|
По іншому цей злочин, вчинений на весні 1938
року опричниками НКВС, не можна назвати. Сорочинська трагедія 1905 року, яку
так гнівно затаврував великий російський письменник Володимир Галактіонович
Короленко, за своєю жорстокістю стократ поступається Семенівський. Тоді над
повсталими розправлявся царський жандарм Філонов, для якого всі вони були
безправним бидлом, людьми другого сорту.
Цього разу чорну справу вчинили представники радянської влади планово,
масштабно над тими, хто робив революцію, захищав, відстоював у борні свою
рідну владу. Чинився сталінський геноцид над народом, який будував
соціалізм.
Те, що відбулося в Семенівському районі на початку тридцять восьмого, було
типовим для всієї країни. Були масові арешти, тортури, вибивання зізнань,
відправки за колючий дріт таборів, конфіскація особистого майна і
нескінченні розстріли невинних людей. Поголовне знищення під лозунгом:
«Очистимо радянську землю від ворогів народу!».
До цієї м'ясорубки потрапило і 78 жертв з Семенівського району. В слідчій
справі за номером 105813 записано, що Кременчуцька міжрайонна оперативно -
слідча група знешкодила на території колишнього Кременчуцького округу
військово-повстанську підпільну організацію, що була побудована за принципом
бойових армійських з'єднань. У Семенівському районі, зокрема, діяли бойові
одиниці, укомплектовані білогвардійськими офіцерами, петлюрівцями,
куркулями, політбандитами. Далі зазначалося, що ця
військово-контрреволюційна організація ставила за мету здійснювати збройні
виступи в тилу Червоної Армії під час інтервенції фашистських держав з
наступним відокремленням України від СРСР та реставрацією на її території
капіталізму. Звинувачення, як бачимо, справді страшні. Однак навіть
поверхове знайомство з матеріалами справи викликає сумнів у вірогідності
злочинних намірів цих, так би мовити, знахабнілих контрреволюціонерів.
Відсутні конкретні факти їхніх дій, речові докази, документи, не стикуються
дати вербування членів підпільної організації. Більше того, військові бойові
одиниці в своєму розпорядженні не мали навіть заіржавілого нагана, не кажучи
вже про якусь іншу зброю.
І хоч усі звинувачення, докази слідчих, вибиті зізнання арештованих були
білими нитками шиті, однак постановою особливої трійки УНКВС по Полтавській
області від 7 квітня 1938 року всі 78 чоловік згідно із статтями 54—10, ч.
1, 54— 11 Цивільного кодексу УРСР були засуджені до розстрілу. А 25 травня
вирок виконано.
Серед розстріляних був і комуніст Панас Кирилович Мазанько. Його біографія,
життєвий шлях чи не найповніше характеризує склад учасників так званої
підпільної повстанської організації. Народився Панас Кирилович у 1889 році в
селі Родзянки (нині Веселий Поділ) Хорольського повіту в бідній селянській
родині. Окрім старої саманної хати та перекошеної повітки. Кирило Мазанько
нічого не мав. Ні поля, ні худобини, зате в оселі було семеро дітей, які
щодня просили їсти. От і гнув батько спину цілий рік у поміщицькій економії,
щоб прогодувати та сяк-так одягти чималеньку сім'ю. Підростали діти і теж
ішли у найми. З малих літ і Панас заробляв собі шматок житняка. Одну чи дві
зими ходив до школи. Навчився хоч поганенько читати, писати. А підріс —
пішов разом з батьком панам хліб вирощувати, їхній достаток примножувати.
Потім — служба в царській армії, окопи першої світової війни.
Жовтнева революція застала Панаса в Києві, де він служив у телеграфному
батальйоні. І всією душею, всіма помислами він прийняв її. Його обирають до
складу Ради робітничих та солдатських депутатів міста Києва. Він активно
допомагає більшовикам встановлювати Радянську владу, бере участь у
робітничих та солдатських мітингах. А коли петлюрівська Центральна рада
почала наступ, Панас Кирилович разом з робітниками заводу «Арсенал» воює на
барикадах з ворогами революції. Але сили були нерівні, довелося відступити.
Ночами Мазанько пробирається у рідне село на Полтавщину. Та тільки, як
кажуть, переступив поріг батьківської хати, як петлюрівці мобілізували його
до свого війська. Силою забрали і під конвоєм погнали на збірний пункт у
Хорол. Побув там лише кілька днів і при першій нагоді втік разом з кількома
односельцями з-під варти. Переховувався в болотах аж поки не прогнали
петлюрівців. Цей факт Мазаньку нагадають при виключенні його з партії в
тридцять шостому і в тюремних застінках при допитах. Письмові і усні заяви
тих, хто з ним тікав із збірного пункту і переховувався в болотах, не брали
до уваги. Петлюрівець — і край!
А тоді, в перші роки Радянської влади Панас Кирилович і гадки не мав, що
йому приклеять цей ганебний ярлик, бо все робив, не шкодуючи ні сил, ні
здоров'я, щоб влада трудового люду міцніла. В дев'ятнадцятому-двадцятому
роках він — член Веселоподільського волосного виконкому, працює секретарем
комітету незаможних селян. Наступного року очолює сільську Раду, а коли
селяни в двадцять третьому заснували колгосп «Наш шлях», то обрали його
своїм головою. На перших порах колективні господарства (а вони, як правило,
були карликовими) організовувались, об'єднувались і розпадались. Тому деякий
час Мазанько трудився в буряковому кооперативному товаристві, а в 1931 році
він знову головує в колгоспі села Тарасівки. В 1932 році Панас Кирилович
стає комуністом. І того ж року його обирають головою Веселоподільської
сільської Раді. згодом очолює Вербківський сільвиконком. Та одвічного
хлібороба постійно манила земля. Йому стократ було легше орати поле,
засівати, збирати врожай, аніж з паперами справу мати, керувати людьми,
справно виконувати директиви «згори». Певний час йому таки пощастило
потрудитися на рядових роботах у колгоспі. Але райком партії знову посилає
Мазанька на посаду голови сільради то в Брусове, то у Веселий Поділ.
Працював на совість, будуючи соціалізм. Жителі сіл його поважали, бо був з
усіма рівний, старався чимось допомогти і вдовам, одиноким старим людям,
багатодітним сім'ям. Після голоду села поволі почали оживати, і Панас
Кирилович радів навіть найменшим спільним успіхам. Тільки б жити. Та
поповзли чутки про арешти, про «ворогів народу». Хіба міг подумати, що
незабаром і його зроблять ворогом...
Все почалося 7 червня 1936 року, коли Панаса Мазанька викликали на бюро
Семенівського райкому партії і наказали покласти на стіл партквиток. Не
розуміючи, в чому його провина, він стояв, мов закам'янілий. Йому пояснили,
що його виключили з членів ВКП(б) за нещирість; адже приховав при вступі в
партію, що він служив у петлюрівців. Панас Кирилович намагався переконати
членів бюро, що ніколи не служив у жовтоблакитників. Але ті й слухати не
хотіли.
Дочка Мазанька — Любов Панасівна Воскобойникова ось як згадувала про те, що
сталося тоді: «Коли тато повернувся додому з райкому, страшно було глянути
на нього. Очі запали, руки тряслися, не міг слова сказати. Мама ледве
допитались. Ми, діти (а нас було аж дев'ятеро), принишкли, перестали
гратися, бо ми всі дуже любили тата, Я тоді, пригадую, в четвертий клас
ходила. В школі, мені здавалося, всі якось по-іншому на мене дивилися.
Кілька днів тато нічого не їв, тільки жадібно воду пив, жага мучила. З
голови сільради його теж звільнили. Тоді він пішов на роботу в колгосп
«Розгорнутим фронтом». Коли ми лягали спати, тато сідав за стіл і довго щось
писав. Одного разу вранці на конверті я прочитала: «Центральному Комітету КП(б)У,
тов. Косіору». Скільки минуло літ, а цей конверт і досі у мене перед очима.
А от щоб він одержував від когось листа. не пам'ятаю.»
Збігав березень тридцять восьмого. Двадцять п'ятого Панас Кирилович пішов на
роботу, але додому не повернувся. Із Семенівки працівники НКВС відвезли його
в Кременчуцьку слідчу тюрму. А через два місяці і два дні він, як і інші 77
чоловік, був розстріляний.
Переді мною список цих невинних людей. Колгоспники, робітники, спеціалісти
сільського господарства, продавець крамниці. Навіть ті, хто за станом
здоров'я чи з інших причин не працювали. Вожаком цього «підпільного війська»
був Іван Олексійович Карой. До арешту був старшим агрономом кременчуцької
контори «Держсортфонд». На допиті йому інкриміновано кілька
контрреволюційних злочинів, зокрема куркульське походження, членство в
есерівській партії, службу в петлюрівській і денікінській арміях. А головне
— він був начебто помічником командира підпільного повстанського полку, що
діяв на території Кременчуцького округу. Жодне звинувачення нічим не
підтверджувалося. Більше того, в протоколі слідства простежуються дивні
неув'язки. Так, 6 березня 1938 року Карой на допиті заявив, що в
контрреволюційну організацію він був завербований Ковалем Петром Яковичем
наприкінці або на початку квітня тридцять восьмого, а сам він був
заарештований ще 21 січня того ж року. Такі, з дозволу сказати, неточності
зустрічаються в багатьох протоколах допитів. Слідчі й не старалися звести
кінці з кінцями.
Згодом, у 1958 році, коли переглядалася справа учасників
військово-повстанської підпільної організації, знову було допитано 60
свідків із Семенівського району. Всі вони заявили, що в тридцять восьмому їх
без допиту слідчі змушували підписувати чисті бланки протоколів або, якщо і
допитували, то їхні визнання тоді не записувались і протоколи допиту не
зачитувалися. З цього можна зробити висновок, що справи заарештованих
фабрикувалися так, як було вигідно працівникам НКВС.
Ще і ще раз перечитую імена тих, хто потрапив до цього чорного списку, хто
безвинно був розстріляний у травні тридцять восьмого. Сьогодні, думається,
варто назвати їх поіменно. Ось вони (окрім названих вище): Павло Григорович
Мартиненко, Микита Гаврилович Васецький, Тимофій Іванович Головань, Нил
Федорович Нікітенко, Василь Григорович Ревунов, Микола Петрович Левченко,
Петро Якович Сурмач, Семен Петрович Чечуйко, Петро Кузьмич Шамрай, Іван
Йосипович Удод, Микита Тимофійович Головань, Федір Іванович Ярина, Юхим
Нилович Малохатько, Феодосій Іванович Ромашко, Павло Мусійович Донець,
Микола Дем'янович Науменко, Гаврило Гаврилович Чеберяка, Олександр Іва¬нович
Махно. Єлисей Мусійович Личман, Семен Макарович Нікітенко, Архип Трохимович
Кабачок, Іван Григорович Серченко, Сергій Петрович Ярина. Петро Корнійович
Птушка, Михайло Карпович Доценко, Григорій Васильович Гаркун, Петро Якимович
Яременко, Микита Миколайович Логвиненко, Микола Якович Погребняк,
Пантелеймон Якович Максак, Гаврило Григорович Черненко, Василь Андрійович
Слета, Іван Михайлович Мороз, Михайло Григорович Серченко (напевно, брат
Івана Серченка), Трохим Васильович Богдан, Мефодій Петрович Бабенко, Сергій
Юхимович Кривець, Іван Андрійович Кудря, Сергій Макарович Гончаровський,
Аврам Климович Коваль, Григорій Іванович Коваль, Дмитро Павлович Касянич,
Михайло Іванович Золотаренко, Павло Захарович Ярина, Архип Платонович
Тимченко, Андрій Микитович Штомпель, Олексій Гаврилович Байбуза, Панас
Олександрович Корула, Кузьма Хомич Демидченко, Яків Андрі¬йович Таран, Іван
Петрович Тур, Терентій Дмитрович Хвостенко, Лаврентій Костянтинович Швидь.
Йосип Юхимович Олефір, Василь Іванович Юрченко, Овдій Панасович Байбуза,
Олексій Пантелеймонович Іващенко, Іван Павлович Черед¬ник, Семен Дмитрович
Удовиченко, Іван Тихонович Коваленко, Степан Васильович Чуйко, Микола
Трохимович Удод, Василь Якович Вихренко, Олексій Омелянович Кудленко, Іван
Миколайович Малак, Мина Онуфрійович Гонча¬ренко, Дмитро Іванович Кисіль та
Карпо Іванович Кисіль (теж, мабуть, брати). Тимофій Семенович Лозицький,
Яким Кузьмич Шабала, Василь Степанович Ко¬стяний, Іван Карпович Рябич,
Андрій Федорович Сухненко, Іван Йосипович Багранець та Григорій Васильович
Притула.
Публікуючи список розстріляних по цій сфабрикованій справі, я наперед прошу
вибачення у рідних і близьких безвинних людей за можливу неточність у
прізвищах та іменах, бо писалися вони слідчими російською мовою — точніше —
«суржиком».
Сімдесят вісім чоловік. Всі вони були знищені в розквіті своїх сил. Сімдесят
вісім страшних людських трагедій. Адже ярлик «ворога народу» приклеювали не
лише на тих, хто потрапив у сталінські застінки, але довгі роки це ганебне
клеймо носили і члени їхніх сімей. І тільки в грудні 1958 року президія
Полтавського обласного суду, розглянувши протест прокурора області,
відмінила постанову особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 7
квітня 1938 року, і всі 78 чоловік були реабілітовані (посмертно). Так було
повернуто добре ім'я цим ні в чому не винним людям.
Лише через тридцять літ постановою бюро Полтавського обкому Компартії
України від 22 червня 1989 року Панасу Кириловичу Мазаньку було повернуто
чесне ім'я комуніста. Можливо, не стільки для нього, як для нас живих. Щоб
завжди пам'ятали, що правду ніколи нікому не вбити.
<< НА ПЕРШУ
|
