|
Все
почалося із партійних зборів Полтавської фельдшерсько - акушерської школи, що
відбулися 23 вересня 1937 року. Їх упередженість одразу впадає у вічі. І перше,
і друге питання, що обговорювались, стосувались безпосередньо директора школи,
комуніста Юхима Івановича Воронянського. Йому було пред'явлено цілу низку
серйозних звинувачень. Виявляється, директор ігнорував вказівку секретаря
парторганізації Чайкіної про очищення школи від соціально чужих елементів. Серед
викладацького складу учбового закладу половина - "вороги народу", а Воронянський
на це все дивиться крізь пальці, більше того - потурає їм. Директор постійно
підтримує тісні зв'язки із запеклими націоналістами Ребром та Шатневичем, бо й
сам жовтоблакитник, хоч від партії це приховав. Ще в Диканьці був активним
учасником „Просвіти". А вже працюючи директором фельдшерсько - акушерської школи,
став надійним спільником підпільної антирадянської троцькістсько-терористичної
організації, очолюваної наркомом охорони здоров'я УРСР Конторовичем.
Увесь цей "компромат" звалили на голову Воронянського секретар парторганізації
Чайкіна, котру директор не раз критикував за непідготовленість, поверховість,
низький рівень лекцій, які вона читала учням, та інструктор міськкому партії
Клініко, який, з усього видно, мав завдання зробити з нього "ворога". Рішенням
партійних зборів Воронянського було виключено з лав ВКП(б).
А, може, й справді Воронянський заслуговував цього? Можливо, ця людина була
дволика? На словах - за Радянську владу, а на ділі шкодила їй. Хто ж він,
Воронянський? Син багатія? Дворянський нащадок? Виявляється, ні. Він і на тих
зборах чесно говорив товаришам по партії, хто він, з якого роду - племені. Однак,
кому це потрібно було? Головне, знайти, виявити "ворога".
І все ж, думається, варто познайомитися з його біографією. Народився Юхим
Іванович Воронянський 7 березня 1903 року в Диканьці, в батрацькій родині. Сім'я
була велика - одинадцять душ, з них семеро дітей. Жили на Воронянському кутку -
козацькій частині Диканьки - з сивої давнини. Дід його Петро Степанович
Воронянський мав золоті руки і, кажуть, божу іскру. Все життя будував вітряки не
лише на Полтавщині, а й на Чернігівщині і Сумщині. А вже музика був: і на кобзі,
і на скрипці грав чудово.
Батько Юхима - Іван Петрович теж був неабияким майстром. Кращого
червонодеревника, ніж він, в Диканьці не було. Ще в юнацькі роки він столярував
у Кочубеївській економії. Його талант у цій справі був помічений, і господар
палацу на свої кошти послав Івана Воронянського в губернське ремісниче училище
По закінченні навчання він знову повернувся в панський маєток, де аж до
революції трудився столяром. Іван Петрович, як і його батько, гарно грав на
бандурі і скрипці, знав ноти і керував церковним хором, бо мав чудовий голос і
диригентські здібності. А після революції, коли диканське начальство виселило
попа з села, а дяк помер, віруючі вмовили Івана Петровича хоч на свята
відправляти службу в Миколаївській церкві та читати молитву над покійником. І
той погодився на прохання односельців. Та цей факт згодом згадають "доброзичливці"
сину, коли розглядатимуть його персональну справу, звинуватять у тому, що його
батько був дяком.
У Івана Петровича і Палажки Давидівни було п'ятеро синів і дві доньки.
Первістком був Юхим. А потім - Михайло, Григорій, Тетяна, Петро, Марія та Іван.
З них на сьогодні в живих лишилося троє. Михайло, Григорій і Петро полягли у
Велику Вітчизняну, захищаючи рідну землю. Тетяна Іванівна, котрій виповнилось 92
роки, живе в Диканьці, на батьківському дворищі, точніше влітку там, а на зиму
її забирає дочка в Полтаву, її сестрі Марії перевалило за восьмий десяток,
мешкає теж у Диканьці. А Івана Івановича Воронянського тепер можна вважати
корінним полтавцем. Після закінчення інженерне - будівельного інституту він
увесь час трудився у Полтаві. Тепер - на заслуженому відпочинку. Має власний
будиночок на вулиці Челюскіна і невеличкий садочок-втіха для душі. Його
розповідь про брата Юхима доповнила мої записи, зібрані з різних джерел, про цю
чесну, талановиту, людину, яку сталінські опричники позбавили життя в неповні
тридцять п'ять років.
* * *
- У нашій сім'ї, - згадує Іван Іванович, - діяв неписаний закон: всі повинні
трудитись, заробляти на хліб. З малих літ ми, хлопці, чабанували від Великодня
аж до Покрови. За кожну вівцю господарі нам платили за сезон 50 копійок, а за
ягня - 25 копійок. Дівчата порались по господарству, пряли, ткали. Отак ми й
жили. Юхим, як найстарший брат, нами керував і захищав нас, бо по натурі був
добрим. А вже тямущий, то й говорити нічого. Мабуть, від діда і батька все йому
передалось. Він швидко навчився грати на кобзі і скрипці, та й грав так, що всі
йому заздрили. Дивував нас він і здібністю малювати. Я вже не говорю, що
столярував Юхим не гірше батька. З семи років його віддають до земської
чотирирічної школи. Вчився легко, а з усіх предметів мав круглі п'ятірки. По
закінченні два роки був учнем - підручним у батька, коли той працював столяром і
різьбярем у кочубеївських мебльованих майстернях. За красиво виконані полички
для книг панської бібліотеки Юхимові було дозволено користуватись книгами. Юнак
мріяв стати вчителем і вступив до Полтавського вищого початкового училища,
Знімав куток на Подолі. Сестра Тетяна раз у два тижні пішки ходила з Диканьки до
Полтави, приносила братові харчі.
... Це були тривожні, неспокійні роки. Полтава переходила із рук в руки: то
червоні, то білі. Але навіть в цій революційній круговерті школа працювала. Уже
позаду навчання, і Юхим Воронянський повертається в рідну Диканьку, де
влаштовується вчителем семирічки. Тут він працював десять років. Викладав у
п'ятих - сьомих класах географію, історію, малювання, вів музгурток. Одночасно
навчався в Полтавському інституті народної освіти. Це був період його
становлення як педагога, організатора добрих починань у Диканьці і довколишніх
селах. Комсомолець-активіст Воронянський разом з своїми товаришами створює
лікбез, а при клубі - драматичний гурток, який часто ставив спектаклі, і
диканьчани валом валили до сільбуду. Юхим був душею просвіти, прагнув відродити
українську культуру, народні звичаї. Настійно агітував і за нове, народжене
революцією.
У ті роки життя в Диканьці справді вирувало. Певний час тут жили і працювали
Андрій Головко, Пилип Капельгородський, відомий американський публіцист Вільямс
Альберт – Ріс. Цікавий і такий факт. Учні школи під керівництвом свого учителя
Ю.І. Воронянського змайстрували радіоприймач, встановили гучномовець на
ринковому майдані, і люди мали можливість слухати Москву. В історичному нарисі "Диканька",
вміщеному в полтавському томі "Історія міст і сіл УРСР" на двох знімках фотограф
закарбував і постать комсомольця Юхима Воронян¬ського, однак ні в тексті, ні під
знімками жодного разу не згадується ім'я колишнього "ворога народу".
З 1930 року Ю.І. Воронянський у Полтаві. Тут він читає історію, економічну
географію у фельдшерсько - акушерській школі та землевпорядному технікуму.
Швидко набуває авторитету педагога й організатора. Наступного року його
приймають у лави ленінської партії. Серед школи йому до серця припала одна
чарівна дівчина, яку звали Любою, теж з Диканьки. Коли він запропонував їй руку
й серце, вона погодилась стати дружиною. А в 1932 році у них народилась донечка
Оля. Згодом Воронянського призначають завідуючим учбовою частиною фельдшерсько -
акушерської школи, а в 1933 році - директором. За неповних чотири роки він
стільки зробив добрих справ, що навіть сьогодні можна дивуватись його
організаторському таланту.
Школа тоді знаходилась на тому місці, де зараз Українська медична стоматологічна
академія. У війну приміщення було знищене. Масивний парадний вхід вів з вулиці
Шевченка. Цей учбовий медичний заклад мав свою історію, користувався доброю
славою, бо готував хороших спеціалістів. Учбовий корпус, зведений ще в другій
половині минулого століття, став тіснуватим. Тому Юхим Іванович за два роки
господарським способом збудував двоповерхове приміщення, де розмістились
лабораторні кабінети та спортзал. Зараз тут дитяча аптека. А для учнів школи з
його ініціативи було споруджено чудовий гуртожиток на розі вулиць Комсомольської
і Короленка. Нині в цьому приміщенні медичне училище. В голодний 33-й рік
директор школи все робив, щоб хоч трішки полегшити матеріальне становище своїх
вихованців. У 1934 році Полтавська фельдшерсь¬ко - акушерська школа завоювала
друге місце у всесоюзному змаганні вищих і середніх учбових закладів. Будучи
директором, він жодного разу не брав відпустку, бо весь час займався
будівництвом, забезпеченням всім необхідним школи. На хорошому рахунку Юхим
Іванович був у наркоматі охорони здоров'я республіки, зокрема у наркома
Конторовича. Це йому теж поставлять у вину.
Напруженому трудовому ритму комуніста, директора школи Воронянського ті "викривальні"
партійні збори поклали край. Коли він прийшов після них додому (а жили вони в
крилі шкільного корпусу), то дружина Любов Миколаївна злякалась, бо на ньому
лиця не було. Юхим Іванович всього чекав, але такого, щоб його виключили з
партії, і в гадці не мав. І за що? Тепер вся надія у нього була на міськком
партії. Він ще надіявся, що там розберуться, захистять честь комуніста. Але 5
жовтня 1937 року Полтавський міськком партії затвердив рішення партзборів школи
про виключення (Ю.І. Воронянського з лав ВКП(б). Енкавеесівський зашморг зробив
свою чорну справу. Вночі 21 жовтня його забирають і починають люто вибивати
фальшиві зізнання.
* * *
- Я тоді проходив виробничу практику в прикордонному селі Бельськ Полоцького
району, - продовжує свою розповідь Іван Іванович. - Трудився на будівництві МТС.
Тоді ж одержав від брата Юхима листа, в якому він давав мені поради, яким
повинен бути молодий спеціаліст. Про свої неприємності - ні слова. Справи у мене
йшли добре. Директор МТС запропонував попрацювати у нього під час моїх канікул,
і я погодився. І раптом мені заявляють, щоб я залишив село і виїхав протягом 24
годин. Це мене здивувало й насторожило. А коли я приїхав у Полтаву і прийшов на
квартиру до брата, то побачив вбиту горем Любов Миколаївну, яка, ридаючи,
сказала мені, що Юхима заарештували, і вона не знає, що їй діяти.
Кілька разів ми носили передачі. Як згадую ту жахливу картину, то й зараз
пробирає мене мороз. Від будинку управління НКВС і аж до нинішнього парку
Котляревського стояла людська черга. Більше доби доводилось простоювати, щоб
дійти до віконця прохідної, де сидів, як правило, нахабний енкавеесівець, який
міг взяти передачу, а міг брутально вилаяти і прогнати. Та не довго ми ходили
туди. На світанку 27 листопада прийшов молодик у формі на квартиру і забрав
Любов Миколаївну та п'ятирічну Олю й повів в управління НКВС, ніби для того, щоб
вона дала певні відомості про свого чоловіка. Насправді, то був її арешт. Тоді ж
удосвіта мене розбудив черговий гуртожитку і сказав, що мене викликають в НКВС.
Що ж, подумав я, настала і моя черга. Швидко одягнувся, сказав товаришу по
кімнаті, куди я йду, і попросив його, що коли я не повернуся, то щоб він здав
мої книги в бібліотеку. В тому страшному будинку мене провели на другий поверх і
впустили в кабінет, де за столом сиділи один в цивільному, другий - у
військовому одязі, а на дивані - Любов Миколаївна, пригорнувши дитя до грудей..
Я перелякався, коли побачив її. Мені здалося, що вона ось-ось стане божевільною.
Чоловік у цивільному уточнив мої дані, а також спитав, ким я доводжусь
громадянці Воронянській. Я відповів. Тоді він поставив запитання, чи згоден я
взяти дитину і відправити в Диканьку до батьків арештованої. Я пообіцяв, що все
зроблю. Потім підписав якийсь папір, мабуть, розписку про те, що я взяв Олю.
Коли я забирав її, то була жахлива сцена. Любов Миколаївна ридала, тикала в мої
руки велику пляшку з молоком, дитина до хрипоти кричала, розуміючи, що в неї
забирають маму. Не знаю, як я вийшов з того проклятого будинку, як дійшов до
гуртожитку.
А потім з ранку до вечора протягом трьох днів ходив на Зінківську вулицю, щоб
вловити підводу чи машину на Диканьку. Доки добрались у село до дідуся І бабусі,
і я, і Оля страшенно вимучились. Там вона жила, доки не закінчила семирічку. По
закінченні школи я її забрав до себе. Тут Оля поступила в м'ясомолочний технікум,
вчилась добре, по закінченні одержала призначення в Миколаїв на м'ясокомбінат.
Там вона пройшла шлях від майстра до головного технолога. Успішно закінчила
заочно Московський інститут м'ясної промисловості. Виховала двох синів-соколів.
Зараз уже на пенсії.
А що ж сталося з Юхимом Івановичем і його дружиною Любов'ю Миколаївною? Слідчий,
молодший лейтенант НКВС Томін таки вибив у Воронянського зізнання в злочинах,
які він нібито скоїв. Тепер у протоколі було чітко записано, що Воронянський Ю.І.
був активним учасником контрреволюційної троцькістської терористичної
організації, вербував до неї інших працівників фельдшерсько - акушерської школи,
створив терористичну групу з метою вбивства керівників партії і уряду. Тож за
такі "ворожі дії" 4 січня 1938 року Військова Колегія Верховного Суду СРСР на
закритому засіданні в Харкові Воронянського Юхима Івановича засудила до вищої
міри покарання - розстрілу. Наступного дня вирок було виконано.
Майже через тридцять років, в період "хрущовської відлиги" судову справу
Воронянського переглянуто і за відсутністю складу злочину його було
реабілітовано. А через п'ятдесят один рік, 16 березня 1989 року, бюро
Полтавського обкому партії відновило його (посмертно) в членах партії. Так
повернувся до нас Юхим Іванович Воронянський через стільки літ як чесний
громадянин і незаплямований комуніст.
Коли сталінські поплічники забрали Юхима Івановича, то їм здалося, що однієї
жертви замало. Тому арештували і Любов Миколаївну як дружину "ворога народу". І
за це їй дали вісім років трудових таборів, В суворих краях Мордовії та
Архангельської області довелося їй тягти невільницьку лямку, щодня, щогодини
терпіти наругу, злигодні табірних умов, важку рабську працю. А до всього того
постійний душевний біль по невідомій долі чоловіка, крихітній донечці, нестерпна
туга за рідним краєм. Але Любові Миколаївні ще й пощастило, бо кілька років
трудилася в таборі медсестрою і санітаркою, допомагала в біді таким же
знедоленим табірникам. Можливо, це і врятувало, не полишилась там навіки в землі
північній, як тисячі безвинних людських душ. Про жахливе табірне життя Любов
Миколаївна написала мені на шести сторінках листа. Читати його моторошно і до
сліз боляче.
Коли закінчився табірний строк, Любов Миколаївна повернулася на полтавську землю.
Дочекалась, вистраждала той день, коли побачила кровинку свою, рідних, дорогих
людей. Поселилась у Диканьці, по вулиці Енгельса, 6. Увесь час, аж до виходу на
пенсію, трудилась у районній лікарні медичною сестрою. Через два роки Любові
Миколаївні виповниться вісімдесят. Та не роки її доймають, а хвороби, зароблені
у сталінських таборах, розбите, покалічене сімейне життя.
А от чи пам'ятають Ю.І. Воронянського в Диканьці і Полтаві? Якщо забули, то не
гріх би хоч зараз згадати добрим словом про нього і в Диканському районному
музеї, і в Полтавському медичному училищі, де він був директором в ті нелегкі,
страшні роки. Думається, доцільно було б у приміщенні цього учбового закладу
встановити портрет колишнього директора і під ним написали великими літерами, що
Юхим Іванович Воронянський - безвинна жертва сталінських репресій.
<< НА ПЕРШУ
|
