|
 Збираючи матеріали про одного із «ворогів
народу», колишнього директора Полтавського інституту сільськогосподарського
будівництва Терентія Титовича Манька, я зустрівся із живим свідком того
жахливого злочину, тодішнім четвертокурсником того ж вузу Олексієм
Володимировичем Рощинським. Він багато розповів про свого директора, бо
деякий час сиділи в одному казематі і бачив його перед тим, як востаннє
вивели із камери. Тоді ж я довідався і про трагічну долю сім'ї Рощинських,
якій сталінський репресивний маховик, захопивши в криваву круговерть, теж
завдав стільки страждань і горя.
І от я в скромній двокімнатній, але затишній квартирі. Сімдесятидвохрічний
господар оселі зросту вище середнього, кремезний, з виразними рисами обличчя
і молодечими очима. Його привітність і безпосередня сердечність якось
магічно викликають довіру.
— Мій батько родом з Чернігівщини, — почав свою розповідь Олексій
Володимирович. – У сім'ї було п'ятеро дітей: троє синів і дві доньки. Хоч
мій дід— псаломщик і не мав ніякої власності, однак від приходу дещо
перепадало. Та ще від учителювання в сільській школі. Отже, не голодували і
діти мали можливість одержати певну освіту. Батько закінчив сільську школу,
а згодом трикласне міське училище.
У серпні 1908 року Володимир Рощинський, успішно пройшовши конкурсні умови,
вступає на Глухівські педагогічні однорічні курси. І ось уже одержав
призначення на посаду вчителя в Опішнянську двокласну школу, де пропрацював
шість років. Тут одружився. Дружиною стала теж учителька — Марія Сергіївна
Линник.
У кінці 1912 року в родині Рощинських з'явився первісток — син Юрій. А через
два роки сім'я поповнилась ще одним хлопчиком. Батьки його назвали
Олександром. Жили скромно, тільки з мізерної платні, що одержували за
вчителювання. І все ж Володимира Федоровича не полишала думка одержати вищу
освіту. Отож, як тільки підвернулась така можливість, у серпні 1915 року
вступає до Глухівського учительського інституту, а через три роки закінчує
його з правом викладати у вищих початкових школах всі дисципліни, а найпаче
математику, бо виявив під час навчання неабиякі здібності з цього предмета.
Рощинський одержує призначення в Ковалівську вищу початкову школу
Зінківського повіту (нині це село віднесене до Шишацького району), де
викладав математику і фізику. Сюди переїздить і дружина з дітьми. Вона теж
працює вчителькою. П'ять років прожили вони тут.
Рік двадцять третій для сім'ї Рощинських видався не з легких. Стара хвороба
загострилась, і Володимиру Федоровичу довелось лягти на лікування в
Зінківську лікарню. Того ж року його знову призначають на роботу в Опішню,
де він завідував семирічною районною опорною школою, а також викладав свої
улюблені предмети. В ній навчались і сини Юрій та Олександр. Третій син
Олексій (мій співбесідник народився в рік Жовтневого перевороту) теж починав
навчання в цій семирічці.
Восени 1930 року Рощинські переїжджають до Полтави. Володимира Федоровича
призначають завідуючим 17-ї Полтавської семирічної школи. Одночасно він
викладав і математику. Марія Сергіївна влаштувалась учителькою у школу №2.
Жили у двоповерховому будинку, що знаходився на подвір'ї школи. На перших
порах все ніби йшло щасливо. Юрій певний час працював механіком УТС у
Згурівці, а з переїздом батьків до Полтави і собі влаштувався за фахом на
завод «Метал» (нині турбомеханічний). Олександр закінчив у 1931 році
Попівський шляхобудівельний технікум і разом з двома товаришами добровільно
поїхав на будівництво Великого Памірського тракту.
І раптом, як кажуть, серед білого дня вдарив грім. Восени 1932 року Юрія
заарештовують, роблять вдома обшук, але нічого не виявляють, окрім німецьких
каталогів на машини, верстати. В ті роки заводи і фабрики купували за
кордоном обладнання. Завод «Метал» також придбав верстати в Німеччині, і
Юрій як механік цікавився технічними даними імпортних машин. Ці каталоги і
стали для нього фатальними. «Гепеушники» звинуватили Юрія у шпигунстві, і у
1933 році він одержує 10 років територіальної висилки до Сибіру. Звідти він
так і не повернувся. Куди тільки нелегка доля його не кидала у цьому
далекому, суворому краї. Будував БАМ ще до війни, інші об'єкти,
підпорядковані НКВС. А коли закінчився строк висилки, залишився там, бо
прикипів серцем до Сибіру. А в 1973 році, перебуваючи у відрядженні в
Магадані, раптово помер. Там його і поховали.
"Як же склалось подальше життя вашої сім'ї?" — запитую я в Олексія
Володимировича.
— Після арешту Юрія, — згадував він, — батька одразу ж звільнили з посади
завідуючого школи, виселили з учительської квартири. А через кілька днів
забрали. Просидів у в'язниці півтора місяця. Коли ж випустили, то ні словом
не обмовився навіть рідним, в чому звинувачували. Мабуть, добре залякали. А
тут ще голод. У хаті — ні крихти хліба. Жили тепер у Першому робочому
провулку, 13. Не лишився батько без роботи, напевне, тому, що був досить
ерудованим математиком. Навіть підготував рукопис спеціального підручника з
цього предмета, але де він дівся, і по сьогодні не відомо. Однак часто
переміщали його з однієї школи в іншу. Викладав математику і фізику в
дванадцятій, потім шостій школах. А перед повторним арештом трудився в 27-й
неповно-середній школі.
Звичайно, усі ці роки жили якось непевно, увесь час висів невідомий
тягар-Брат Олександр після закінчення будівництва дороги на Памірі подався
споруджувати Сухумську ГЕС. А я, одержавши випускне свідоцтво сьомої
фабрично - заводської школи, вступив до шляхово-будівельного ФЗУ. Однак
швидко довелось залишити училище, бо в хаті ні крихти хліба — хоч кулею
коти, мати ледве пересувала опухлі ноги. І я влаштувавсь на роботу в
інвентарну контору міськкомунгоспу, де видавали службовцю 400 грамів хліба,
був прикріплений до їдальні. Оті чотириста грамів хліба врятували нас від
смерті. Коли батько почав знову трудитись і наші матеріальні умови дещо
поліпшились, залишив роботу і перевівся на денне відділення робфаку при
інституті сільськогосподарського будівництва. Життя нашої сім'ї ніби потроху
входило у спокійну колію. Правда, батьки дуже переживали за Юрієм. За
студентськими клопотами мені з Олександром, який на той час повернувся
додому, ніколи було вникнути у роздуми. До того ж я був комсомольцем, навіть
дуже активним, і все, що діялось тоді в країні. вважав цілком закономірним.
Після убивства Сергія Мироновича Кірова в країні почала розкручуватись
спіраль викриття убивць, шпигунів, диверсантів, контрреволюціонерів різних
мастей. У січні тридцять п'ятого відбувся суд над Зинов’євим, Каменевим,
іншими «антипартійними змовниками». У виробничих колективах, учбових
закладах. повсюди проходили збори, мітинги, на яких засуджували, таврували
їхні «чорні» дії, схвалювали судовий вирок, запевняли свою згуртованість
навколо рідного «вождя». Подібний мітинг викладачів та студентів проходив у
актовому залі інституту. Студенту-першокурснику, комсомольцю Олексію
Рощинському запропоновано було виступити, сказати гнівне слово. І треба ж
було йому, не подумавши, заявити, що його дивує ворожа позиція людей, які не
так давно були заслуженими в партії. Досить було тільки це мовити, як
секретар парткому вузу обірвав його і гнівно запитав: «Так ти вважаєш їх
заслуженими?». І пішло. І поїхало.
Звинуватили його в незрілості, аполітичності, навіть у співчуванні до
ворожих елементів. Був виключений із вузу. Потім поновили. Втім подія з
інститутським мітингом була лише прелюдією. Після закінчення третього курсу
Олексій Рощинський проходив практику в Богодухові. Виконував учбові
завдання, а у вільний час підробляв, щоб мати якусь копійчину. А коли на
початку листопада 1937 року повернувся додому, то довідався, що батька
заарештували. Студенту Рощинському нічого не лишалось, як іти в інститут і
заявити керівництву про цей факт. Не забарилась і реакція: Олексій і
Олександр – сини «ворога» були позбавлені стипендії. Тоді Олексій приймає
рішення написати листа Всесоюзному старості Михайлу Івановичу Калініну, в
якому викладає суть справи. Мій співбесідник і зараз дивується, що на його
лист була позитивна відповідь. І досить оперативна. Директор інституту
Данайський викликав його і заявив, що він і його брат будуть одержувати
стипендію. Такий поворот подій вселив віру. Значить, є на світі правда. А
поки батько сидів у таборі, що знаходився у Кустоловому, і в дружини, і в
дітей жевріла надія, що то помилка, і його відпустять.
Та незабаром усе повернулось на гірше. Ось що згадує Олексій Володимирович.
— Це був початок літа тридцять восьмого. Після четвертого курсу нас
направили на практику. Я трудився виконробом на будівництві клубу
мачухського колгоспу «Червона зірка». А Олександр споруджував Диканьську МТС.
Першої суботи червня я приїхав додому, щоб сходити в баню та замінити
білизну. Застав усіх наших у сльозах. Брат уже був одружений, мав дитя.
Виявляється, заарештували Олександра. У неділю, коли повертався у Мачухи, на
серці було тоскно і боляче. Відчував, що й на мене насувається страшенна
лавина. Передчуття збулись.
На світанку наступного дня до хатини, яку я наймав у старенької бабусі,
увірвались троє: оперуповноважений Мальований і двоє понятих. Він пред'явив
мені ордер на обшук і арешт. Ретельно оглянули моє житло, нічого не знайшли,
окрім технічної літератури. Потім посадили в «Емочку» і відвезли до Полтави
в управління.
Спочатку вкинули в підвальну камеру. Весь день і всю ніч думав, у чому моя
провина. Мабуть, через батька або брата мене посадили, міркував про себе. А
наступного дня, коли мене почав допитувати київський слідчий Акімов, все
прояснилось. Виявляється, я член підпільної організації «Молода генерація»,
і що ми поставили собі за мету вбити Микиту Сергійовича Хрущова, коли той
приїде до Полтави. Таке ж звинувачення було пред'явлено нашому студенту
Володимиру Малярову. Як кажуть, і сміх, і гріх. Я відкидав усі доводи
слідчого, а він вперто добивався свого. Виклики на допити велись щоночі.
Перед Акімовим простоював по кілька годин. Підкошувались ноги, дерев'янів
хребет, а слідчий, спостерігаючи муки, здається, одержував насолоду. Ось тут
і нагадала про себе стара болячка-малярія. Приступи були через день. То била
пропасниця, то палило вогнем, а прилягти ніде. В такі жахливі дні Акімов
робив допит. Я почав просити, щоб мене відправили в тюремну лікарню, але
слідчий заявив, що зробить це тільки за однієї умови, якщо я погоджусь із
пред'явленими звинуваченнями і підпишу протокол допиту.
В одну з таких страшних ночей, коли мене полишали останні сили, я згодився
підписати будь-які звинувачення. Наступного дня мене відвезли на Пушкінську,
де почали лікувати. Там швидко поставили на ноги, а потім знову повернули в
сімнадцяту камеру управління. На першому ж допиті, який вів уже слідчий
Мірошниченко, я заявив, що попередні зізнання неправдиві, і від них я
відмовляюсь. Це ж саме скажу на суді. Знову почались нічні допити, але я
стояв на своєму. Знову влаштовували очну ставку з моїм вигаданим спільником
по терористичній організації Володимиром Маляровим. Той навіть подавав мені
знак, щоб я погоджувався, взяв на себе сфабриковану вину. Я зірвався і
крикнув слідчому, що Маляров втратив розум. Допити продовжувалися, та я не
здавався.
Взимку тридцять дев'ятого Олексія Рощинського перевозять у Кобеляцьку тюрму,
яку називали політичною. В ті роки вона жахала полтавців, і вони старались
обходити її десятою дорогою. Добре, що й сліду тепер від неї не лишилось Ця
тюрма була страшніша за каземати управління НКВС. В'язні тут потерпали
найбільше від бетонних мішків-карцерів. Хто побував у них, той до кінця днів
своїх залишався хворим. Олексій Володимирович застудив ноги, згодом
приключився тромбофлебіт, кілька років тому довелось оперуватись.
У цій тюрмі Рощинський просидів до 11 серпня 1939 року. А потім суд 113
військового трибуналу Харківського військового округу. Переді мною пожовклий
від часу документ — виписка із вироку закритого судового засідання. Все тут:
і контрреволюційна діяльність, і терор, і антирадянська агітація. На суді
усі ці страшні звинувачення Рощинський відкинув, заявивши, що вони вигадки
слідчих. Важко зараз додумуватись, яка причина, що військовий трибунал
виправдав Рощинського (під щасливою зіркою, мабуть, народився?). А
найвірогідніше тому, що в країні пішла на спад репресивна хвиля.
Олексій Володимирович повернувся в інститут, успішно закінчив його. І до
виходу на пенсію трудився за фахом. Одружений, має сина і доньку,
підростають онуки.
А його брат Олександр просидів значно менше, теж був виправданий. Закінчивши
вуз, служив в армії, у війну — на фронті. Тоді ж і став комуністом. У
повоєнні роки об'їздив всю країну: будував порти, судноверфі в Ізмаїлі,
Астрахані Сахаліні, Мурманську. А з 1962 року трудився в Сочі. З ним жила і
мати — Марія Сергіївна Рощинська, яка тяжко хворіла, бо стільки їй довелось
витерпіти, пережити. Там вона і померла. А в січні 1989 року не стало і
Олександра Володимировича.
Їх батько після арешту так і не повернувся до своєї сім'ї. З Кустоловського
табору в 1939 році його відправили у табір, що знаходився поблизу селища
Сухобезводне Горьковської області. Там 21 березня 1943 року від пелагри він
і помер. Де похований, невідомо. 5 липня 1958 року Полтавський обласний суд
переглянув справу Рощинського В. Ф. і реабілітував його.
От і все, що повідав мені десять років тому Олексій Володимирович Рощинський.
А сьогодні і його вже нема в живих. Скільки таких знівечених родин! Скільки
людських трагедій! Дивно чути, коли дехто із сучасних сталіністів бере під
захист криваві дії «батька народів» та його сатрапів. У кривавій м'ясорубці
того жахливого часу були знищені мільйони й мільйони безвинних людей. І про
це ми повинні завжди пам'ятати, щоб ніколи не повторилось подібне.
<< НА ПЕРШУ
|
