ІВАН НАЛИВАЙКО: "ГІРКИЙ СПОМИН ЖАХЛИВОГО ТЕРОРУ"

З Віктором Михайловичем Буровим я був знайомий давно. Певно, що і багато хто з полтавців теж його добре знали. Бо він був чудовий лікар-стоматолог. І хоч мені не один раз випадало бачитися з ним, проте я майже нічого не знав про його життя-буття. Та якось випадково, зовсім недавно, після публікації в газеті моєї статті про директора Полтавської фельдшерської школи Юхима Івановича Воронянського, який у тридцять сьомому році став жертвою сталінського свавілля, Віктор Михайлович несміливо, мовби про себе, промовив: "А ви знаєте, я теж дитя того репресивного періоду. Не одне десятиріччя носив тавро "син ворога народу". Ось так я довідався про всі ті жахливі випробування, що випали на його долю. А ще я знав, що він описав про це все в своїй автобіографічній повісті, щоб зняти затамований біль душі, котрий щемів з дитячих літ. І написав не для того, щоб її надрукувати, а щоб вона як свята реліквія, передавалася з покоління в покоління роду Бурових. Після настійного мого прохання Віктор Михайлович погодився дати почитати його спогади. Вручаючи рукопис, він зізнався: "Коли ночами писав, коли лягали на папір рядки, мені було страшно. Розумієте, не за себе, а за дітей, онуків, правнуків, які житимуть після нас. Адже в нашому суспільстві, на жаль, багато людей, котрих мучить ностальгія за "орденом мечоносців", котрі мріють про прихід нового Сталіна".

Коли читав гірку сповідь Віктора Михайловича, то мене всього пробирав мороз, від жаху холонуло серце. Тож з його дозволу я вирішив повідати нинішній молоді про трагічні події того періоду, вчинені кривавим катом, через які довелося пройти мільйонам і мільйонам радянських людей. І роблю це з однією лише метою: щоб нинішнє і прийдешні покоління не допустили повторення всенародного геноциду новими узурпаторами.

Дещо про родовід

З сивої давнини в народі жив віками чудовий звичай: свято берегти пам'ять про своїх близьких і далеких пращурів. З покоління в покоління бережно передавалися відомості про родовід не тільки князів, графів, дворян, а й простого люду. Кожен знав і гордився своїм родовим корінням, прагнув примножити славні діяння своїх предків. Та з часу буремних потрясінь минулого століття почали викорчовувати свої генеалогічні древа, а добру відвічну традицію - відносити до категорії буржуазних пережитків. Тож тепер ми всі перетворилися в своєрідних безбатченків. От і живемо, як кажуть, без роду і племені, духовно зубожілими.

І добре, що Віктор Михайлович свою автобіографічну повість, адресовану дітям, онукам і правнукам, починає саме з родовідних даних, які повідали йому бабуся і мати. І хоч деякі моменти з життя його предків загубились у вирі подій, однак, напевне відомо, що їхні корені беруть початок від простих трудових родин. Батько Віктора Михайловича - Буров Михайло Іванович, росіянин, народився в 1888 році, очевидно, в Петербурзі. Про Івана Бурова - батька Михайла - не збереглося майже ніяких даних. Окрім того, що він родом з Пензенської губернії, був майстровою людиною. Певно, перебуваючи в столиці, Іван Буров і познайомився з Ганною Миколаївною Лівановою, служницею князя Татищева. Однак, з усього видно, що їхнє сімейне життя не склалося. Мати сама виховувала сина. Після закінчення початкової школи Мишко пішов працювати на Путиловський завод. Ремісничі здібності батька, мабуть, передалися сину. Швидко він оволодів спеціальністю електрика. Серед революційно настроєних путиловців Михайло був своєю, надійною людиною. В 1916 році він стає членом РСДРП. З радістю зустрів Великий Жовтень, брав активну участь у поваленні Тимчасового уряду. В боях відстоював владу Рад. Громадянська війна кидала його на різні фронти. У військовому квитку Михайла Бурова було два записи: "Командир загону Червоної Гвардії спеціального призначення" та "Комісар корпусу зв'язку".

Мати Віктора Михайловича - Федора Миколаївна, полтавка, її батько, Микола Федорович Кирнос, з діда-прадіда козацького роду. Народився і жив аж до призову в царську армію в селі Малій Рудці, що поблизу Диканьки. Він був грамотний, бо закінчив церковноприходську школу. Під час служби у Варшаві його зараховують до військово-фельдшерської школи. По завершенні навчання одержав спеціальність фельдшера. Повернувшись з армії, Микола Кирнос поселяється в Полтаві, влаштовується охоронником при банку товариства взаємного кредиту. Дітей було двоє. Старшу назвали Федорою, меншу - Степанидою. Батько подбав, щоб доньки закінчили початкову школу, навчилися читати, писати. Коли почалась Російсько-японська війна, Кирноса забирають в діючу армію, де весь час фельдшерував. В Полтаву повернувся Георгіївським кавалером і знову продовжував службу по охороні банку. На цій посаді він пробув аж до 1921 року, до того часу, коли банк був ліквідований.

Микола Федорович полишив Полтаву і повернувся у рідне село, де один з перших вступив у колгосп, добре трудився. Односельці часто зверталися до нього за медичною допомогою, і ніколи в ній він не відмовляв.

Після школи Федора Миколаївна самотужки оволоділа швацькою справою, навчилася досить гарно шити сукні, кофти, спідниці. Бувало, місяцями не була дома, обшивала господинь та панянок заможних полтавців. Але після революції, особливо в роки громадянської війни, заробітків не стало, тоді вона подалася в південні губернії. Незабаром опинилася в приморському місті Туапсе, де й схрестилися шляхи-дороги комісара Михайла Бурова і молодої швачки Федори Кирнос. Покохали одне одного, поєднавши назавжди свої долі.

Директорська посада

Відгриміли бої громадянської. Федора Миколаївна умовила свого чоловіка їхати на Україну, в рідну Полтаву. Незабаром молоде подружжя Бурових прибуло сюди. В губкомі партії Михайла Івановича, більшовика з дореволюційним стажем, зустріли з розпростертими обіймами. Йому запропонували директорську посаду на 29-му держмаслозаводі, що належав сільпрому. Підприємство ледве животіло. Довелось і відбудовувати, і налагоджувати виробництво продукції. На перших порах Буров на заводі і днював, і ночував. Віктор Михайлович пригадує, що в їхньому домашньому архіві довго зберігалися полтавські газети, в яких друкувалися матеріали про роботу маслозаводу, вміщувалися фотографії батька як здібного керівника підприємства.

Жили Бурови в комунальній квартирі по вулиці Паризької Комуни, 30. Це був дореволюційний двоповерховий будинок, їхня оселя була на першому поверсі. Наприкінці вересня 1922 року Федора Миколаївна народила сина, якого назвали Віктором. Окрім догляду за малям, домашніх клопотів, вона ще й шила знайомим, при цьому ніколи не брала навіть копійки.

Жили в злагоді. Потроху устатковувалися, обзаводилися необхідним. На роботі у Бурова справи йшли добре. Заводчани поважали його за чесність, простоту, чуйність, а сільпромівське начальство - за вміле керівництво заводом.

За покликом Дніпрогесу

Одного разу, а це було на початку 1928 року, повернувшись з роботи, Михайло Іванович заявив дружині і матері (Ганна Миколаївна постійно жила з сином і невісткою), що він вирішив їхати на будівництво Дніпровської гідростанції.

За кілька днів Михайло Іванович, здавши свої справи, виїхав на будову. Влаштувавшись на роботу і одержавши кімнату (якщо можна її так назвати) в бараці, він одразу ж забрав до себе сім'ю.

Це було справді революційне подвижництво. Людина добровільно поміняла престижну посаду, хорошу квартиру в центрі стародавнього міста на необжиту "хібару", роботу землекопа: спершу Михайло Іванович поруч з іншими копав котловани, тачкою возив землю. Тоді ніхто не думав ні про якісь вигоди, ні про заробітки, головне - бути в перших шеренгах на спорудженні гіганта енергетики першої п'ятирічки, І таких, як Буров, було тисячі і тисячі.

Через рік Михайла Бурова призначили виконробом на будівництві електролінії Запоріжжя-Дніпропетровськ. Тоді ж його сім'ю переселили з барака в селянську хатину містечка Кичкас, що стояло на березі Дніпра, вище греблі, яку зводили гідробудівці. Згодом це селище поглинуло рукотворне море. Довелося знову перевозити свої злиденні пожитки. Тепер Бурови одержали квартиру в триповерховому будинку 6-го селища, що виросло на околиці Запоріжжя. В серпні 1929 року Федора Миколаївна народила дівчинку, яку батьки назвали Августиною, мабуть, на честь місяця, коли вона появилася на світ. А першого вересня наступного року батько віддав Вітю в перший клас. Після здачі електролінії Михайла Івановича посилають на посаду виконроба на будівництво комбінату "Запоріжсталь". Влітку 1932 року Бурова командирували в Челябінськ на металургійний комбінат для освоєння професії металурга. Після кількамісячного стажування повернувся у свій колектив. Нові задуми, плани. (раптом, як кажуть, крутий поворот. Комуніста Бурова посилають на роботу в село, щоб поставити його на соціалістичні рейки.

Село Верблюжка

Цей період життя Віктор Михайлович описав досить детально. Батька в січні 1933 року призначили директором МТС, яка створена була в селі Верблюжці Новгородського району Дніпропетровської області (тепер Кіровоградська). "Як тільки я приїхав, мама мені сказали, що в селі страшний голод. Та потім я сам побачив ту жахливу картину. Вулиці безлюдні, а колись хтось з'являвся, то ледве переставляв опухлі ноги. Неподалік нас був дитбудинок, де жили діти, в яких померли батьки. І сьогодні, через стільки літ, перед моїми очима стоять виснажені, мов скелетики, фігурки хлопчиків і дівчаток. Одного разу я був свідком жахливої події. До дитбудинку під'їхав віз, на якому лежав, мені здалося, мертвий чоловік, одягнутий у полотняну сорочку і такі ж штани. Худа, з сірим обличчям жінка, яка вела за вуздечку коня, зайшла в приміщення і через якусь хвильку вивела звідти двох дівчаток. Я почув, як вона їм сказала: "Дітки мої, підійдіть і попрощайтеся з татом, бо, мабуть, з поля його живим не привезу". Діти гірко заплакали, підбігли до воза, ридаючи, схилилися над нерухомим тілом свого батька. Що сталося далі, я вже не бачив, бо сльози залили очі, а всього мене тіпала пропасниця. Однокласник Мишко Шевченко, з котрим я товаришував по приїзді в село, схопив мене за руку і повів звідти. А по дорозі пояснив, що та тітка повезла свого чоловіка в поле, щоб там дати йому полумисок затірок, а йдучи вулицею села, він показував мені, в якій хаті лежить небіжчик. Потім розповів, що тому, хто крючком стягує трупи до ями і закидає їх землею, дають теж по мисці затірки.

Деякий час я думав, що голод охопив тільки це село, бо вдома ні мати, ні батько чомусь на цю тему майже нічого не говорили. Жили ми ощадно, однак не голодували, бо директору МТС щомісяця видавали пайок. Крім того, батьки купили корову та пару підсвинків, тож щодня було своє молоко, а восени - і м'ясо. Мама, чим могла, допомагала сусідам, посилала посилки батьку. А я з Мишком завжди і снідав, і обідав разом. Коли ж приїхав дідусь Микола з Диканьки і розповів, що і там люди мруть з голоду, що така біда по всій Україні, я, дванадцятирічний хлопець, був зовсім спантеличений, бо ж про голод нічого не писала газета "Правда", котру ми одержували, і я регулярно її читав. Тоді я почав розпитувати батьків, чому люди не мають чого їсти. Мама відповіла, що взимку з села вивезли увесь хліб, а тато чомусь промовчав, нічого мені не сказав...

У смертельній агонії спливали останні місяці тридцять третього. Вимерлі села почали поступово оклигувати. Люди знову орали колгоспне поле, засівали його, раділи новому врожаєві. Батько теж трудився з ранку до пізнього вечора, без вихідних. Він часто їздив у Запоріжжя, щоб одержати будівельні матеріали, бо зводилися ремонтні майстерні. В МТС почали надходити перші зернові комбайни. Я ходив до школи, вчився добре, готував себе до вступу в комсомол.

У травні тридцять сьомого мені та ще п'ятьом учням нашої школи вручили комсомольські квитки. Я в цей день був, як кажуть, на сьомому небі".

Арешти

Про трагічні події, що випали на долю родини Бурових, Віктор Михайлович через багато літ розповість з протокольною точністю, бо вони для нього ніби вчора відбулись. А сердечна рана до останніх днів кровоточила.

"На початку жовтня 1937 року, як часто і бувало раніше, мій батько поїхав у справах у Дніпропетровськ. Через три дні повернувся додому. Я помітив, що він був чимось засмучений. Коли ми обідали, тато розповів, що йому не вдалося побувати в обкомі партії, його туди просто не пустили, бо саме тоді кілька "чорних воронів" виїздило із обкомівського двору. Виявляється, в той день було заарештовано кількох працівників обкому партії, серед них і першого секретаря Хатаєвича, Вставши з-за столу, батько підійшов до вікна і довго вдивлявся на осінній шлях, покритий холодними калюжами. Я підійшов до нього і спитав: "Тату, а ти не ворог народу?" Він кілька хвилин мовчав, а потім тихо промовив: "Не знаю". Оте дурне моє запитання все життя палило вогнем мою душу.

Здавалося, над нашою сім'єю нависла грозова хмара, І ми всі чекали, що з дня на день вдарить блискавка. Увечері після роботи, батько разом з мамою перебирали домашній архів: старі газети, журнали, книги, листи, фотографії і деякі з них кидали в грубу... А 27 жовтня надвечір тато прийшов додому з трьома незнайомими. Почався обшук. У квартирі перевернули все договори дном. Що вони шукали - не знаю, взяли з собою лише кілька книг. Потім дозволили нам попрощатися з батьком. Цілуючи нас, він сказав: "Прощайте, мої рідні, мене заарештовують, але я ні в чому не винен". Батько вийшов з квартири і ніби розтанув у нічній пітьмі. А ми всю ніч сиділи, мовби паралізовані, навіть сліз не стало. А через два дні нам наказали переселитися в напівзруйновану хату, куди ми перенесли меблі та речі, зваливши їх у купу. Добре, що мама шиттям заробляла на прожиток, тож, можна сказати, ми не голодували...".

Виключення з комсомолу

"Я ходив у восьмий. У класі мене ніхто ні про що не розпитував, але я відчував, що між мною і однокласниками ніби пролягла невидима стіна, А от учитель німецької мови, комсорг школи, який зовсім недавно повернувся із служби в Червоній Армії, на кожному кроці до мене прискіпувався. Бувало на якусь хвилинку забуду про своє горе, пробіжусь шкільним коридором, я він тут як тут, схопить за руку і хижо закричить, щоб усі чули: "Що, продовжуєш свою підривну діяльність?..." Краще б він мене ударив, не так би боляче було.

Настало свято - 20-ті роковини Великого Жовтня. Вранці зібралася вся школа. Під'їхала колгоспна машина, на радіаторі якої був прикріплений портрет Ернста Тельмана - вождя німецьких комуністів. До мене підійшов товариш по класу і тихо не то сказав, не то запитав:" А що, Вітю, Тельман ще не ворог народу? Але буде!". Промовив ці слова з глузливим відтінком, мабуть, у душі співчуваючи моєму горю. Потім нас повезли в центр села, де відбувся мітинг. Сільська площа, заповнена людьми, аж рябіла від портретів "батька народів" Сталіна. Мені здавалося, що це знайоме обличчя з вусами і примруженими очима весь час звернене до мене з підозрою і ніби от-от суворо запитає: "А чому тут син "ворога народу?" Після мітингу підійшов до мене комсорг школи і сказав: "Післязавтра комсомольські збори, обов'язково приходь з комсомольським квитком". Я все зрозумів. Святкового настрою мов не було. А мою дитячу душу ніби лещатами дуже - дуже здавило.

Ті комсомольські збори довіку мені не забути. Комсорг школи оголосив перше питання порядку денного: виключення з рядів комсомолу посібника ворога народу Бурова. Потім він розказав про те, що директор МТС заарештований органами НКВС як ворог народу, виключений з партії, а на закінчення попросив голову колгоспу та секретаря парторганізації, які сиділи за столом президії, пояснити присутнім, які шкідницькі дії вчинив мій батько. Один з них піднявся і сказав: "Цього року на окремих ділянках вимерзла озима пшениця, бо директор МТС змушував нас сіяти її не в ті строки, які планувало правління колгоспу. Це була справжня ворожа акція". Після цих слів комсорг підсумував: "Серед нас не місце посібнику ворога народу. Хто за те, щоб виключити з комсомолу Віктора Бурова, підняти руку!". Підняли руки всі. Ця мить закарбувалася в моїй пам'яті на все життя. Комсорг не сказав, а різонув: "Буров, здай комсомольський квиток". Я піднявся, в руках моїх тремтів квиток. Я крізь сльози промовив: "Товариш Сталін говорив, що діти за батьків не відповідають. А мій тато не ворог народу. У відповідь: "Поклади квиток! Дивись, знайшлося невинне ягня!". Я повільно підійшов до столу, поклав квиток і, ледве переставляючи ноги, вийшов з с-асу. Як я дійшов до нашої хати, не пам'ятаю. На порозі на мене чекала мама. Вона спитала: "Виключили?". Я прошепотів: "Так." І гарячі сльози покотилися градом по моїх щоках. Вона пригорнула мене до своїх грудей. І ми довго так стояли. А листопадовий вечір сумно гудів у верхів'ях дерев.

По кілька разів на тиждень мама їздила в Новгород, де сидів тато. Вона возила йому передачі. Поверталась додому пізно увечері. Я і бабуся з нетерпінням чекали її повернення, сподіваючись почути щось для нас втішне. А одного разу мама повернулася з повною сумкою, сказала, що батька відправили в тюрму в Херсон. Обірвалась остання ниточка надії. Настала зима, а на зміну їй прийшов перший весняний місяць - березень. Одного разу приходжу зі школи додому, відчиняю двері і очам своїм не вірю - за столом сидить тато. Я закам’янів. Він підійшов до мене, поцілував, допоміг зняти пальто. Потім ласкаво мені сказав: "Аж не віриться, сину, як ти виріс за ці місяці, справжній мужчина". Батько був худий, блідий, але, здалось мені, бадьорий. А через кілька днів тато поїхав у Дніпропетровськ, де був поновлений у партії, а також одержав призначення в місто Скадовськ Херсонської області, на посаду начальника будівництва машинно-тракторної майстерні. І одразу ж виїхав туди...".

Митарство

Поселилися ми в частині будинку, в якому розміщалася контора будови. поряд зводилися майстерні. Батько з ранку до ночі був на будівельному майданчику, часто виїздив у відрядження вибивати будівельні матеріали, верстати та різне устаткування. Роботи йшли з великими труднощами, тому тато додому приходив знервований. Я цілими днями пропадав на морі. В один з погожих днів серпня я прибіг з моря, щоб пообідати, і побачив, що мама вся в сльозах. "Годину тому, - сказала вона. - прийшли з НКВС і забрали його". Я впав на ліжко і, не соромлячись сліз, ридма ридав. Мама мене не втішала, розуміючи, що мені легше стане, коли я виплачусь. Наступного ранку я побачив, що мама і бабуся вкладають у вузли одяг, постіль, домашні речі. Мама пояснила мені, що вночі приходив чоловік, котрий працював з батьком, і попередив, щоб ми негайно виїхали із Скадовська, бо можуть заарештувати усіх нас. Тільки-но стемніло, за нами прибула підвода, і ми поїхали на пристань, полишивши в квартирі меблі, книги. Наступного вечора на пароплаві "Пінай" прибули в Одесу, а звідти - поїздом до Полтави. Кілька днів пожили у дідуся в Малій Рудці. Спочатку, мама думала поселитися в Диканьці, де була десятирічка, і я міг би закінчити середню школу, та коли мамина сестра Степанида, яка жила в Запоріжжі, написала, щоб ми їхали до неї, на сімейній раді було вирішено, що я з бабусею поїду до тітки, а мама з Августиною поселяться в Полтаві. Згодом там вона влаштувалася на роботу на швейну фабрику. Ось так гірка доля розкидала нашу родину..,".

Лист Сталіну

Після довгих роздумів і вагань Віктор вирішив потайки від усіх написати листа Сталіну. Не одну ніч він продумував його зміст, кожне слово. Лист починався так: "Дорогий, любимий і рідний Йосипе Віссаріоновичу! Нашу родину спіткало велике горе. Мій батько Буров Михайло Іванович, учасник Великої Жовтневої соціалістичної революції, заарештований. Я думаю, що це помилка, він не міг бути ворогом народу. Він безмежно Вам вірив і любив Вас". Далі юнак описав життєвий шлях батька. А закінчувався лист такими словами; "Благаю Вас, дорогий Йосипе Віссаріоновичу, розберіться в невинності мого батька". На конверті написав адресу: "Москва, Кремль. Й.В. Сталіну". Потім Віктор довго мучився над тим, чи відправляти його рекомендованим, чи просто вкинути в поштову скриньку. Здавати лист рекомендованим він побоявся, а раптом заарештують і його, тому вирішив вкинути в поштову скриньку, що висіла на дверях пошти. Вкинув і почав з надією чекати. Але минали дні, тижні, місяці, а відповідь не приходила. Згодом зрозумів, що його лист далі Запоріжжя не пішов.

І все ж сталося нечуване. - У перших числах квітня 1939 року, - згадує Віктор Михайлович, - я одержав від мами листа. Коли відкрив його і почав читати, то застрибали рядки: вона писала, що тато вдома, що його відновили в партії, крім того, одержав він призначення в Кременчук на посаду начальника будівельної контори. Від щастя в мене текли сльози, а на душі світло, радісно. Значить, думав я, Сталін одержав мій лист і розібрався в помилковому звинуваченні тата.
Отже, вдруге Михайло Іванович Буров вирвався з лабетів катів. Як це сталося, важко зараз щось стверджувати. Можливо, він уперто не підписував інкриміновані йому звинувачення, а ймовірніше - його справа потрапляла до рук людяних слідчих (були й такі в цій проклятій організації), які не намагалися робити біле чорним.

Нарешті довгождані канікули настали, і юний Буров пароплавом добрався до Кременчука. На пристані його зустрічали батько, мати, сестра. Ця зустріч закарбувалася в його пам'яті на все життя. Мешкали Бурови в одній невеликій кімнаті будинку, що стояв на розі вулиць Пушкіна і Бутиріна. П'ять чоловік, бо взяли до себе і бабусю, тулилися в крихітній оселі, однак з цим мирилися, навпаки, раділи, що зібралися всі до купи. Того літа Віктор відвідав дідуся в Малій Рудці, де провів кілька тижнів, допомагаючи йому заготовляти сіно, доглядати колгоспний зад.

У цей період у країні, та й у всьому світі, події розвивалися з калейдоскопічною швидкістю. Розпочалася друга світова війна. Возз'єднання західних українських і білоруських земель. Фінська кампанія. Входження до СРСР прибалтійських республік, Бессарабії. До всенародного переможного настрою, що панував у той час, примішувалася тривога, викликана тим, що чорна хмара насувала до західних кордонів Вітчизни.

Робота в будівельній конторі для Михайла Івановича не була масштабною. Його неспокійна, мобільна натура вимагала дієвості, простору, де можна було б докласти своїх сил і вміння. Отож Буров вирішив знов податись у Запоріжжя, куди кликали його знайомі, запевняючи, що він там знайде собі роботу до вподоби А на початку грудня 1940 року син проводжав батька в дорогу. „Прощаючись - згадує Віктор Михайлович, - тато міцно обійняв мене, поцілував і сказав: "Ти тепер найстарший у сім'ї, будь уважним, допомагай мамі, бабусі, приглядай за сестричкою". Того дня на Кременчуцькому вокзалі ми розсталися назавжди. Незабаром Буров написав листа, в якому повідомляв, що працює на Дніпропетровському алюмінієвому комбінаті у відділі постачання, живе поки що у тітки Степаниди, але начальство комбінату обіцяє цими днями виділити квартиру. А щоб дружину відпустили з швейної фабрики, де вона трудилася, він вислав довідку про переїзд сім'ї в Запоріжжя, яка давала право на звільнення її з роботи.

Але розпочалася війна. Вона по-своєму розпорядилася долею кожної людини. Однак Бурови лаштувалися в дорогу - мали полишити Кременчук. Та раптом ще один лист надійшов із Запоріжжя від тітки Степаниди, яка повідомляла про страшне горе - арешт Михайла Івановича. Це був грім серед ясного неба. І все ж ця трагічна звістка і дружиною, і матір'ю, і дітьми була зустрінута з меншим болем, мабуть, тому, що всенародна біда була сильнішою від особистої. До того ж родина сподівалася, що це чергова помилка, і незабаром Михайло Іванович знову буде на волі.

Але й по сьогоднішній день невідомо, що сталося з ним після арешту. Розшуки Віктора Михайловича не дали певних результатів. У архіві КДБ по Запорізькій області зберігається справа на Бурова М.І., в якій зроблено запис про те, що заарештований у вересні 1941 року був мобілізований на роботи по демонтажу металургійних заводів Запоріжжя. Ймовірно, що під час бомбардування та обстрілу міста Буров міг загинути. Однак не можна категорично відкидати і версію, що після демонтажу підприємств сталінські есесівці знищили приречених, щоб не возитися з ними. Як там не було, одне ясно, була людина і не стало, навіть сліди її загубились. А на заяву сина на ім'я прокурора Полтавської області про реабілітацію батька цього року надійшло повідомлення, що в архівах Полтавської, Кіровоградської, Запорізької областей УРСР і СРСР відомостей про судимість і місце зберігання архівної кримінальної справи Бурова М.І. перевіркою не встановлено, тому і вирішити питання про його реабілітацію прокуратура області не має можливості. Як бачимо, знищити людину було просто, а повернути їй добре ім'я - величезна проблема. І все ж, думаю, рано ставити, як кажуть, хрест на долі Михайла Івановича Бурова.

* * *

Коли фашисти підступили до Дніпра, Бурови ледве вирвалися з палаючого Кременчука. Пережили окупацію в Полтаві. Точніше, не жили, а животіли. Однак не загинули. З радістю зустрічали радянських визволителів. Знову зажевріла крихітна надія. В 1945 році Віктор Буров закінчив Полтавську зуболікарську школу, працював протезистом. Потім навчався в Київському медінституті. По закінченні повернувся до Полтави, багато літ трудився в обласній стоматполіклініці. Захистив кандидатську дисертацію. З 1989 року і аж до своєї кончини працював на кафедрі терапевтичної стоматології Української медичної стоматологічної академії. Окрім викладацької роботи, він очолював студентський науково-виробничий кооператив. Віктор Михайлович завжди вважав себе корінним полтавцем, бо тут народився, зв'язав своє життя з медициною, тут обзавівся сім'єю, виростив і вивів, як кажуть, у люди сина і дочку.

Коли в 1962 році помирала Федора Миколаївна - мати Віктора Михайловича, то дуже просила сина, щоб він нікому не розповідав про те, що довелось їм пережити, бо, хто його знає, може все повторитися. Страх за дітей, онуків, не полишав її до останньої миті. І все ж син після довгих роздумів взявся за перо і описав те, що довелося зазнати в ті страшні, трагічні роки, коли життя кожної людини не варте було ламаного гроша, коли в будь-яку хвилину вона могла стати жертвою беззаконня.

Сповідь Віктора Михайловича і лягла в основу моєї розповіді про гірку долю родини Бурових. А вона, мов дві краплі, схожа на долі мільйонів і мільйонів розстріляних, замучених в таборах, зведених у могили голодомором. І про це криваве лихоліття ми не маємо права ніколи забувати в ім'я тих, хто безвинно загинув, в ім'я нашого майбутнього.

<< НА ПЕРШУ