був Демид Захарович Хмарський, якого
завербував до неї інструктор сільгоспвідділу Харківського обкому партії
Заседболко ще в 1936 році. Цього запеклого ворога було викрито і знешкоджено.
Слідством також було встановлено, що Хмарський поділяв терористичні методи
боротьби проти членів Політбюро, зокрема Сталіна, виступав за державний
переворот, щоб відновити капіталістичний лад у країні. Він знав про наявність у
Харкові і Полтаві підпільних правотроцькістських центрів, підтримував тісні
зв'язки з їх учасниками, зокрема, з Удовиченком, Паволоцьким, Нечипуренком та
іншими. Та й сам активно залучав до організації нових людей. Так, він завербував
Григоренка та Мудраченка.
Цих інкримінованих звинувачень вистачало на «вишку» для Хмарського. Однак
слідчому здалося цього замало. І він у протокол допиту внесе і такі злочини, як
шкідництво в сільському господарстві. Нібито Демид Захарович систематично зривав
хлібозаготівлі, порушував сівозміни. А працюючи в системі торгівлі (хоч на цій
ділянці він трудився, як кажуть, три дні з походом), Хмарський встиг засмітити
антирадянськими елементами весь торговельний апарат, потурав і брав під захист
розтратників, зривав постачання товарів населенню області. Тільки подумати, коли
він встиг усі ці злочини вчинити! Не треба бути юристом, щоб побачити, як
заключне звинувачення білими нитками шите. Та розібратися, вникнути в
сфабриковану справу ніхто не збирався. Головне для сталінських катів — протокол
допиту і визнання приреченого (а для того, щоб вибити їх, слідчі були добре
навчені) — за «справедливим» вироком справи не буде. Отож, 17 жовтня 1938 року
виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР засудила Хмарського Демида
Захаровича згідно зі статтею 54-7, 54-8 та 54-11 КК УРСР до вищої міри покарання
— розстрілу. Того ж дня в Полтаві вирок було виконано.
Знайомлячись із справами жертв сталінських репресій за тридцять восьмий рік, я
часто стикався з фатальною датою «17 жовтня». Цей страшний день для багатьох
полтавців, що потрапили до енкавеесівських пазурів, був останнім днем у їхньому
житті.
Був Демид Захарович Хмарський і не стало. Канув у небуття. Стерлося б його ім'я
назавжди, якби не хрущовське потепління. Вбита людоїдом – Сталіним правда ожила,
подала гнівний голос. 11 лютого 1958 року справа Хмарського була переглянута, і
вирок Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 17 жовтня 1938 року відмінено,
справа про нього припинена за відсутністю складу злочину. Нарешті настав час,
коли за сухою і скупою канцелярською термінологією виглянув світлий образ чесної
людини, яка стала жертвою сталінського геноциду.
<< НА ПЕРШУ
|
