|
Із
світло-коричневої папки, начиненої до розбухлості компроматом, з штампом грізної
організації, від назви якої віє і сьогодні смертельним страхом, можна довідатись
про трагічну долю одного з тисяч «активних» членів підпільної антирадянської
націоналістично-терористичної організації Трохима Вікторовича Чернявського. Цій
оправі понад півсотні літ. Від часу папір трохи пожовк, став ламким, тексти,
написані чорнилами, дещо вицвіли. Але кожен папірець цієї папки перегортаєш з
жахом, а коли читаєш матеріали допитів, очних ставок, звинувачувальний висновок,
вирок, розписку про розстріл, робиться моторошно, хочеться заволати на весь світ:
«Люди добрі! Бережіться нових інквізиторів. Хай то буде остання чорна сторінка в
багатостраждальній нашій історії».
Ще і ще раз перечитую документи слідчої справи за номером 817 і переді мною
постає постать молодої людини (йому в ту пору сповнилось лише тридцять шість літ),
яка потрапила в лабети запопадливих енкавеесівців, які зуміли досить швидко
вибити із своєї жертви сфабриковані зізнання. Складається враження, що Трохим
Чернявський з дивною посмішкою сам себе обумовлював, зізнавався у злочинах, які
йому шив «білими нитками» слідчий. Аж не віриться, що колишній партизан,
червоноармієць раптом став слабодухим, безвольним, погоджувався з безглуздими,
надуманими злочинами, які він нібито чинив проти своєї Батьківщини, Радянської
влади, яку завойовував і боронив у громадянську. Ймовірно, що хитрий, підступний
слідчий зумів умовити Чернявського підписати протокол допиту, в якому він
чистосердечно зізнався у скоєному в замін на збереження йому життя. На допитах «ворогів
народу» сталінські опричники часто вдавались до підлої практики, коли на обмін
за життя підсудні оговорювали себе в усіх смертних гріхах. На цей підлотний
гачок ловилось багато жертв застійних тортур. Та кінець був один— розстріл. Так
сталось і з Чернявським, хоч той в останньому своєму слові на закритому
засіданні військової колегії Верховного Суду СРСР 24 жовтня 1937 року слізно
просив суд дарувати йому життя. Але прохання підсудного, як кажуть, повисло в
повітрі. Спектакль «законності» було розіграно. Через кілька хвилин вирок
оголошено. Кожне його слово било без промаху. Чернявського Т.В. засудити до
вищої міри покарання - розстрілу, з конфіскацією майна, що йому належить. Вирок
остаточний, і на основі постанови ЦВК СРСР від 1-го грудня 1934 року підлягає
негайному виконанню Наступного дня, тобто 25 жовтня 1937 року Трохима
Вікторовича Чернявського було розстріляно. Сьогодні не відомо ні місце страти,
ні місце його поховання, Лише в папці підшита довідка про виконання вироку, яка
засвідчує, що це вчинено саме того дня в місті Києві.
Хто ж такий Чернявський? Якого він роду-племені? В чому його вина? За що
приречений до страти? Може він з панів-кровопивців, які споконвіку сиділи на шиї
трудового люду? Чи може з офіцерської еліти, якій поперек горла стала влада Рад?
Із скупих біографічних відомостей Трохима Вікторовича, що зафіксовані в слідчій
справі та в кількох партійних документах того часу, а також з матеріалу
пошукової групи Селещинської середньої школи, очолюваної вчителем-ентузіастом
Валерієм Яковичем Іваняковим, яка зацікавилась долею родини Чернявських, мені
вдалося до певної міри відтворити його бурхливий життєвий шлях.
В невеличкому степовому селі Латишівка, що неподалік Селещини. колишнього
Костянтиноградського повіту Полтавської губернії жила бідняцька сім’я Віктора
Чернявського. Селянська хата, хлівець та шматок городу, де й курці ступити ніде
— оце й усе його багатство. Односельці жартома говорили: «Хоч бог і поскупився
для Віктора ґрунтом та худобою, однак на дітей розщедрився» Жінка Віктора Ганна
Максимівна народила йому цілу купу дітей: дванадцять синів і шість дочок. Правда,
не всі виросли, вийшли в люди. Не дарма люди тоді казали: «Бог дав, бог і взяв».
Зараз майже неможливо точно встановити, хто з дітей Чернявських коли народився.
Що ж до Трохима, то рік народження вказується в кількох документах слідчої
страви, 1901-й. А от місяць і число — невідомі. Ймовірно всього, малий Трохимко
взимку ходив до школи, а влітку підробляв на шматок хліба. Доля селянських дітей
тоді була однакова. З малих літ нелегке життя привчало до праці. Коли грянула
революція, Трохиму сповнилось шістнадцять літ. Він уже трудився чорноробочим на
цукроварні. Боротьба повсталого народу захопила в небезпечний вир юнака
Чернявського. Незабаром він у другій партизанській бригаді, яку очолювали Огій,
Матяш та Лісовик. Народні месники робили сміливі рейди по тилах денікінських
військ Полтавського краю. Партизан Трохим Чернявський хоробро бився з біляками.
Не раз командир Костянтин Матяш хвалив його за відвагу й кмітливість. Через
дев'ятнадцять років доля їх зведе у спецкорпусі київської в'язниці, де на очній
ставці колишнього партизана і його командира слідчий буде вибивати у них
зізнання, що ще в громадянську вони підтримували Петлюру. Читаєш такий запис у
протоколі допиту і думаєш, що творилось у душах жертв, коли їм пришивали
вигадані злочини, коли біле робили чорним, чесних, відданих революції людей
записували до небезпечних «ворогів народу».
Нарешті братовбивча війна закінчилась. Вволю напившись червоної крові, люди
кінець-кінцем схаменулись, бо довкола одні руїни і запустіння. Трудові руки
заскучали за молотом і плугом. Трохим Чернявський теж повернувся у рідне село.
Вчорашнього партизана, а потім червоноармійця призначають головою
Новотагамлицької сільради. Нелегко йому працювалось. Партизанські замашки давали
себе знати. Бідняки підтримували його, а середняки та заможні селяни дивились на
нього скоса, писали анонімки. З Малої Перещепини, яка тоді була райцентром,
частенько навідувались керівники для перевірки скарг, однак чесність і прямота
голови сільради змушували їх повертатись ні з чим. Хоч такі відвідини начальства
лише псували настрій Чернявському. В 1926 році Трохима Вікторовича приймають в
партію більшовиків. А через три роки—він курсант райпартшколи. Про подальші
службові переміщення Чернявського не вдалось мені довідатись. Ні в слідчій
справі, ні в інших партійних документах не відображено цей період його життя.
Драматичні події для Трохима Чернявського почались розкручуватись з самого
початку тридцять п'ятого. Тоді він працював директором Полтавського краєзнавчого
музею. Ось в ту пору міський партійний комітет і виявив, що колектив цього
ідеологічного закладу засмічений класово-ворожими елементами. Частину музейних
працівників було звільнено з роботи. Директор розумів, що дії ці були свавільні.
Намагався відстояти, захистити окремих працівників. Особливо став горою за
Никифора Харитоновича Онацького, який знав толк в музейній справі. Відстоювання
колишнього есера Онацького дорого коштувало для Чернявського. За ігнорування
рішення парторганізації і міськпарткому його було виключено з членів ВКП(б).
Партколегія КПК при ЦК ВКП(б) по Харківській області, куди він звернувся з
апеляцією, підтвердила постанову Полтавського міського партійного комітету. Та
це був тільки початок розправи над непокірним директором. Негайно нагрянула «авторитетна»
комісія, яка встановила, що відділ феодалізму навмисне побудований в
контрреволюційно-націоналістичному дусі. А вчинив це з далеким ворожим прицілом
замаскований есер Онацький, якого в усьому підтримує і розділяє його погляди
Чернявський. Тому й горою став на його захист. Звичайно, за такий злочин
директора звільняють з роботи і арештовують. За тюремними фатами Трохим
Вікторович просидів п'ять з половиною місяців. Зараз важко встановити, як йому
вдалося вислизнути із пазурів сталінських опричників. Мабуть, звинувачення
комісії були, як говорять, виссані з пальця. Та й яке мав відношення феодалізм
до сучасності. І все ж, думається, його випустили лише тому, що то був ще не
страшний тридцять сьомий, коли проводились поголовні арешти, коли кожному
управлінню НКВС доводились плани виявлення і знешкодження «ворогів народу», і
сталінські есесівці старались один поперед одного доказати свою пильність,
відданість, заслужити у свого начальства похвалу, нагороду, новий чин. Конвеєр
репресій працював на повну потужність. Виїзні військові колегії, трійки засідали
без перепочинку, пачками штампувались вироки і без зволікань відправлялись на
той світ тисячі й тисячі безвинних.
Як тільки вийшов Чернявський на волю, він влаштовується на посаду методиста
відділу кадрів на будівництві Полтавської трикотажної фабрики. Та недовго він
тут трудився. В грудні тридцять шостого керівництво будови позбувається його як
такого, що не викликає політичної довіри. Певний час полишається без роботи.
Куди не поткнеться, всі відмовляють, як кажуть, подалі від гріха. Добре, що
дружина працювала куховаркою в одній з їдалень. Несолодко жилось. Молодий,
здоровий мужчина, а доводиться сидіти дома. Та ще троє малолітніх дітей. Всі
дівчатка. Найстаршій Марії - тринадцять, Олі - одинадцять, а найменшій Галочці -
всього півроку. Нарешті в березні тридцять сьомого Трохиму Вікторовичу вдається
влаштуватись на посаду експедитора в Полтавському агентстві головного управління
автотракторної промисловості. Постійні роз'їзди. бо в його обов'язки входило
доставляти запчастини для тракторів і автомобілів в МТС, колгоспи і радгоспи. Та
Чернявський радий був і такій роботі. Надіявся, що згодом доведе свою
безвинність, повернеться в ряди комуністів, бо недарма в громадянську бився за
краще життя і долю. Вірив, що ось ця прикра помилка нечесних людей буде
виправлена. Вірив, безмежно вірив у свою справедливу Радянську владу.
А тим часом над Трохимом Вікторовичем повис смертельний зашморг. 21 вересня 1937
року начальник четвертого відділу Полтавського міського відділу НКВС старший
лейтенант держбезпеки Ананій Гнатович Лазуренко підписав постанову на арешт та
етапування Чернявського до Києва у розпорядження НКВС УРСР. Прокурор міста
Уманець того ж дня санкціонує цей акт. В документі зазначалось, що Чернявський
Т.В. – активний член націоналістичної контрреволюційної організації підлягає
негайному арешту, бо, перебуваючи на волі, може сховатись від слідства.
В ніч на 22 вересня три молодики в міліцейській формі навально загупали у двері
квартири Чернявського, який мешкав у будинку на подвір'ї музею. Ввірвавшись в
оселю, вони почали ретельний обшук. Нехитре хатнє майно перевернули вверх дном,
але нічого компрометуючого не знайшли. Та й що можна було відшукати у чесної
людини? Протокол обшуку, який зберігається в папці, засвідчує, що при арешті
Чернявського було вилучено паспорт, партійний, профспілковий та військовий
квитки, приватні листи, брошури Радека, Любченка. опис його трудової діяльності
та кожану кобуру від револьвера «Маузер». Мабуть, Трохим Вікторович зберігав її
як пам'ять тривожних літ громадянської.
Тут мені хочеться зробити невеликий відступ. Важко зараз навіть збагнути ту
тоталітарну обстановку, що панувала в країні, коли ніхто не був гарантований від
репресій, в тому числі і ті, хто її здійснював. Так сталось і з винуватцем
беззаконня, старшим лейтенантом держбезпеки Лазуренком, який кинув Чернявського
(та й не тільки його) у жерло кривавої м'ясорубки, а через рік і сам потрапив до
неї. Сталінські скорпіони самі себе знищували.
Але повернемося до трагічних подій, що розкручувались після арешту Чернявського.
Через три дні він уже сидить у камері спецкорпусу київської тюрми. А 10 жовтня —
перший упереджений допит. Тільки тут в'язань збагнув, яких страшних злочинів
йому інкримінує слідчий. По його справі проходили Матяш, Лісовик, Огій, Демченко,
Хвиля, Онацький, Олійник, Семирот, Ситник, Степанов, Прибега, Решетник. Майже
всі вони розділили трагічну долю Чернявського.
Коли читаєш протокол допиту, то робиться не по собі. Людині навіть далекій від
юриспруденції кидається у вічі фальш, вигадки, чистої води нісенітниця,
провокаційні питання. Вся справа Чернявського від початку до кінця шита білими
нитками». Яка вина його була в тому, що він перебував у партизанському загоні
Матяша? Так ні. Бач, з того часу тягнеться контрреволюційна ниточка. Звичайно,
згадали йому й відділ феодалізму, який нібито з ворожою метою був скомпонований
в націоналістичному дусі. А коли працював методистом у відділі кадрів, то по
завданню підпільного центру навмисне комплектував так школи і курси, щоб зірвати
підготовку спеціалістів для спорудження трикотажного комбінату. Ще більшої шкоди
завдавав Чернявський країні, як влаштувався на роботу експедитором. Він
спеціально змішував і розгублював деталі для автомобілів, тракторів, комбайнів,
щоб зривати ремонт техніки. Ось і всі злочини, скоєні ним. Ані вагомих фактів,
ні письмових чи речових доказів, та вирок один: куля в лоб згідно статей 54-7,
54-8 та 54-11 КК УРСР.
А рівно через двадцять два роки Військова Колегія Верховного Суду СРСР відмінила
справу Чернявського Трохима Вікторовича за відсутністю складу злочину. В ту
хрущовську пору були реабілітовані в громадянському відношенні і всі ті, хто
проходив по справі Чернявського.
Однак ще довгі роки Трохим Вікторович лишався поза партією. 25 квітня 1991 року
бюро Полтавського обкому Компартії України реабілітувало його в партійному
відношенні.
Восени того ж року громадськість Полтави, колектив краєзнавчого музею широко
відзначили соту річницю з дня заснування цього шанованого закладу культури.
Впродовж всього цього періоду тут трудилось чимало хороших фахівців музейної
справи і серед них здібних керівників. Саме вони полишили добрий слід на ниві
збирання, збереження і вивчення історії рідного краю. Трохим Вікторович
Чернявський, будучи директором музею, теж вніс свою частку в загальну справу.
Тож в ювілейний день згадували і його щирим словом.
Віриться, що, прочитавши цей матеріал, з теплотою спам'ятають його і в Латищівці,
де він народився, і в Машівському та Новосанжарському районах, в Полтаві.
Можливо, є хтось в живих, котрий знав Чернявського чи зустрічався з ним. Почути
про нього живу згадку сучасників тих грізних літ було б справжньою знахідкою.
Хочеться, щоб пам'ять про Трохима Вікторовича Чернявського — жертву сталінського
геноциду не загубилась в людській суєті!
<< НА ПЕРШУ
|
