|
У
середині тридцятих років у Лубнах діяла контрреволюційна повстанська організація,
яка проводила шпигунство на користь польської розвідки. Саме такі звинувачення
були пред'явлені працівникам районної ради ТСО Авіахіму.
Це інкримінував їм начальник райвідділу НКВС, лейтенант держбезпеки Мастицький.
Він не тільки виконував, а й перевиконував плани виявлення "ворогів народу".
На його совісті (якщо вона в нього була) чимало чесних, ні в чому не винних
людей Лубенського району. На "своїй" території він мав необмежену владу, ні з
ким не рахувався. Коли перший секретар райкому партії Михайло Кузьмич Колотили
вирішив з'ясувати, чому Мастицький дозволяє собі таке свавілля, то сам потрапив
у "енкавеесівські" катівні.
Від того лихого тридцять сьомого минуло більше ніж піввіку. Але й сьогодні
проймає жах, коли читаєш сфабриковані справи «ворогів народу». Хто міг подумати,
що навіть у громадській організації під вивіскою Тсоавіахіму «окопалися»
небезпечні шкідники радянського ладу. Виявляється, «очолив» підпільну
контрреволюційну організацію не хто інший, як сам голова райради Петро
Матвійович Жуков. Колектив був невеликий. Хлопці підібралися бойові, загартовані
в лавах Червоної Армії. Інструктор — Петро Іванович Дудка, рахівник — Василь
Григорович Левченко. А на початку тридцять сьомого сюди на роботу політрука
колектив Лубенської суконної фабрики послав свого товариша, комуніста Володимира
Івановича Сезоненка. Всі вони совісно виконували доручену їм справу. Прагнули
якомога більше охопити молоді. Будували та обладнували стрілецькі тири, вчили
хлопців і дівчат влучно стріляти, організовували змагання та кроси, готували
допризовників до служби в армії. Доречно сказати, що тодішня молодь тяглась до
оборонних заходів, що проводились Тсоавіахімом. Мрією і гордістю кожного юнака
був значок «Ворошиловський стрілок». Лубенська районна рада Тсоавіахіму по праву
вважалася однією з кращих в області, її роботу ставили за приклад іншим. І ось
Єжовський посіпака Мастицький, вислужуючись перед своїм обласним начальством,
вирішив довести, що й під вивіскою цього оборонного товариства діють небезпечні
вороги народу.
Операція по ліквідації «шпигунського гнізда» районним відділом НКВС була
здійснена надзвичайно оперативно. Першим забрали Петра Жукова. На світанку 21
грудня 1937 року у його квартиру увірвалося двоє у військовій формі, покликали
понятого. А ним був Володимир Сезоненко, бо мешкав теж у цьому комунальному
будинку. Прихід небажаних гостей його не тільки здивував, а й налякав. Він добре
знав, що його керівник не скоїв ніякого злочину. Обшук нічого не дав, Жукова
забрали.
А наступної ночі «енкавеесівці» завітали на квартиру Сезоненка. Тоді ж було
взято Петра Дудку та Василя Левченка.
У котрий раз перечитую матеріали слідства Сезоненка, листи його дружини Марії
Яківни, яка мешкала в Лубнах по вулиці Толстого, 50, Вдивляюсь в єдину
фотографію, що збереглася у неї. На ній молодий чоловік з привітним,
інтелігентним обличчям.
...У лубенчанина Івана Сезоненка, котрий весь час працював каменярем, сім'я була
чималенька: четверо синів-соколів і три красуні-дочки. Жили бідно Всі трудилися.
Володя народився у 1905 році. Три роки ходив до школи. А коли підріс, став
підручним у батька. Бурхливий сімнадцятий, тривожні, неспокійні роки
громадянської війни... Володя, як і його однолітки з бідняцьких родин, з гарячою
надією сприймає кожен крок молодої Радянської влади. Вступив до комсомолу, з
радістю іде служити в Червону Армію. Повернувшись у Лубни, Володимир Сезоненко
стає членом робітничого колективу Лубенської суконної фабрики. Спочатку кілька
місяців він працює учнем, а набувши спеціальність, трудиться прядильником.
Працював добре, перевиконував змінні норми. В 1925 році його приймають у члени
ВКП(б). А незабаром він очолив прядильний цех. На фабриці трудились переважно
жінки і дівчата. Серед них була миловидна росіяночка Маша. Вечорами їх часто
бачили в міському саду. Володимир тепер усе знав про життя Марії, а було воно в
неї гірким, мов полин. Народилася в Саратові. В голодний двадцять перший
дівчинка лишилася батьків. Мабуть, і сама померла б, якби добрі люди не вивезли
її на Україну. Віддали Машу в Хорольський дитячий будинок. Тут вона жила,
вчилась, а потім пішла працювати на Лубенську суконну фабрику.
Володя Сезоненко став для неї і чоловіком, і батьком, і матір'ю. Найдорожчою
людиною. В 1932 році вони побралися. Щоранку, обоє поспішали на фабрику, а після
роботи разом поверталися додому, влаштували вечерю, поралися в квартирі, читали
вголос цікаві книги. Можливо, так і продовжувалося б їхнє сімейне життя, якби
Володимира Івановича не рекомендували на роботу в районну раду Тсоавіахіму.
Усі в ті роки були „під ковпаком" у сталінських опричників. Тоді, наприклад,
наприкінці грудня, був заарештований, а через три місяці розстріляний як «ворог
народу» механік Лубенської повстяної фабрики Андрій Панасович Сухненко. Не було
такого підприємства чи установи, де б не були викриті і знешкоджені «вороги»
різних мастей. Знайомлячись, із справами жертв сталінських репресій доходиш
сумного висновку, що в ті страшні часи йшло масове знищення молодих, повних сил
людей. Це був справжній геноцид проти народу, котрий будував соціалізм,
освячений «вождем народів».
Вночі 22 грудня 1937 року Володимир Іванович Сезоненко був заарештований, і того
ж дня бюро Лубенського райкому партії виключило його з членів ВКП(Б) як
запеклого «ворога народу». Ні слідства, ні представлених доказів. Все «прокручувалося»
з блискавичною швидкістю, бо жертва була заздалегідь визначена, і ніхто вже не
вникав у хід справи. Через кілька днів Сезоненка відправили в Полтаву, де теж
досить оперативно провели лише один допит, який і визначив його вину. Слідчий
інкримінував йому активну участь у контрреволюційній повстанській організації,
шпигунстві на користь польської розвідки, в занедбаності бойової і політичної
підготовки допризовників, вербування нових членів до підпільної роботи. Всі ці
страшні звинувачення не підтверджувались ніякими письмовими чи речовими доказами.
Однак усі звинувачення підпали під грізні статті 54-7 та 54-11 Карного кодексу
УРСР. Рішенням особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 21—23 березня
1938 року Сезоненко Володимир Іванович був засуджений до найвищої міри покарання
— розстрілу. А 28 травня того ж року вирок виконаний. Тим же рішенням були
засуджені до розстрілу Петро Матвійович Жуков, Петро Іванович Дудка та Василь
Григорович Левченко. Всі вони молоді: кому було менше, а кому трохи більше
тридцяти років.
— Думала, що не переживу, — писала мені Марія Яківна Сезоненко, — а от перенесла
це страшне горе. Можливо, тому, що надіялась на повернення Володі — рано чи
пізно. Тоді я і в гадці не мала, що його розстріляють. Думала, подержать, доки
розберуться. Коли його відправили з Лубен у Полтаву, я їздила туди, щоб
побачитися з ним. Оббила всі пороги того страшного будинку, але марно. Тільки
віддали мені його одежу, яка, здалося, ще пахла потом. Уже тоді мене смертельно
налякало, коли передали той вузлик з білизною. Та все ж я сподівалась і втішала
себе думкою, що йому видали казенну, коли відправляли в тюрму. Куди тільки не
писали я і його брат Федір Іванович, однак ніякої відповіді ми так і не одержали.
Жилося мені — не дай бог нікому такого життя. Попервах і на роботі, і просто
знайомі сторонилися мене. Але були й такі, які співчували моєму горю, чим могли,
допомагали. Вік їх не забуду. Всі роки чекала, що ось відгукнеться мій Володя,
подасть якусь звісточку. А десь на початку п'ятдесят восьмого року приїздив у
Лубни обласний прокурор, то викликали мене до нього. Тоді тільки він мені сказав,
що мого чоловіка виправдали, що він ні в чому не винен, але в живих його вже
нема. Не знаю, як добралася додому, а коли прийшла, то впала на підлогу і довго
плакала. Зосталася тепер я одна-однісінька, мов билина при битій дорозі, бо
дітей у нас не було. Отак і живу. І старість, і хворість доймають. А я все не
перестаю ждати мого дорогого Володю...
16 червня 1957 року військовий трибунал Київського військового округу переглянув
справу В.І. Сезоненка. Рішення особливої трійки від 21— 23 березня 1938 року
було відмінено за відсутністю складу злочину. Тоді ж було реабілітовано Петра
Матвійовича Жукова, Петра Івановича Дудку та Василя Григоровича Левченка. Чесне
ім'я Володимира Івановича та його товаришів по Лу¬бенській райраді Тсоавіахіму
було їм, нарешті, повернено.
А 24 листопада 1989 року бюро Полтавського обкому Компартії України відновило (посмертно)
Володимира Івановича Сезоненка в членстві КПРС.
<< НА ПЕРШУ
|
