ІВАН НАЛИВАЙКО: "ГІРКИЙ СПОМИН ЖАХЛИВОГО ТЕРОРУ"

В своїй заяві на ім'я прокурора Полтавської області від 31 березня 1956 року Настасія Миколаївна Реут писала: "Мій чоловік Сердюк Іван Васильович 13 вересня 1937 року був арештований органами НВКС, з грудня того року і по цей день про нього нічого не відомо, як у воду канув. Від нього у мене лишилось дві дочки, народження 1933 і 1935 років. В ті роки на запитання дітей:" Де наш тато?" я коротко відповідала їм: "Тато захворів і помер". Але ж тепер вони дорослі, і я не можу їм говорити брехню. Настав час сказати їм правду. Однак не знаю, в чому вина мого чоловіка, батька моїх дітей. Тому прошу сказати мені правду, якою б вона не була".

Це був період хрущовської відлиги, коли, хоч і обережно, почали потроху піднімати завісу над кошмаром тридцятирічного сталінського терору, коли крізь товщу льодового свавілля стали пробиватись пригнічені пагінці правди. Із-за колючих дротів ГУЛАГу ті, хто чудом вцілів, виходили на волю, але не завжди вони мали право повертатись до рідних осель, бо були, мов зачумлені, і тавро "ворога народу" ще довго лишалось на їх чесному імені. Громадянська реабілітація безвинних жертв сталінського геноциду в 50-ті-60-ті роки проводилась тишком-нишком. Про це не повідомлялось ні в газетах, ні по радіо. Ніби кривавого періоду в історії нашої країни ніколи й не було. А в застійні часи, навпаки, ім'я вождя народів знову почали возвеличувати. На жаль, і сьогодні, коли свята правда бурхливим морем розлилась по всій страждальній Вітчизні, знаходяться люди (і чимало), котрі вславляють тирана з тиранів...

І все ж тоді, на першій провесні правди, заяві Настасії Миколаївни Реут було дано хід. Президія Полтавського обласного суду на своєму засіданні 19 вересня 1956 року, розглянувши кримінальну справу Сердюка Івана Васильовича, відмінила постанову трійки УНКВС по Полтавській області від 27 грудня 1937 року за відсутністю складу злочину. Отже, ще тридцять чотири роки тому колишній директор Полтавського сільськогосподарського інституту комуніст Іван Васильович Сердюк був реабілітований, однак тільки як громадянин Країни Рад. Чесне ж ім'я партійця йому було повернуто зовсім недавно - 26 лютого 1990 року, коли постановою бюро Полтавського обкому Компартії України його було поновлено (посмертно) в Комуністичній партії.

Реабілітація п'ятдесят шостого року швидше нагадувала напівправду. Дружина Сердюка хоч і одержала казенний папірець про те, що її чоловік не вчинив ніякого злочину перед своєю державою і народом, що він тепер виправданий, однак ні вона, ні діти не знали, що насправді сталось з дорогою і рідною для них людиною. А свідоцтво про смерть Сердюка І.В., що було датоване 14 листопадом 1956 року і надіслане Полтавським міським бюро ЗАГСу громадянці Реут, було справжнісінькою фальшивкою. Бо в ньому повідомлялось, що її чоловік помер 17 березня 1944 року від менінгіту. Яка нахабна єзуїтська брехня! Державна організація, правдивість якої повинна бути бездоганна, видавала сфабриковані документи, адже нею командували, як і раніше, ті, хто вершив у країні людськими долями. Зрозуміло, що їх аж ніяк не влаштовувала правда, бо вона була небезпечна для них, тому вони дозували і приправляли її так, щоб вона не зачіпала їхні привілеї. В країні панувала кругова порука. От і одержували фальшиві папірці, скріплені печатками, рідні розстріляних, замучених в енкавеесівських "зборах...

Одним із мільйонів жертв кривавої сталінської тиранії був директор полтавського вузу Іван Васильович Сердюк. В чому його вина? Який вчинив він злочин? Скупі біографічні відомості, матеріали слідства, перегляду судової справи та партійної комісії при реабілітації, розповідь дочки Майї Іванівни Сердюк про свого батька дають можливість відтворити образ цієї чесної і інтелігентної людини.

Мальовниче село Жабчичі Городнянського повіту Чернігівської губернії. Ось тут в селянській родині в 1886 році з'явився, як кажуть, на світ божий ще один син, якого назвали Іваном. Батько, Василь Сердюк, з діда-прадіда хлібороб. Хоч землі було обмаль, до того ж земля поліська, але родили і жито, і овес, і ячмінь, і гречка, то якось зводили кінці з кінцями. А в жнивну пору батько разом із синами підробляли в поміщицьких маєтках. Зимою хлопці ходили до школи. Найбільш завзятим до науки був Іван, йому всі предмети давались легко. Для братів він був, так би мовити, домашнім учителем: допомагав їм готувати уроки, розтовкмачував арифметичні задачі, правила. Мабуть, вже тоді закладались педагогічні навички, що і визначило подальшу його життєву стежку. Якщо два брати подались трудитись на залізницю, два інших лишились у рідному селі, працювали в колгоспі, то Іван став директором радянського вузу.

Але це буде згодом. А до того життя Івана Сердюка не стелилось рівною дорогою. Було на ній всього: і крутизна, і провалля, вибої і тернисті манівці, по яких блукав, але не збивався з праведного шляху. Успішно завершено навчання в сільській школі. Хотілося юнакові продовжити навчання, та не так просто мужицькому синові пробитись до науки. До того ж ще помирає батько. Треба було думати про заробітки, бо нестатки в родині щодня про себе нагадували. Івану просто поталанило. В школі сусіднього села не було вчителя грамоти, то йому і запропонували цю скромну посаду. Працюючи вчителем, він швидко став на бік соціал-революціонерів (варто відзначити, що в той період на Чернігівщині есери мали великий вплив на трудове селянство), пропагував і розповсюджував нелегальну літературу, прокламації. Звичайно, молодий учитель зразу ж потрапив у поле зору поліції. Бурхливі революційні події 1905-1907 років були хорошою політичною школою для Сердюка. Він їздив по губернії, закликав селян до конфіскації поміщицьких земель, маєтків на користь трудового люду. Село клекотало, вихлюпувало свій одвічний гнів на гнобителів. Та сили були нерівні. Самодержавство пішло в наступ: почалися арешти, лютувала жандармерія. Революція захлинулась в народній крові.

Івану Сердюку довелося розпрощатись з учительством, бо був на прикметі в поліції як неблагонадійний. Певний час переховувався, а потім повернувся в рідні Жабчичі, де займався господарством, аж поки його не забрали в царську армію. Серед солдатів 200-го полку він з перших днів здобув авторитет. А от полкове начальство його не шанувало, постійно прискіпувалось, частенько відправляло на гауптвахту. Нарешті кінчився строк військової муштри. І знову Іван Сердюк дома. До чого прикласти руки? В господарстві і двом братам робити нічого, бо землі, мов кіт наплакав. Тож він вирішує податись на заробітки в Одесу. Спочатку влаштовується на роботу в кінотеатр, де натирає підлогу, згодом трудиться в друкарні Навроцького. Встановлює зв'язки з одеськими соціал-революціонерами, причому примикає до їх лівого крила, виконує їх доручення, проводячи політичну роботу в трудових колективах міста. Поліція заводить на Сердюка справу, потім арештовує. Кілька місяців сидить в одеській тюрмі. А коли почалась перша світова війна, його відправляють на румунський фронт. В окопах він веде революційну пропаганду, роз'яснює солдатам причини та викриває винуватців цієї кривавої м'ясорубки. Звістка про Лютневу революцію застає його поблизу Унген. Тут Івана Сердюка солдати обирають до полкового комітету, але повністю проявити себе на цій виборній посаді йому не вдалося: звалив з ніг тиф, і його відправляють у Кишинів у госпіталь, де пробув кілька місяців - ледве врятували лікарі від смерті. Там він довідався про перемогу Великого Жовтня. Вже на фронті Сердюк не розділяє погляди есерів, згодом організаційно пориває з ними і переходить на бік більшовиків.

Як тільки Іван Сердюк вийшов з лікарні, він вирушає на Чернігівщину. Зразу ж по прибутті включається в боротьбу за встановлення Радянської влади в рідному краї. Працюючи в Городянському військкоматі, він організовує місцеві сили для відсічі гетьманським та петлюрівським полчищам. Це був тяжкий, неспокійний період. Саме тоді на перших порах Сердюк стає на позицію партії боротьбистів, однак швидко пориває з ними і в липні 1919 року вступає в ряди ленінської партії і до останніх днів свого життя непохитно відстоює більшовицькі ідеї. Та це аж ніяк не братиметься до уваги сталінськими опричниками, коли арештують його і будуть вибивати у жертви зізнання. Навпаки, факт перебування Івана Васильовича в лавах есерів і боротьбистів буде вигідним фоном для заповзятих слідчих і надто "патріотичних" фіскалів з сільськогосподарського інституту, щоб зробити з нього "ворога народу".

Але повернемося до тих революційних подій, що прокочувались смертельним валом по Україні. Іван Сердюк іде на фронт добровольцем проти білополяків. Він протягом майже двох років як політбоєць палким словом, своєю безстрашністю мобілізовував червоноармійців на відсіч ворога. Та ось нарешті закінчилась громадянська, і Сердюк повертається в рідний край. Тепер він на партійній роботі в Конотопі. Спочатку очолював відділ політосвіти, згодом - організаційний повітового парткому КП(б). У квітні 1922 року Чернігівський губком партії рекомендує Сердюка на навчання в Ленінградський Всесоюзний комуністичний університет. Студентське його життя було бурхливим і плідним. Окрім лекцій, семінарських занять, до яких готувався Іван наполегливо і ретельно, він брав найактивнішу участь в партійній роботі вузівського партосередку, в політичних дискусіях, що часто тут проводились. Був постійним пропагандистом на заводі "Більшовик" та фабриці "Скороход", де серед комуністів і безпартійних користувався заслуженим авторитетом. Про політичну активність комвузівця Сердюка згодом донощики з сільгоспінституту Бринза, Кисіль, та Грубріна в листі в обласне управління НКВС повідомляють, що їхній директор, навчаючись в Ленінграді, "виступав за лінію Троцького і Преображенського". Ймовірність цього факту, як і інших, досить сумнівна і нічим не підтверджена. Однак сталінське "правосуддя" ніколи й не намагалось встановлювати істину, воно постійно вдавалось до інкримінації, масштабно заохочувало наклепників, заздрісників, кар’єристів фіскалити, зводити рахунки з чесними людьми.

Чотири роки навчання в Ленінграді для Івана Сердюка пролетіли, мов один день. По закінченні комвузу ЦК партії направляє його на роботу в Полтаву. На перших порах він на посаді інструктора окружпарткому, а коли виникла потреба вбрати парторганізатора на Полтавський паровозоремонтний завод, то вибір випав саме на його кандидатуру. Більше року Сердюк налагоджував роботу заводських партійних осередків, спрямовану на розширення виробничих потужностей, різкого збільшення ремонту локомотивів, які так потрібні були залізничному транспорту України. Варто зазначити, що труднощі відбудовчого періоду підприємства були подолані. Колишні залізничні майстерні стали справжнім заводом, який не тільки різко збільшив річну програму ремонту паровозів, а й приступив до випуску шнеків, елеваторів, шляхових котків, асфальтних котлів, запасних деталей для тракторів. В цій масштабній діяльності колективу ПРЗ була і частка роботи невтомного парторганізатора Сердюка.

Країна вступала в першу п'ятирічку. Відчувалась гостра потреба в компетентних партійних і радянських кадрах. Саме в цей період в Полтаві організовується окружна радпартшкола другого ступеня. На посаду її директора призначають Івана Васильовича Сердюка. Чотири роки невтомних організаторських і викладацьких пошуків було віддано цьому учбовому закладу. Адміністративні клопоти, викладацька робота... Сердюк вів курс ленінізму. До того ж читав лекції так, що слухачі були в захопленні від його лекцій. Авторитет директора був високий. Його заслужено поважали і рахувались з ним не тільки партійні керівники міста, а й рядові комуністи. Сердюка обирають членом окружкому партії та членом виконкому міськради.

Думаю, варто тут хоч кількома штрихами висвітлити особисте життя Івана Васильовича, Звичайно, в ті революційні часи сімейні, побутові проблеми вважались другорядними, більше того, серед більшовиків "не модною" була сімейна ідилія, яка тільки заважала будувати світле майбутнє. Цією спартанською ідеєю, напевне, керувався і комуніст Сердюк. Йому вже стукнуло сорок два роки, а він і досі не обзавівся сім'єю. Та ось холостяцьке життя кінчилось. В радпартшколі трудилась діловодом полтавка Настасія Миколаївна Реут. От і приглянулась вона директору. Струнка, миловидна, в роботі ділова, серйозна, а по натурі хоч і добра, але стримана. Дівоче життя у неї було нерадісним, гірким. Мешкали у чужій оселі, бо не мали власної хати. Батько постійно наймитував, а дітей було тринадцятеро - чимось треба було їх нагодувати, в щось одягти. Мати померла рано, тож всі турботи про менших лягли на Настині плечі. Добре, що хоч чотирирічну школу закінчила. Навчилась красиво писати і досить грамотно. Згодом оволоділа друкарською справою. Ось такою була Настасія, коли доля звела їх докупи. Твердий характер дружини, викарбуваний ще з дитячих літ, з усього видно, імпонував Івану Васильовичу, бо й сам був таким. Вольова загартованість Настасії Миколаївни згодом, коли на її долю випали страшні випробування, буде тією опорою, котра допоможе винести всі тортури, вберегти себе і своїх дітей.

В березні 1932 року в трудовій біографії Сердюка сталися зміни. Його призначають директором Полтавського інституту свинарства. Таку на той час мав назву сільськогосподарський інститут, який був заснований у жовтні 1929 року на базі політехнікуму. До речі, з вересня 1934 року він знову став іменуватись Полтавським сільськогосподарським інститутом.

Нова посада для Сердюка, а він був третім директором вузу з часу організації, була досить нелегкою ношею. Постійно проводились реорганізації в інституті: то створювались, то ліквідовувались ті чи інші факультети, то виділялись, то забирались базові господарства, виникали труднощі в доборі викладацьких кадрів. І всі ці питання належало швидко і безпомилково вирішувати директору. І требі віддати належне Івану Васильовичу: він ніколи не губився, не приймав поспішні рішення. Інститут поступово входив у нормальну робочу колію. Жили Сердюки поблизу інституту, в будинку по вулиці Лассаля, 32, нині Сковороди, їхня оселя була обставлена більш ніж скромно, бо тоді захоплення меблями вважалось міщанськими пережитками. Та й можливостей таких не було. Платня мізерна, до того ж в ті роки на Україні лютував страшенний голод. Де вже тут дбати про шикарні меблі. Найбільшою цінністю Сердюків була бібліотека. Іван Васильович з юних літ закоханий був у книги. На них не шкодував і останню копійку. В 1933 році Настасія Миколаївна подарувала коханому чоловікові доньку, якій дали ім'я Майя. Через два роки сім'я поповнилась ще однією дівчинкою, Назвали її Алісою. Подружжя жило дружно, з щирою повагою одне до одного. Іван Васильович з ранку до пізнього вечора в інституті, бо не тільки керував ним, а й читав курс ленінізму, часто виїздив у відрядження у службових справах, Настасія Миколаївна, окрім домашніх клопотів, трудилась на посаді технічного секретаря контори споживчої кооперації. Підростали дівчатка, котрих і батько, і мати ніжно пестили, раділи ними. Здається, ніщо не віщувало біди.

Та ось 1937 рік почався зловісною подією - судилищем над "антирадянським троцькістським центром", очолюваним П'ятаковим, Сокольниковим, Серебряковим, Радеком. Заведена до краю сталінською рукою пружина стала шалено розкручувати маховик репресій. Психоз ворогоманії охопив всю країну. Лозунг про пролетарську пильність постійно проголошувався в кожному колективі, кожному населеному пункті, навіть в кожній сім'ї. Процвітали наклепи, доноси, обмови. У цю страшну пору і народився той фатальний лист-наклеп трьох співробітників інституту на свого директора. На сигнал сталінські опричники зреагували швидко. 13 вересня 1937 року Іван Васильович Сердюк був заарештований. Того ж дня Полтавський міськком партії виключає його з лав ВКП(б) як "ворога народу". Відтоді ні дружина, ні діти нічого не знали про нього. І тільки ганебне тавро "сім'я ворога народу" вони носили багато літ. Після того, як забрали І.В. Сердюка, сім'ю виселили з квартири в якусь комірчину. Згодом їх поселили в не краще приміщення по вулиці Балакіна, 4. Настасія Миколаївна була на останніх місяцях вагітності, а в перших числах грудня народила сина, якого так чекав Іван Васильович. Але про це він так нічого і не знав. Хлопчик прожив всього вісім місяців. Мабуть переживання матері позначились на здоров'ї маляти. Ніби всі біди звалились на голову Настасії Миколаївни. До того ж деякий час їй не дозволяли влаштуватись на роботу. Тоді у відчаї забрала дітей і пішла в обласне управління НКВС, де категорично заявила, що, коли їй не дозволять працювати, то тоді і її, і дітей хай забирають в тюрму. Енкавеесівське керівництво змушене було поступитись, і Настасія Миколаївна продовжувала трудитись на своїй посаді.

- Про те, як ми жили, - згадує Майя Іванівна, - ні словами передати, ні пером описати. І сьогодні я дивуюсь, як ми вижили, винесли всі лиха і наругу. Наша мама була справжньою мученицею. Свій хрест вона несла в ім'я того, щоб нас вберегти, виростити, виховати чесними, роботящими. І для цього сил своїх не жаліла. Завдяки їй, нашій матусі, ми закінчили школу, технікум, а згодом і вуз. І де ми не працювали, здається на нас ніхто не нарікав, бо навчила мама до будь-якої роботи ставитись з любов’ю. Та й вона трудилась навіть й тоді, коли була вже пенсійного віку. І сьогодні ті, хто її знав, згадують добрим словом. А покійний голова облспоживспілки Микола Улянович Клименко, який дуже цінував нашу маму за совісне ставлення до службових обов'язків, не раз захищав її, бо і в повоєнний період наполягали, щоб він увільнив її з посади секретаря, мовляв, через її руки проходять таємні документи. А ще мені хотілося сказати таке. Вона ніколи не висловлювала огиди чи тим більше зла до Радянської влади, партії. Завжди підкреслювала, що окремий комуніст - це ще не партія. А ганебні його вчинки не повинні лягати чорною плямою на всю партію. Більше того, саме наша мама, так би мовити, благословила і мене, і мою сестру на вступ до партії, чесним бійцем якої був наш батько.

І той лист прокурору області Настасія Миколаївна писала, мабуть, заради дітей, щоб вони були впевнені, що їхній батько-безвинна жертва. Адже вона ні на йоту не сумнівалась в його чесності. Тоді на казенному папірці Настасія Миколаївна одержала відповідь, що Сердюк Іван Васильович реабілітований, справа припинена за відсутністю злочину. І все.

Сьогодні ж, коли Іван Васильович поновлений (посмертно) і в партії, коли з матеріалами слідства і перегляду справи можна ознайомитись, відкривається багато деталей того страшного злочину, вчиненого сталінськими опричниками. І хоч Настасія Миколаївна вже не може довідатися про них, бо нема її в живих, думаю правда про свого батька потрібна і Майї Іванівні, і Алісі Іванівні. Та й не тільки їм, а й внукам і в майбутньому правнукам Івана Васильовича та Настасії Миколаївні. Адже Сердюківський рід не перевівся.

Лист донощиків був лише зачіпкою для арешту Сердюка. При допитах слідчий ними навіть не оперував. Версія злочину директора інституту була сфабрикована більш вагома. В першу чергу у вину йому ставилось те, що він був активним учасником контрреволюційної націоналістичної організації, яка нібито діяла на Україні. А завербувала до неї дружина голови Раднаркому Любченка Марія Миколаївна Крупеник, котра працювала в Київському університеті. Хоч це була чистісінької води вигадка. Згодом буде встановлено, що Сердюк не мав ніяких зв'язків з Марією Миколаївною, а остання не арештовувалась. Але тоді це звинувачення було записано в протоколі допиту. А для підсилення звинувачення слідством було "викрито", що в березні 1937 року з Іваном Васильовичем встановив тісний зв'язок уповноважений наркомату радгоспів УРСР Лісовик, і від нього Сердюк одержував конкретні завдання по організації націоналістичного підпілля в Полтаві. За дорученням Лісовика він провів активне залучення нових членів до націоналістичної організації. За короткий час він завербував до неї викладачів свого інституту Радика та Германа, директора Полтавського педінституту Онісіна, колишнього директора Полтавського сільгосптехнікуму Дроб'язка, зоотехніка Полтавського райземвідділу Лесика, заступника директора Полтавської фельдшерської школи Баберю та ще кількох полтавців. Однак цей список "ворогів" був бездоказовий, не підтверджувався жодним конкретним фактом. А при очних ставках безвинних жертв, як правило, шиті білими нитками версії слідчих обов'язково розпадались. Та це для слідчих нічого не значило. Вони уперто, методично продовжували вибивати зізнання арештованих. Так, на двох допитах Баберю примушували підтвердити версію про те, що його завербував у підпільну націоналістично-фашистську організацію Сердюк, але той категорично відмітав цю фальшивку. А вже на третій раз, 13 грудня 1937 року, після того, як слідчий добре "попрацював" з ним, він зізнався, що 5-7 вересня (за тиждень до арешту Сердюка) той завербував його в свою організацію. Такі, з дозволу сказати, "зізнання" можна знайти в кожному абзаці слідчої справи.

Як не намагався Іван Васильович Сердюк довести слідчим свою непричетність до контрреволюційної організації, його аргументів до уваги ніхто не брав. Врешті-решт після багаторазових допитів з тортурами Сердюк був змушений підписати сфабриковані звинувачення. А 27 грудня 1937 року всевладна трійка УНКВС по Полтавській області прийняла постанову, якою, згідно з статтею 54-10. ч.1 Кримінального кодексу УРСР Сердюк Іван Васильович був засуджений до розстрілу, а майно, що належало йому, конфісковане. Рівно через п'ять днів, тобто 2 січня 1938 року вирок було виконано.
Згодом, коли переглядалась справа Сердюка, прокуратура констатувала, що стаття, котрою керувалась трійка, не передбачала найвищої міри покарання. Однак, як бачимо, для сталінських катів закони не писані. Головне для них було - виконати й перевиконати плани (а вони зверху доводилися) знищення радянських людей, бо батько всіх часів і народів "жартував", що нема проблем, коли нема людини.

Зараз, коли минуло понад шістдесят літ, неможливо точно встановити (хоч цього дуже хочуть рідні), де саме розстріляно І.В. Сердюка: в підвальному казематі чи на подвір'ї обласного управління НКВС і де знаходиться його прах. Одне можна певно стверджувати, що Сердюк Іван Васильович був розстріляний в Полтаві, а закопаний (саме так, бо не похований) в одній з численних ям поблизу села Макухівка, де енкавеесівці під прикриттям ночі замітали сліди своїх злочинних акцій.

Від того фатального січневого дня страшного 38-го року збігло багато грізних літ. На нашій святій землі всього було: і горя, і лиха, і світлих надій. З часом в людській пам'яті потроху стираються події, факти і навіть імена тих, хто жив, мріяв, боровся, чинив добро чи зло. Таке вже життя, і все ж не в праві ми забувати сталінського лихоліття, коли мільйони й мільйони безвинних людей було замордовано, а їх імена витравлені з людської пам'яті. Тепер, коли відкрились для широкого загалу криваві сторінки нашої історії, коли Правда заговорила на повний голос, ми не маємо морального права забути жодну жертву сталінського терору, повинні віддати людську шану мученикам, звести на місцях їх загибелі меморіали, які б не тільки увічнювали пам'ять про них, а й застерігали нас і наступні покоління від повторення подібного.

У музейній кімнаті Полтавського сільськогосподарського інституту серед знімків колишніх керівників вузу є і невеличка фотографія Івана Васильовича Сердюка. Дивом збереглася в архіві інституту і тоненька сіра папка - особиста справа директора. З хвилюванням я листав пожовклі аркуші, читав - перечитував автобіографію Сердюка... І в той же час думалось мені, що колектив інституту у великому боргу перед пам'яттю свого колишнього директора. До того ж студенти нічого не знають про цю людину. Думається, в актовому залі вузу варто встановити великий портрет Івана Васильовича Сердюка, викарбувати текст, в якому вказати, що він - безвинна жертва сталінського терору, що він був чесним громадянином. Цього він заслуговує!
 

<< НА ПЕРШУ