ІВАН НАЛИВАЙКО: "ГІРКИЙ СПОМИН ЖАХЛИВОГО ТЕРОРУ"

Активний учасник Української антирадянської націоналістичної групи. На підставі такого звинувачення в 1937 році заарештовують поета і педагога Олександра Косенка.

Мої розшуки матеріалів, живих свідків, котрі б висвітлили трагічну долю поета, публіциста, педагога, партійного працівника Олександра Дмитровича Косенка, розпочались давно, ще тоді, коли прочитав історичний нарис В. Жук «Великі Будища», що вміщений у Полтавському томі «Історія міст і сіл УРСР». В ньому кількома словами сказано, що в цьому стародавньому селі народився радянський письменник О. Д. Косенко, який у 20-х роках друкувався на сторінках полтавських газет і журналів: "Робітник", "Більшовик Полтавщини", "Наше село", а також харківських видань, був секретарем об'єднання полтавських письменників. Автор нарису робив посилання на журнал «Архіви України» за 1966 рік. № 1. Довелось звернутись до цього видання. З невеликої статті літературознавця Петра Ротача я довідався про життя і творчість Косенка, але відомості були надто куцими. Більше того, в ній говорилось, що під час культу, в 1936 році він зник. Важко було зрозуміти, що саме сталося з ним: чи був арештований, розстріляний, засланий в табори, помер, чи покінчив з собою. В ті страшні часи і таке часто заподіювали приречені, щоб не потрапити в застінки сталінських катівень.

У збірнику документів і матеріалів «Полтаві 800 років», що виданий "Науковою думкою" в 1974 році, вміщено було повідомлення газети "Більшовик Полтавщини" від 6 липня 1932 року про утворення в Полтаві оргбюро Спілки радянських письменників України, до якого ввійшли такі товариші: Рогал (МПК), Я. Донський, Ол. Косенко, Кравченко (Теодор Орисіо), С. Кокоть, Гладилін та         Ю. Циганенко. Головою оргбюро обрано т. Косенка, секретарем - т. Кокотя".

Отже, так я думав, треба шукати більш ґрунтовні відомості в бібліографічних довідниках «Письменники Радянської України», але в жодному з них ні слова не сказано про нього.

Майже випадково я довідався, що в Полтаві живе дружина Косенка Антоніна Степанівна Ярошенко. І ось я в її невеличкій однокімнатній квартирі, що знаходиться в будинку по вулиці Пушкіна, 2. Місце тихе, красиве, бо поруч замріяний Березовий сквер. Вона зустріла мене привітно, з душевною ласкою. Я вже знав, що моїй співрозмовниці чималенько літ — за сьомий десяток, але виглядала вона набагато молодшою. До того ж статна, голос молодечий і говорила чистою українською мовою. То тільки я повів мову про її чоловіка, як на моїх очах вона враз посмутніла, ніби біль пройняв все її тіло. Розповідь її часто переривалась слізьми. Багато вона розповіла мені про Олександра Дмитровича і про своє життя-буття. Ще кілька разів я зустрічався з Антоніною Степанівною, уточнюючи ті чи інші обставини з життя Косенка. І все ж залишалося чимало «білих плям». Заповнити їх вдалося зовсім недавно, працюючи з документами, матеріалами партійних архівів, слідчими та судовими справами, що були заведені на Косен­ка. Тепер, здається, можна простежити всі трагічні колізії, що випали на його долю.

Олександр Дмитрович Косенко народився у Великих Будищах Зіньківського повіту (нині Диканського району) 19 вересня 1904 року в бідняцькій селянській родині, де на всю сім'ю (а вона була чималенька) взимку були одні чоботи, та й ті латані-перелатані. З малих літ Сашко був метким і кмітливим, верховодив однолітками на своєму кутку. Хоч як злиденно не жили, та батько вирішив віддати хлопця до школи. Вчився добре, його все цікавило, що діялось в селі і довкола. Відвідував просвітянський гурток, яким керував сільський учитель Костенко. Це йому згодом нагадають при партійній чистці і на допитах в «енкеведовських» застінках. Після того, як денікінців було вигнано з полтавського краю Червоною Армією, комсомолець Сашко Косенко подався в Опішню, щоб вступити до профтехшколи.

Важко зараз стверджувати, чи закінчив Олександр Косенко Опішнянську профтехшколу, чи полишив її. Відомо, що в 1923 році він навчається в Полтавському педагогічному технікумі, а потім — в інституті народної освіти, який успішно закінчив у 1927 році. Збулась його мрія — стати вчителем. І ось він уже в Біликах, де спочатку працює вчителем, а згодом - завідуючим школою.

Це був досить активний і помітний період в його житті. Справи в школі йшли добре. Учні не тільки вивчали предмети, а й оволодівали певними професіями. При школі працювали майстерні, де вчили дітей теслярувати, слюсарювати, шити одяг. Та гордістю всіх був трактор. Можна було спостерігати, як щодня на подвір'ї школи і хлопці, і окремі дівчата з радістю вчилися водити сталевого коня. Батьки учнів поважали Олександра Дмитровича, а діти любили його. Життя в школі постійно вирувало. Часто організовувалися літературні вечори, на які Косенко запрошував письменників, бо неподалік, у колишньому поміщицькому будинку, що стояв над річкою, вони відпочивали. Це був їхній своєрідний санаторій. Олександр Дмитрович щиро дружив з Мате Залкою, Олександром Ковінькою, які не раз бували а нього на квартирі. Він їм читав свої вірші, нариси, уваж­но вислуховував поради. Ще навчаючись в інституті, Косенко стає членом творчого об'єднання «Плуг». Вже тоді його пісні звучали в сільбудах, виконувалися шкільними хорами. «Коли я вчився у Полтавській трудовій школі №7, імені Т. Г. Шевченка — згадував Микола Пойдеменко, — наш учитель співів Андрій Павлович Тимчинський навчив нас співати пісню Олександра Косенка «Гей, у нашому селі», музику до якої написав відомий композитор Василь Миколайович Верховинець.

Гей, у нашому селі

Посмутились куркулі

Гей, гей! Ге-е-ей!

Комнезам розбагатів,

Бо з'єднався в колектив і

Гей, гей! Ге-е-ей!

І біднота, й чабани

Орють трактором лани.

Гей, гей! Г-е-ей!

Мов на вибір кожен сніп,

Із гектара двадцять кіп.

Гей гей! Ге-е-ей!

Приводжу текст пісні лише тому, що сьогоднішній читач просто не має можливості познайомитися з творами О. Косенка, бо друкувались тоді, як правило, в періодиці. Ймовірне, що декотрі розповсюджувалися і в рукописному вигляд. особливо пісні. А вже після арешту автора і мови не могло бути, щоб їх хтось мг читати чи виконувати. Це була б смертельна крамола для сміливця.

Але повернемося, так би мовити, до біликівського періоду. Саме тут у 1928 році Олександр Дмитрович Косенко став комуністом. Ще одна, не менш важлива подія в його житті відбулася теж у Біликах, коли зійшлися стежки-доріжки його, Олександра, і миловидної, стрункої, довгокосої дівчини Антоніни Ярошенко. Про це Антоніна Степанівна розповідала так:

— Якось приїжджаю додому з Полтави (я тоді вчилася на курсах профтисячників), а моя сестричка Надя не в школі. Питаю, ще трапилось, а вона в сльози, Виявляється піонерська організація покарала її, не дозволила носити галстук за те, що та не підвелася, коли зайшов учитель в клас. А в неї якраз лопнула резинка на панчосі, розгубилася, боялася, щоб хтось цього не помітив. Коли ж її запитали, чому не встала, вона засоромилась і не сказала правду. Тоді я вирішила піти до завідуючого школою і все розповісти, То була перша зустріч з Олександром Дмитровичем. Переді мною і зараз він постає так зримо. Середнього зросту, худорлявий, з циганськими рисами обличчя. Тепер би я сказала, що він дуже був схожий на артиста Сліченка. Друга наша зустріч була випадкова. Поверталася я від колодязя з повними відрами на коромислі і не помітила, як до мене підійшли три молодих чоловіки. Серед них був Олександр Дмитрович. А з ним — Мате Залка і Олександр Іванович Ковінька. Не знаю, жартома чи всерйоз угорець, торкнувшись рукою мого плеча, сказав; «Сашко, поглянь, яка гарна дівчина. Женись на ній, досить тобі парубкувати». Я зашарілася, ладна крізь землю провалитись. Якось розгубився, здалося мені, і Олександр Дмитрович. Та його друзі досить швидко вивели нас із такого стану, розповідаючи смішні історії. Коли ми побралися часто згадували цю зустріч і вважали завжди Мате Залку своїм сватом. Олександр Дмитрович при нагоді завжди передавав у Полтаву мені листи, як правило, написані віршами. Жаль, що не збереглися. Один особливо мене вразив і досі його пам'ятаю та повторюю про себе:

«Раптом так зустрілись ми з тобою.

Ти така наївна була.

Я не знав, про що почать розмову

І які казать тобі слова».

А 29 серпня 1929 року Олександр Дмитрович і Антоніна Степанівна одружилися. Косенка призначили інспектором - методистом окружного відділу народної освіти. Водночас працює і викладачем у партшколі. Деякий час він ще живе в Біликах, в потім переїздить до Полтави. В 1932 році Олександр Дмитрович на посаді завідуючого міського відділу наросвіти. Та недовго на цій посаді він трудився. Редактор «Більшовика Полтавщини» Яків Донський добився, щоб міськком партії направив Косенка на роботу в редакцію. І ось уже він завідує партійним відділом газети. Це була його стихія. З головою поринув у журналістську і літературну діяльність. Крім щоденних подач матеріалів у номер, Косенко натхненно трудиться над підготовкою і редагуванням літературно-художнього збірника «З риштувань будови», що вийшов у світ у 1932 році. В ньому був уміщений нарис «Ентузіазм мас — непереможний». Тоді газета "Більшовик Полтавщини" періодично видавала літературний, громадсько-політичний та популярно-науковий ілюстрований додаток "Наше слово", в якому друкувалися статті, нариси, художні прозові твори, поезія. В ньому брав найактивнішу участь Олександр Дмитрович.

Часто Косенко виступав на літературних вечорах, які організовувались в учбових закладах, фабрично-заводських колективах міста. А говорив він запально, логічно, переконливо, вмів щирим словом заворожити аудиторію. «Коли Олександр Косенко робив вступне слово на літературних вечорах, — згадував поет Федір Гарін, — нас, молодих, він, фігурально кажучи, брав у полон, і завжди ми йому гаряче аплодували». За натурою він був щирим, добрим, відкритим, компанійським. До того ж начитаний, ерудований. Полтавські письменники обрали Косенка своїм творчим ватажком.

— Жили ми скромно, якщо за сучасною міркою, навіть бідно, — продовжує свою розповідь Антоніна Степанівна, — але дружно, з повагою одне до одного. Правда, книг було багато, на них викроювали певну суму з мізерної зарплати. Я тоді вчилася в інституті соціального виховання. Була у нас уже і маленька донька Рая. Спочатку жили в підвальному приміщенні, потім Олександру Дмитровичу дали однокімнатну квартиру по вулиці Жовтневій, де зараз магазин «Води». Згодом одержали чудову квартиру в будинку на розі вулиць Жовтневої і Комсомольської. Навпроти теперішнього готелю «Театральний» — тоді там був окружком партії. Жити б та радіти. Але почалися тривожні часи, коли кожен день міг стати фатальним.

У 1933 році Олександра Косенка переводять з редакції на роботу в міськком партії, де спочатку він завідує агітмасовим відділом, а потім працює інструктором по селу. Його обирають членом міського комітету і членом бюро міськкому партії. Партійна робота вимагала від нього чимало сил, енергії і часу. Та він нічого не шкодував для загальної справи. А ночі — для книг і творчої праці. Саме в нічні години народжувалися палкі вірші. На жаль, у коловороті трагічних подій їх багато загинуло.

Тепер слово за літературознавцями.

1934 рік для Косенка став початком фатальних подій, що скажемо розкручувалися за допомогою анонімок, заяв «добродійників», заздрісників. А тут ще почалися арешти діячів культури, яких звинувачували в українському націоналізмі, правотроцькізмі, інших гріхах. Гірка доля не обминула і Олександра Дмитровича. Районна комісія по чистці виключає його з членів ВКП(б) за націоналістичні погляди, втрату класової пильності і нещирість. Косенко апелює до обласної комісії, доводить безпідставність цих звинувачень, і та поновлює його в партії. Звичайно, з роботи в міськкомі партії його звільнили. Трудиться певний час у профкомі трикотажної фабрики і продовжує боротися за своє чесне ім'я. Але «ідейні борці» не припиняють своєї чорної справи, підкидають компромати, і його знову виключають з партії. Косенко розуміє, що петля навколо нього все тугіше і тугіше затягується. Особливо нависла загроза після загадкового вбивства Кірова, коли по країні почалися повальні арешти і судові процеси. І він приймає рішення полишити Полтаву, щоб не поставити під удар дружину і доньку, з надією повернутися згодом, бо думав, що безпідставні репресії — це справа рук нечесних людей, і партія покладе їм край. Та про це не сказав нікому ні слова. навіть на обмовився з дружиною. Тому Антоніна Степанівна нічого певного не знала про подальшу долю Олександра Дмитровича. По закінченні короткотермінових курсів Косенко працює черговим на залізниці в Харкові і продовжує добиватися поновлення його в партії. Наприкінці вересня 1935 року Центральна комісія ВКП(б) по чистці, куди він апелював, вдруге йому повертає партійний квиток. А вже 11 січня 1937 року бюро Харківського обкому партії ще раз виключає Косенка з лав партії як учасника контрреволюційної троцькістської терористичної групи. Після цього Олександр Дмитрович, певно, розуміючи, що не сьогодні-завтра його можуть заарештувати, полишає Харків. Влаштовується викладачем середньої школи для дорослих на станції Красний Лиман Донецької об­ласті. Але сталінські опричники і тут його знайшли. 30 жовтня 1937 року Косенка заарештовують, а на допитах вибивають від нього зізнання в тому, що він активний учасник української антирадянської націоналістичної групи, яка ставила перед собою завдання створення диверсійних одиниць на залізничному транспорті, підготовку терористичних актів проти керівників партії і Радянського уряду та організацію збройного повстання в разі війни. Трійка НКВС по Донецької області 15 листопада 1937 року згідно з статтями 54-8, 54-9, 54-11 Кримінального кодексу УРСР засудила Косенка Олександра Дмитровича до розстрілу, а 18 листопада вирок був виконаний. Так була розстріляна пісня. Йому тоді сповнилося тільки 33 роки. Думається, варто відмітити одну деталь. При складанні акту під час арешту, він, коли заповнювали графу «сімейний стан», заявив, що сім'ї в нього нема, бо добре знав, що сталінські сатрапи не пошкодують ні дружину ні доньку.

А Антоніна Степанівна Ярошенко все чекала свого чоловіка. Вона закінчила педінститут, викладала в школі біологію. Коли підходили фашисти до Полтави, евакуювалася в Саратов, де добре трудилася. Після війни повернулася в рідне місто. Знову навчала дітей, аж доки не пішла на заслужений відпочинок. Виховала, вивчила дочку Раїсу Олександрівну. Вона теж педагог, як батько та мати. Має тепер Антоніна Степанівна і внуків, і правнуків. Після XX з'їзду партії вона куди тільки не зверталася, щоб довідатися про долю Олександра Дмитровича, але безрезультатно. І тільки на початку 1964 року вона одержала повідомлення про те, що 19 грудня 1963 року президія Донецького обласного суду відмінила постанову «трійки» і реабілітувала Косенка О. Д. за відсутністю складу злочину. Це була перша, так би мовити, ластівка. Через двадцять шість років, 24 листопада 1989 року, бюро Полтавського обкому партії реабілітувало його і в партійному відношенні. Чесне ім'я комуніста Олександра Дмитровича Косенка повернуто йому, хоч і через багато літ.

Настав, думається, час, щоб Полтавська обласна письменницька організація порушила питання перед правлінням Спілки письменників України про поновлення О. Д. Косенка в членстві Спілки. Це було б справедливо. Тоді б у письменницькому довіднику поряд з ім'ям Григорія Косинки, який теж став жертвою сталінських репресій, стояло б і прізвище Олександра Дмитровича Косенка, нашого земляка.

<< НА ПЕРШУ