|
Вранці 28 травня 1937 року був арештований заступник директора цукрового заводу
імені Артема, що в Чутівському районі, комуніст Григорій Якович Висоцький.
Наступного дня заводська партійна організація виключила його з членів ВКП (б) як
"ворога народу". Рівно через п'ять місяців він був розстріляний в харківській
тюрмі. Хоч про це тільки недавно довідались його дружина Марія Дмитрівна і син
Володимир Григорович. До того ж довгі роки вони чекали, надіялись одержати
вісточку від дорогої, рідної їм людини. Правда, тоді ждали кровних, близьких
мільйони радянських сімей. Чимало їх ще й сьогодні сподіваються взнати істину
про тих, хто був замордований, знищений у сталінських таборах і енкевеесівських
катівнях. В перші повоєнні роки Володимир Григорович куди тільки не звертався,
щоб довідатись про долю батька, та марно. І лише в період хрущовської відлиги,
коли партія почала реабілітацію жертв сталінської тиранії, він одержав
повідомлення про те, що 28 жовтня 1958 року (рівно через двадцять один рік після
розстрілу) Військовий трибунал Київського військового округу відмінив постанову
НКВС СРСР і прокурора СРСР від 22.10.1937 року і справу у відношенні Висоцького
Г.Я. припинив за відсутністю в його діях складу злочину. Але тоді добре ім'я
комуніста Висоцького не було відновлено. Для цього треба було чекати ще тридцять
один рік. І ось зовсім недавно, 24 листопада 1989 року бюро Полтавського обкому
Компартії України реабілітувало Григорія Яковича Висоцького в партійному
відношенні. Він знову, хоч і посмертно, став членом ленінської партії. Як бачимо,
який довгий шлях лежав до правди.
Коли знайомишся з справами "ворогів народу", то ще і ще раз приходиш до висновку,
що в ті чорні, трагічні роки ішла не просто боротьба проти інакомислячих,
противників лінії партії, а велося планове знищення кращих людей молодої Країни
Рад. І мета у вождя, батька народів була одна: створити обстановку страху,
непевності, доносів і лицемірства з тим, щоб міцніше було сидіти на престолі
йому, Тирану. Під гучні революційні гасла у криваву молотарку було кинуто квіт
Вітчизни - вірних ленінців, борців за владу Рад, наукову і творчу інтелігенцію,
партійні, комсомольські, профспілкові і радянські кадри, прославлений військовий
комсклад, мільйони й мільйони рядових трударів нового життя. Сталінські сатрапи
не милували нікого: ні чоловіків, ні жінок, ні молодих людей, ні дітей та
стариків. Кожен з них в будь-яку хвилину міг потрапити в категорію "ворогів
народу". Жертвами беззаконня, сталінського геноциду став і комуніст Григорій
Якович Висоцький. В його діях і помислах ані крихти не було злочину чи посягань
ні проти генеральної лінії партії, ні проти своєї Батьківщини. Виходець з
трудового народу, він завжди, до останнього подиху був невіддільною його часткою.
Є на Полтавщині красиве стародавнє козацьке село Маячка. Ось тут 14 лютого 1901
року в бідняцькій селянській родині Якова Феодосійовича Теличка народився синок
Гриша. В саманній хаті з крихітними вікнами, окрім нього, ще була купа дітей.
Тоді так було в кожній сім'ї. Отже, Григорій з діда-прадіда Теличко. Висоцьким
він став на початку сорокових років, коли модно було міняти імена і прізвища.
Серед своїх братів і сестер Гриць виділявся і міцним здоров’ям, і природною
кмітливістю. Тож батько, хоч як було скрутно, віддає його до церковно
приходської школи. Вчився хлопець на круглі п'ятірки. Швидко пролетіли чотири
зими. Закінчився курс наук. Вчителі радили Якову Феодосійовичу віддати Григорія
до Андріївської сільськогосподарської школи вивчитись на агронома, бо тямущий
хлопець. Та й старий Теличко не проти був, але де взяти кошти. Таки знайшлася
добра людина - кум, пообіцяв допомогти, бо жив заможно. І ось юнак уже в
Андріївці. Подобалось йому вчитись на агронома: до всього докопувався, все його
цікавило. А в думках поставала картина: безмежні поля, де стіною стоять пшениці,
жита, і кожен колос дорідний, вагомий. Все це багатство - справа його рук. У
кожній родині тоді буде вдосталь і хліба, і до хліба. Земля-годувальниця буде
щедрою до селянина. Юнацькі рожеві мрії...
А життя було суворим, неспокійним. Революція. Громадянська війна, бандитизм,
розруха. Село розтривожене гуде, клекоче. Одвічне питання: "Коли ж поділять
землю?". За неї іде кривава боротьба. Щоб захистити її, годувальницю, бути
господарем на ній, Григорій Теличко іде в Червону Армію. Його шлях проліг аж на
Псковщину, де він служить начальником застави. Тут, на березі Чудського озера
звела його доля з миловидною, щирою дівчиною Марією. Полтавець і корінна
псков'янка гаряче покохали один одного, і перед новим 1925 роком вони побрались.
По закінченні військової служби молоде подружжя їде на Полтавщину в Маячку.
Свекор і свекруха росіянку-невістку прийняли як рідну. "Мені в них жилось краще,
ніж в рідної матері," - з теплотою згадувала Марія Дмитрівна. Вчорашнього
червоноармійця, кандидата в члени партії Григорія Яковича Тели¬чка запрошують на
роботу в Кобеляки (тоді село Маячка відносилось до Кобе¬ляцького повіту), де
спочатку він завідує складом борошна, а згодом очолив контору "Укрмолокопродукт".
Тут, в Кобеляках, в 1925 році його приймають в члени ВКП(б). Жили на перших
порах в гуртожитку, а потім одержали квартиру в будинку колишнього церковного
старости Лихваря. В 1931 році Григорія Яковича переводять на таку ж посаду в
Карлівку. Та конторські справи ніяк його не влаштовували. Селянська душа тяглась
до землі. І незабаром він стає директором Федорівського радгоспу, що знаходився
у Великобурлуцькому районі Вовчанського округу. Працювати б тільки, та лихі
настали часи.
Страшний голод, вчинений сталінськими функціонерами, обезлюднював цілі села.
Доходило навіть до людоїдства. Директор все робив, щоб якось зберегти робітників
радгоспу, особливо дітей. Організував громадське харчування. Багатьох тоді
виручала затірка. Боляче було дивитися Григорію Яковичу Висоцькому на пухлих
людей, що приходили до нього за допомогою з довколишніх сіл.
- Повертаючись пізно увечері додому, - згадувала Марія Дмитрівна, - чоловік,
тяжко зітхаючи, ділився. "Нічого не розумію, ніби й недороду не було, а люди з
голоду гинуть. Уповноважені викачали до зернинки. У Харкові біля хлібозаводів
під відкритим небом цілі скирти сухарів, а в селах ні крихти хліба. Ніби хто
навмисне чинить чорну кривду над людом. Невже товариш Сталін не відає про все це?".
До тяжких думок додалось і домашнє горе. Померла в Харківській лікарні маленька
донька Оля. Подружжя важко переживало це страшне лихо. Григорій Якович почав
просити обласне начальство перевести його на роботу в рідні місця. Та те довго
не погоджувалося, бо справи в радгоспі ішли добре, і робітничий колектив
господарства не хотів відпускати директора. За людську доброту і вміння вести
справу всі його тут поважали, любили. В решті-решт трестівське керівництво
уважило Висоцькому і перевело його на роботу в цукрокомбінат імені Артема
Чутівського району. Хоч до батька і далеченько, однак довкола рідні, знайомі
місця. Та й заводське селище, залізнична станція Скороходово і йому, і дружині,
а найпаче синку Володі, дуже сподобались. Посада заступника директора цукрового
заводу його теж повністю влаштовувала. Він як агроном, відповідав за те, щоб в
радгоспі і колгоспах району вирощувались високі врожаї цукрових буряків, щоб
вчасно вони були посіяні, доглянуті, викопані і відправлені на завод, на
переробку. З ранньої весни і аж до перших морозів Григорія Яковича можна було
зустріти в полі, на цукрових плантаціях то в одному, то в іншому колгоспі району.
Об'їжджав їх сам на бричці. Любив відверто поговорити з членами буряківничих
ланок, порадити чи допомогти їм чимось. Голови колгоспів і працівники МТС
поважали Висоцького, рахувались з ним, бо знали, що він агроном тямущий і
необдуманих і некваліфікованих вказівок нікому не дасть. Добре до нього ставився
і часто радився з ним Павло Федорович Павлищев, перший секретар Чутівського
райкому партії. Не раз і захищав його від заздрісників і анонімників. Та чесного
партійного ватажка теж не минула трагічна доля. Працюючи вже першим секретарем
Полтавського міськкому партії, його було обмовлено, арештовано і в перших числах
грудня 1937 року розстріляно.
Але фатальний час ще не настав. Сімейна біль після смерті доньки потроху
загоювалася. Життєвий горизонт ніби подавав надію на ясну погоду. А тут ще "геніальні
слова" рідного батька народів оптимістично надихали: "Жить стало лучше, жить
стало веселей".
- Мешкали ми в хорошій, просторій квартирі заводського будинку, - згадувала
Марія Дмитрівна. - Інколи я бачила з нашого вікна, як Григорій Якович в своєму
кабінеті вирішував якісь справи чи бесідував з своїми співробітниками. Хоч це
рідко бувало, бо не засиджувався за службовим столом. А в літню пору весь час
їздив по району. Жили ми душа в душу: ні сварок, ні якихось непорозумінь. Під
час цукроваріння я теж трудилася на заводі робітницею. Синок Володя ходив до
школи. Було у нас і своє невеличке господарство. Тримали корову. Гарна була.
Давала більше двадцяти літрів. Чоловік дуже любив молоко. Частенько забігали до
нас і його товариші по роботі, щоб випити склянку-другу холодненького молока в
літню спеку. Пригощала ним і районне начальство, коли те приїздило на завод. Не
один раз у нашій квартирі пив молоко чи обідав уповноважений з Харкова. Пам'ятаю
добре його. Краще б не пам'ятати. Прізвище його Зелений. Це він мого Гришу в ту
чорну ніч арештовував, - промовила це і гірко заплакала стара жінка, ледве
заспокоїв. Потім знову почала розповідати про своє господарство. Від цього вона
одержувала, здавалось мені, душевне полегшення.
- Тримали ми і домашню птицю. Мали і город. Все на ньому вирощували. А яка
родила картопля. Одного року накопали сто лантухів, не знали, де її дівати.
Любив Григорій Іванович ранком, до роботи повозитись в корівнику, напоїти,
нагодувати нашу молочницю. Або візьме сапку і на світанку прополе цілу грядку.
Коли я йому говорила, що сама впораюся, він завжди пояснював, що це для нього
найкраща зарядка. Отак ми й жили, коли б не той страшний травневий ранок, коли
його забрали від нас назавжди.
І знову по зморшках обличчя Марії Дмитрівни покотились сльози.
А було це так. Збирався Висоцький їхати на колгоспне поле, щоб подивитись, як
іде проривка посівів буряків. А тут до квартири зайшли Зелений і ще троє
заводських. Григорій Якович зрозумів, що за ним, бо цього він чекав щодня. Ось
уже майже два роки ішли арешти. І в районі, і в селищі то до одного, то другого
приходили працівники НКВС і забирали, оголошуючи їх "ворогами народу". Обшук в
квартирі проводився формально, бо Зелений не раз в ній був і знав, що шукати тут
нічого. Потім Висоцького повели в заводоуправління, в його службовий кабінет,
цікавитись деякими паперами, але й там чогось компрометуючого не знайшли.
Дружина і син бліді і перелякані стояли весь час під дверима контори. Звідти
Григорія Яковича повели на станцію Скороходово. Тож і вони пішли туди слідом.
Поїзд щось затримувався. Зелений дозволив арештованому почекати на ослінчику в
привокзальному скверику. На Висоцькому лиця не було, але він намагався триматись
і весь час заспокоював дружину і сина: "Я ні в чому не винний, в Харкові
розберуться, і я повернусь додому, ти тільки не плач".
- Мені тоді було тринадцять років, - розповідає Володимир Григорович. Піонер,
активіст в школі. З татом у мене були щирі, товариські відносини. Я його дуже
любив і гордився ним. Мабуть, тому, що його односельці якось особливо поважали,
бо з усіма він був рівним, ніколи і нічим не підкреслював, що він заступник
директора заводу. А як здібний організатор батько був авторитетним у селищі.
Часто з його ініціативи організовувались недільники по благоустрою заводської
території і Скороходово. І ми, школярі, теж брали активну участь в цих заходах.
Тоді ж центральна вулиця селища була обсаджена тополями. І сьогодні вони
кремезні, розлогі, добре служать людям. Кілька років тому я з мамою був у
Скороходово, і знову все так яскраво постало в моїй пам'яті. З якоюсь ніжною
печаллю ми дивились на ряд тополь, на цей живий, зелений пам'ятник дорогій нам
людині.
Побували тоді і в тому скверику, де останні хвилини ми були з батьком. І
сьогодні, через скільки літ, робиться страшно. Так чітко і зримо бачу, як
підходить поїзд, як енкеведовець наказує татові іти з ним. Останні обійми,
поцілунки, сльози. Мама втрачає свідомість і падає на землю, а я не знаю, що
мені робити. Мученицький образ тата закарбувався на все моє життя.
Після арешту чоловіка Марія Дмитрівна майже щодня їздила в Харків, возила
передачі, але як не вмовляла тюремне начальство, ні разу не дозволили побачитися
з ним. А 28 жовтня, коли вона пішла до тюрми, передачу не взяли. Сказали їй, що
Висоцького вивезли з Харкова, а от куди, їй не дозволено казати. Наступного дня
вона знову оббивала пороги харківських тюрем, та так нічого і не довідалась.
Однак жевріла ще надія і в дружини, і сина, що його етапували в якийсь табір і
через певний час одержать від нього звістку.
Та ніколи йому не відізватись на їх плач і чекання. Бо того ж 28 жовтня 1937
року смертельний вирок, винесений Висоцькому, був виконаний. В чому ж його вина?
На неодноразових допитах змусили підписати сфабрикований протокол, де було
чорним по білому написано, що Висоцький був членом правотроцькістської
організації, в яку його завербував восени 1936 року заступник керуючого
Харківського цукротресту Славочинський, що він постійно займався шкідництвом на
заводі. В чому ж воно полягало? Виявляється, не вживав заходів до усунення
недоліків, що мали місце на підприємстві, не поспішав ліквідувати технічні
неполадки на окремих агрегатах. Справді, страшний злочин. Хоч технічними
питаннями ніколи не займався, бо це не входило в коло його обов'язків. Він
агроном і відповідав за забезпечення заводу цукросировиною. Та хіба це мало
значення для слідчого. Головне - зробити чесну людину ворогом. І це робилось
масштабно, з пунктуальною точністю. А за це кати одержували хорошу платню,
підвищення по службі, військові звання і нагороди.
Але життя не зупинилось, відлічувало дні, місяці, роки. Дружині і сину "ворога
народу" якось треба було жити. Не один ківш лиха довелось їм хлебнути. Та хіба
тільки їм. Таких обпалених, таврованих сімей в нашій країні було тьма-тьмуща.
Після арешту Висоцького дружину і сина зразу ж виселили з квартири. Довго
довелось шукати їм куток, бо ніхто не хотів брати сім'ю "ворога народу". Марія
Дмитрівна влаштувалась санітаркою в Скороходівську лікарню (душевний був
головлікар, не побоявся взяти її на роботу). По закінченню школи Володя
Висоцький мріяв стати військовим льотчиком, їздив у Харків, але там йому
відмовили по тій причині, що він син "ворога". Тоді він подався у Полтавську
автотракторну військову школу - теж відмовили. А потім війна, окупація,
поліцейські облави, відправка молоді в Німеччину на фашистську каторгу. Не
обминула гірка доля і Володю Висоцького. В сорок п'ятому радянські війська
визволили його з неволі, як і тисячу інших бранців. Три роки він служив в армії.
Потім вербується на роботу в Сибір. Колима, Якутія. Згодом забирає туди і матір.
Живуть в Усть-Нері Якутської АРСР. На початку шістдесятих років Володимир
Григорович повертається в Україну, влаштовується на роботу в Дніпродзержинську в
одну з будівельних організацій. Стає профспілковим ватажком. Працюючи, закінчує
десятирічку, потім вступає на заочне навчання в Московську Вищу профшколу на
відділення економіки праці. Обзаводиться сім'єю. В 1965 році переїздить в
Полтаву, бо весь час манили рідні місця. А через рік повертається сюди з
Усть-Нери і Марія Дмитрівна. Не один рік вона працювала у водолікарні. А
трудилась вона все своє життя, не покладаючи рук. Міськрада надала їй
однокімнатну квартиру по вулиці Пушкіна.
Володимир Григорович чимало літ трудився в облавтоуправлінні, потім на ГРЛ.
Незважаючи на пенсійний вік, він і сьогодні високий, статний і досить моложавий.
Марія Дмитрівна говорила мені, що син дуже схожий на свого батька. Що ж, родовід
діда Якова Феодосійовича Теличка видався міцним. У Володимира Григоровича дві
дорослі доньки, які теж мають свої сім'ї. Є у нього і внуки.
Розповідаючи про трагічну долю комуніста Григорія Яковича Висоцького, мені
хотілось ще і ще раз нагадати всім нам про ті чорні сторінки в нашій історії,
коли людина була пішаком в руках тирана, і в будь - яку хвилину він міг
відібрати у неї життя. Будьте пильними, люди!
<< НА ПЕРШУ
|
