|
Його доля, як і доля мільйонів чесних радянських людей,
розчавлена сталінськими жорнами репресій. Нікого в ті трагічні роки не
обминула «увага» вождя і його опричників. І партійці, і безпартійні,
робітники і селяни, інтелігенти і військові, чоловіки і жінки, молоді і
літні, підлітки і навіть діти у будь-який час могли стати «ворогами народу».
Ніхто не був гарантований, що його, безвинного, не посадять, не влаштують
допит з тортурами, не зашлють у сибірські нетрі, не викреслять із списку
живих.
Про одного із тих, хто пройшов через репресивне пекло, хто на собі відчув
«караючий меч» сталінізму, але вистояв, не зневірився в ленінській правді,
за яку боровся все своє життя, вирішив написати, повідати широкій
громадськості нашого краю. Однак, готуючи цей матеріал, я зіткнувся з
багатьма «білими плямами», не висвітленими сторінками його трагічної долі. І
все ж сподіваюсь, що цю розповідь, можливо, доповнять ті, хто знав чи
працював разом з цією сміливою людиною.
Його прізвище - Колотило, ім'я - Михайло, по батькові звали Кузьмичем. До
арешту у вересні 1938 року працював першим секретарем Лубенського райкому
партії. Був членом Харківського обкому, обирався делегатом XIII з'їзду КП(б)У.
Біографія Колотила звичайнісінька, схожа на біографії багатьох трударів від
землі, яких революція покликала до активного будівництва нового ладу.
Народився у 1904 році в селі Дунинівка на Полтавщині (нині Драбівського
району Черкаської області), у бідній, безземельній селянській сім'ї. Кузьма
Колотило, батько Михайла, постійно бідував, батракував у поміщиків. У хаті
ніколи в достатку не було ні хліба, ні до хліба. З одинадцяти років за
окраєць житняка Михайло пішов до багатіїв у найми пасти худобу. Так би все
життя йому гнути спину на чужих, як і батьку, діду, прадіду, коли б не
революція. Весь світ перевернувся. Все прийшло в рух. Між новим - незвіданим
і старим - віджилим точилась безкомпромісна боротьба. Юнак залишає домівку і
влаштовується на роботу на залізничній станції Драбове. Тут одержує перше
робітниче загартування. Але селянського хлопця постійно манить поле, і він
влаштовується на роботу в Петрівський радгосп. А коли батько одержав наділ
землі, повертається в рідне село, до хліборобської справи. Однак перші ази
політичної освіти, здобутої в робітничому осередку, дали добрі сходи.
Михайло без вагань вступає в комсомол, а невдовзі Драбівський райком
комсомолу посилає його уповноваженим по роботі серед молодих наймитів.
Швидко стає улюбленцем сільської комсомолії Колотила обирають членом райкому
комсомолу А потім служба в Червоній Армії. Спочатку
навчається у полковій школі в Полтаві, згодом сам готує молодих
червоноармійців у Пирятині. Тут Михайло вступає в ленінську партію.
По закінченню армійської служби Прилуцький окружком партії направляє Михайла
Колотила в Пирятинський район, де його обирають Головою комітету незаможних
селян і заступником голови райвиконкому. Обіймаючи дві нелегкі посади, він
постійно в роз'їздах по селах і хуторах, у клопотах і турботах, допомагаючи
селянам налагоджувати сільське господарство району. Були і погрози і
постріли з бандитських обрізів, та Колотило не схибив ні в чому, і біднота
завжди була на його боці, постійно одержував від неї підтримку. З дорученням
окружкому справився добре. Тому в січні 1931 року відділ кадрів ЦК КП(б)У
посилає його на роботу в Крим завідуючим оргвідділом Ялтинського райкому
партії. Справ на Михайла Колотила навалилось стільки, що тільки встигай:
добір партійних кадрів, зміцнення партійних осередків, підготовка
документів, виступи перед комуністами і безпартійними - всього не перелічиш,
що доводилось робити завідуючому відділом. До того ж треба було викроювати
час для самоосвіти, бо за плечима лише початкова школа. Виручала матінка-ніч
- до світанку сидів за книжками. Хотілось самому до всього докопатись,
розібратись у будь-якому питанні, бо завжди був з людьми, які ждали
правильних рішень, ґрунтовних відповідей. Однак розумів, що самотужки не
оволодієш фортецю знань. Тож, коли у грудні 1933 року Михайлу Колотилу
запропонували поїхати на навчання в Харківський Комуністичний університет
імені Артема, він одразу ж погодився і був щасливим до нестями. З головою
поринув у студентське життя, надолужуючи те, що інші одержали в шкільні
роки. Серед слухачів університету виділявся активністю, вмінням працювати з
людьми. Його обирають ватажком курсової партійної організації.
Мов один день для Михайла Колотила пролетіли три роки навчання. Після
успішного закінчення університету в 1936 році ЦК ВКП(б) рекомендує його
першим секретарем Лубенського райкому партії. Тут для нього відкривалось
широке поле партійної діяльності. Місто росло, ставали до ладу нові
промислові підприємства, заклади освіти і культури, оновлявся і набирав
темпи розвитку залізничний транспорт. Більшість колгоспів району вже міцно
стали на ноги після страшних голодних років, коли цілі села вимирали.
Потроху зростали врожаї зернових, технічних і овочевих культур. На трудодні
колгоспники почали одержувати хліб. Та ще залишалось чимало колгоспів, де не
зводили кінці з кінцями, де була страшенна бідність і запустіння. Тож треба
було допомогти їм вибратись із злиднів. Перший секретар райкому добре знав
село, його психологію, настрої, насущні питання. Тому цілими тижнями
пропадав у відсталих колгоспах, роз'яснював, підказував людям, агітував їх,
щоб ті повірили в свої сили. Часто сільські питання виносились на засідання
бюро райкому партії.
Надія Колотило - його дружина - рідко бачила свого чоловіка дома та
розуміла, що сімейна ідилія не для її Михайла, бо й сама в усьому схожа була
на нього. На першому плані - громадські справи, а домашні - відкладались на
старість. Вона теж комуніст з 1926 року, закінчила Харківський Комуністичний
університет імені Артема, читала політекономію в Лубенському педагогічному
інституті. Бойова активістка, володіла неабияким ораторським хистом, тому
часто виступала з лекціями і бесідами в робітничих колективах, у селах
району.
Посада першого секретаря райкому партії, та ще такого великого, як
Лубенський, для Михайла Кузьмича була почесною й відповідальною. Він всього
себе віддавав роботі. Жив не тільки сьогоденням, а й перспективою. Мріяв
здійснити ряд задумів, та одне його тривожило, не давало зрозуміти, чому в
країні розпочались масові арешти «ворогів народу», хоч для такої жахливої
кампанії не було ніяких причин. Що це так, був твердо переконаний. І не
вірив у шкідницькі дії партійців і безпартійних, про які галасливо писали
газети, говорилось на мітингах. Та, коли були арештовані два члени бюро
райкому Шариков і Лищанко, Колотило зажадав від начальника Лубенського
відділу НКВС, щоб той доповів на засіданні бюро, за що вони взяті і яка їх
провина. Звинувачення виявились були надуманими, упередженими і фальшивими.
Члени бюро вказали начальнику відділу НКВС на його нечесність і незаконні
дії, суворо попередили, що не допустять свавілля. Більше того, перший
секретар вирішив сам побути на допиті цих комуністів. Переконавшись, що вони
ні в чому не винні, зажадав, щоб їх відпустили.
Партійна і громадянська мужність Колотила обійшлася йому трагічно. Вночі 16
вересня 1938 року першого секретаря Лубенського райкому партії Михайла
Кузьмича Колотила арештовують як співучасника антирадянської
правотроцькістської організації і піддають покаранню до п'яти років
виправних трудових таборів. Тільки через вісім днів після арешту Лубенський
райком партії виключає його з лав партії як «ворога народу». Не помилували
сатрапи і дружину Колотила. Від неї зажадали, щоб вона зреклась свого
чоловіка, більше того, засудила його ворожі дії. Коли ж та відмовилась, її
виключили з партії, позбавили роботи, створили нестерпні умови для життя.
Постійні знущання, зневага, переслідування, невідома доля чоловіка,
переживання не могли не позначитись на здорові Надії Колотило. Швидко
згоріла вона. Про смерть дружини Михайло Кузьмич дізнався в травні 1941 року
з листа, що надійшов у табір від комуністів Дашковського, Богатирьова.
А Колотило всі ці роки тягнув лямку виправного табору. Єжовсько-беріївська
зграя «перевиховувала» його, як і мільйони інших. Голодом, холодом,
тортурами. непосильною працею вибивали з їхніх сердець віру і правду. І все
ж ніколи не полишала Михайла Кузьмича надія на те, що страхітлива пора мине,
візьме верх істина. Він двічі звертався листом до ВКП(б), в якому доводив
безпідставність звинувачень, сфабрикованість його антипартійних дій. Листи
віддавав адміністрації табору, яка запевняла, що відправить адресату. Згодом
він переконається. що його заяви залишаються в таборі, їх просто нікуди не
посилали. Кілька разів звертався до керівництва табору послати його на
фронт, коли фашисти розв'язали війну, але «ворогу народу» і в цьому
відмовили.
У Лубни Михайло Кузьмич Колотило повернувся у вересні 1946 року. Більшість
комуністів, які знали його, не відвернулись від нього, навпаки, подбали про
працевлаштування. Але знаходились і такі, які дивились на нього ж на
«колишнього ворога». Про відновлення в партії (а для нього це питання було
рівноцінне життю) залишилось тільки мріяти, навіть найщиріші друзі нічим
допомогти не могли. І лише після XX з'їзду КПРС, коли повіяло весняною
відлигою, почалась реабілітація жертв сталінізму. В липні 1956 року Колотило
звернувся із заявою в ЦК КПРС, в якій виклав суть своєї справи, описав весь
жах допиту в Полтавському управлінні НКВС, фабрикацію і підтасовку фактів,
хід ставок віч-на-віч з лжесвідками і тими, хто «признався» в усіх
антипартійних гріхах і злочинах. Читаєш копію цієї заяви, котру Михайло
Кузьмич, можна сказати кров’ю писав, і проймає всього морозом, болем
відлунює в серці від тих екзекуцій, коли людина нічого не значила.
Щоб хоч приблизно уявити страхіття допиту в застінках НКВС, досить навести
кілька уривків із заяви Колотила:
«Всю ніч знущались, заставляли мене підписати заздалегідь підготовлений
протокол, в якому говорилось, що Ільєвська Параска Іванівна, яка до мене
працювала секретарем Лубенського райкому партії, завербувала мене в
контрреволюційну організацію... «Навіщо ви це робите? - кому ви служите?
Навіщо ви обдурюєте партію?» - спитав я у слідчого. У відповідь той ударив
мене по голові. Кров залила обличчя, але обтертись не дозволив. Вранці 18
вересня 1938 року прийшов на допит начальник обласного управління НКВС
Волков. Я стояв перед ним закривавлений. «Ну, як, підписав?» - запитав він у
слідчого. «Ні, - відповів той. - Очевидно, Ільєвська його не влаштовує. Тоді
дайте більш солідну особу, А як себе веде? Говорить, що ми обдурюємо
партію». Волков, мов звір, ринувся до мене і з усієї сили вдарив в обличчя.
Що було потім, не знаю. Прийшов до пам'яті ввечері у підвалі на мокрій
цементній підлозі, весь закривавлений. Піднятись не міг, всього мене
тіпало...». «Через три доби мене витягли нагору і знову почали допитувати.
«Ну що? Будеш упиратись? Руки відрубаємо раніше, ніж уб'ємо; - Запам'ятай
це», - сказав Волков. Потім додав: «Знай, своїх ти вже не побачиш». І почав
читати новий протокол, в якому Ільєвської не було, а замість неї стояло
прізвище Бобровникова, колишнього секретаря Харківського міськкому партії.
«Я цієї людини не знаю і підписувати наклеп не буду», - заявив я. Волков
схопився із стільця і погрожуюче крикнув: «Підписуй! Не підпишеш
Бобровникова, підпишеш, що тебе Постишев завербував!». Так продовжувалось
два місяці. Я вже був зовсім без сили. Таким мене відвезли у тюрму
особливого режиму, під назвою «Кобиляцька». У грудні 1938 року без суду, за
рішенням особливої наради при НКВС СРСР вивезли в один із таборів Сибіру».
Ні жорстокість допиту виродків типу Волкових, ні табірні знущання і
приниження людської гідності не вбили в Колотила віру в партію, у світлі і
чисті її ідеї.
Правда, нарешті, перемогла. Президія Полтавського обласного суду своїм
рішенням від 15 березня 1952 року відмінила постанову особливої наради НКВС
від 17 листопада 1939 року, справу у відношенні Колотила припинила за
відсутністю в його діях складу злочину. Відмінено було також рішення
Лубенського РК КПУ від 23.9.38 р. і поновлено його в членах партії з квітня
1928 року.
Усе своє життя Михайло Кузьмич Колотило трудився так, що ставились до нього
з повагою і захопленням. Не цурався будь-якої роботи. Вважав, що партієць
повинен бути там, де важче, де інші можуть спасувати. Ніколи не вимагав для
себе ніяких привілеїв. Не любив розповідати про свої страждання. Відзначався
винятковою скромністю. Після повернення з таборів Михайло Кузьмич дванадцять
років віддав вирощуванню лісів, озелененню неугідь, працюючи в Пирятинському
і Комишнянському лісництвах. Потім його призначають головою Пирятинського
харчокомбінату - три роки він трудився тут. Але здоров'я все частіше
підводило його. Довелось попросити легшу роботу. Ще майже сім років трудився
в Пирятинській ПМК-4 у відділі кадрів. І весь час комуністи колони обирали
Колотила своїм вожаком. Добросовісно виконував громадські доручення.
Протягом чотирнадцяти років Михайло Кузьмич був членом партійної комісії при
Пирятинському райкомі партії. При розгляді персональних справ комуністів був
чуйним і справедливим, ніколи не гарячкував, старався, як кажуть, десять
разів відміряти, а потім уже «різати». Для всіх був взірцем чесності й
принциповості. Обирався депутатом міської Ради народних депутатів.
<< НА ПЕРШУ
|
