|
Такі заключні висновки сотнями, тисячами
продукували на своїх засіданнях особливі трійки НКВС та виїзні сесії
військових Колегій Верховного Суду СРСР при розгляді справ так званих
"ворогів народу". У скорботному, безкінечному мартирологу жертв сталінського
терору є прізвище і полтавця Тимофія Йосиповича Бабері.
Вперше згадку про нього я зустрів, коли збирав матеріал про замордованого
сталінськими опричниками директора Полтавської фельдшерської школи Юхима
Івановича Воронянського, в якого Баберя був заступником. Згодом, готуючи
публікацію про директора Полтавського сільськогосподарського інституту Івана
Васильовича Сердюка, котрий теж був розстріляний, я довідався, що Баберя
проходив у парі із Сердюком по кримінальній справі за № 2849-с. Згодом із
Москви зателефонував син Бабері - Анатолій Тимофійович. Прочитавши в газеті
мою статтю про Воронянського, він просив повідомити все, що мені відомо про
його батька, зокрема, дату і місце розстрілу Тимофія Йосиповича,
звинувачення, які йому інкримінувались. Так налагодилось наше з Анатолієм
Тимофійовичем листування. Нещодавно він завітав у рідну для нього Полтаву,
відвідав Руновщину, де народився його батько і де живуть родичі, звичайно
зустрівся і зі мною. Мій журналістський блокнот поповнився новими фактами,
деталями, цінними фотографіями. І все ж розповідь про нашого земляка,
чесного громадянина і комуніста Тимофія Йосиповича Баберю, буде неповною, бо
не все з його біографії потрапило в слідчу справу. Діти Тимофія Йосиповича,
коли його заарештували, були ще малими, і тому пам'ятають про свого батька
зовсім небагато. Та все ж є в мене надія, що, можливо, хтось із літніх людей
нашого краю ще пам’ятає Тимофія Йосиповича або щось знає про його
життя-буття і доповнить мою сумну розповідь.
Спливав останній рік XIX століття. У той далекий для нас час молодій
незаможній селянській родині Йосипа Бабері, що жила в одному з полтавських
сіл, народився первісток, якого батьки назвали Тимком. А потім майже щороку
сім'я поповнювалась синком чи донькою. Односельці переповідали, що в Бабері
аж п’ятнадцятеро дітей. Із них вижило тільки семеро. Решта померла від тифу
і голоду. В 1937 році, коли заарештували Тимофія Йосиповича, в анкеті було
записано, що в Бабері є три брати - Григорій, Микола і Федір та три сестри –
Настя, Марія, Надія. Інвалід війни Федір Йосипович, який проживав у селі
Климівці Карлівського району, нещодавно помер. Та рід Бабері не перевівся.
Але повернемося знову в минуле, коли Йосип Баберя разом з синами вів своє
господарство, ходив на заробітки в поміщицькі економії, бо треба було чимось
годувати сім'ю. Всього було. З малих літ Тимош пас сільську череду, а дві чи
три зими бігав до школи. Тямущий був. Швидко навчився читати, писати,
лічити. Важко зараз передбачити, як би склалось його життя, коли б не
революція, яка все здибила, зламала віковічні підвалини. Можливо, як і його
батько, Тимофій Баберя працював би на землі, ростив дітей, зазнав і
хліборобських радощів, і горя незаможного селянина. Та революція покликала
трудовий люд до боротьби за волю, за землю, за щасливу долю. і
вісімнадцятирічний Тимош, сівши на коня, подався боронити, відстоювати
молоду Радянську владу. Кіннотник Тимофій Баберя хоробро рубався на фронтах
громадянської. Син Анатолій розповідає, що за відвагу батько був
нагороджений іменною шаблею, якою дуже дорожив. Висіла вона на видному місці
в квартирі. Коли забирали Тимофія Йосиповича, то конфіскували і цю дорогу
реліквію.
В одному з боїв проти денікінців Бабеля був тяжко поранений в ногу. Кілька
місяців пролежав у шпиталях, мало не позбувся ноги. На перших порах ходив за
допомогою милиць, потім з палицею. Однак лишався в лавах Червоної Армії аж
1924 року. Був комісаром батальйону. Очевидно, ця частина дислокувалася в
Полтаві або поблизу міста. В 1921 році він став членом більшовицької партії.
Відгриміла громадянська війна, ліквідовані були банди, що тероризували
населення, країна ставала на мирні рейки. Червоноармійці повертались у міста
і села, старались швидше налагодити роботу фабрик і заводів, засіяти ниви. І
особисте життя людей входило в звичну колію. Зараз важко щось певне
стверджувати, коли точно і за яких обставин червоноармієць Баберя
познайомився з полтавкою Венцентиною Собінівною Бернатович. За яких часів
поляк Бернатович потрапив до Полтави і чим він тут займався - теж не відомо.
Венцентина була на два роки старша Тимофія. Вона мала десятирічну доньку
Ніну. Жила по Монастирській вулиці в будинку №6. До наших днів цей будинок
не зберігся. Ймовірно, десь у 1924 році вони побралися. А наступного року у
Баберь народилася донечка, яку батьки назвали Валентиною. Ніну Тимофій
Йосипович удочерив, і була вона для нього рідною.
Як тільки Баберя пішов у відставку з військової служби, його, комуніста,
рекомендують на посаду голови райвиконкому у рідну Руновщину (тоді це село
було центром району). На перших порах керівна посада видалась непростою: бо
ні досвіду не було, ні ґрунтовної освіти. Природним розумом, доброзичливістю
завоював авторитет, повагу односельців. І вони поважали Тимофія Йосиповича,
вважали його своїм захисником. Але й були такі, котрим він був, мов більмо в
оці, тому писали на нього анонімки, розповсюджували плітки. Отож, через пару
літ, як тільки відкрилась вакансія голови райвиконкому в Білоцерківці (нині
це село входить до складу Великобагачанського району), він охоче поїхав туди
працювати. Тепер рідше випадала нагода навідатись додому, в Полтаву. Дуже
скучав за сім'єю, але вважав, що робота для комуніста, куди б партія не
послала, повинна бути на першому плані. Майже нічого не вдалося мені
дізнатися про період роботи Бабері у Білоцерківці. Але, може, хтось із
довгожителів цього чи довколишніх сіл ще пам’ятає про тодішнього голову
райвиконкому?
З Білоцерківки Тимофія Йосиповича посилають в Кобеляки. Вірогідно, що там
він теж був головою райвиконкому. І напевне, не один рік. Ось груповий
фотознімок, який зафіксував проводи до Червоної армії комсомольця Ляха. На
знімку фотограф зробив такий напис: "Крепи оборону СССР. На память т. Ляху в
связи с уходом в ряды РККА. К-т ЛКСМУ при Кобеляках. РИКУ. 1935г.» На
передньому плані сидять п'ять юнаків. Напевне, посередині - Лях. У другому
ряду серед дівчат-комсомолок стоїть Тимофій Йосипович. Можливо, хтось із
тих, хто на знімку, ще живий і пригадає цей нерядовий в їхньому житті
випадок. Другий документ, що свідчить про перебування в ті роки Бабері в
Кобеляках - лист до дружини, датований 7 березня 1937 року. Отож, і в
тридцять п'ятому, і на початку тридцять сьомого він трудився саме тут.
Звичайно, його життя-буття було невлаштованим. Весь час без сім'ї, мешкав по
гуртожитках. А здоров'я Тимофія Йосиповича частенько підводило. Особливо
восени і ранньою весною, коли ятрилась на нозі фронтова рана. Тоді він ходив
на милицях. На роботі справ - хоч відбавляй. Майже щодня доводилось виїздити
у села району. А вночі готувавсь до різних нарад, лекцій. Напруга для
слабкого здоров'я ставала непосильною. Тож в тому листі він виливає свій
пригнічений настрій. Ось рядки з нього: "Люба Вітусю! (так ласкаво називав
Тимофій Йосипович свою дружину). Стукнуло мені вже 37 років, перейшов уже на
38-й старий...". Далі він пише, що не знає, чи зможе приїхати додому, бо
причин на заваді безліч: "засідання бюро - мої питання, районна нарада, моя
доповідь, пленум РВК - не можна мені не бути, школа, а я ж керівник,
доповідь про 8 Березня... Буду або до 12, або в крайньому разі, після
12-го".
Та яка б скрута не охоплювала його, які б службові справи не вирішував, він
ні на мить не забував про сім'ю. А тепер у нього було троє дітей - дві
доньки і син Анатолій, якого любив над усе. Хлопцеві ішов на той час уже
десятий рік.
Дружина й сама частенько їздила до чоловіка, брала з собою і дітей. "Для
мене це були найщасливіші дні, - пригадує Анатолій Тимофійович. - В моїй
дитячій пам'яті закарбувались красиві Кобеляки. Тато дуже радів, коли ми
приїздили до нього в гості. Він умудрявся викроїти час. і побути з нами.
Любив гуляти з нами по містечку, а влітку ми вирушали до Ворскли, яка манила
своєю чистотою і прохолодою".
Важко зараз встановити, чому Баберя розпрощався з Кобеляками. Можливо,
набридло йому бурлакувати, і обласне начальство врахувало його прохання
відпустило в Полтаву. А можливо, була інша причина. Адже йшов страшний
тридцять сьомий. Після переїзду до Полтави Тимофій Йосипович влаштувався на
роботу у фельдшерську школу. Посада - заступник директора. На його плечі,
окрім створення належних учбових умов, лягла відповідальність за будівництво
гуртожитку для учнів (нині тут розмістилося медучилище), що зводився
господарським способом. Отож, треба було вчасно подбати і про робочу силу, і
про будівельні матеріали. Та Тимофій Йосипович умів організувати справу так,
що перебоїв на будові не було. Директор школи Воронянський був задоволений
його організаторськими здібностями. Тільки б працювати. Але заважали
тривожні передчуття. У фельдшерській школі теж почалась кампанія по
виявленню шкідницьких елементів. Особливу заповзятливість у цьому проявляла
секретар партійного осередку Чайкіна. Це вона звела наклеп на директора
школи Воронянського і 23 вересня 1937 року домоглась, щоб на партійних
зборах його виключили з лав більшовицької партії, звинувативши у
націоналістичних поглядах, засмічуванні викладацького складу школи
класово-ворожими елементами. Завдяки "бурхливій діяльності" Чайкіної багато
викладачів учбового закладу були звільнені, частина з них потрапила в
енкавеесівські підвали. На тих зборах Чайкіна висунула звинувачення і на
адресу Бабері, стверджувала, що він "пройнятий духом і діями націоналіста
Воронянського".
Тож над головою Тимофія Йосиповича згустились чорні грозові хмари. Він був
дуже пригнічений, бо розумів, що невиправне може статися в будь-яку хвилину.
Трагічні події розвивались швидко. Після арешту Воронянського обов'язки
директора школи стала виконувати Чайкіна. Вона переводить Баберю з посади
заступника директора на посаду завгоспа. З таким рішенням він не
погоджується, тоді вона видає наказ про звільнення Бабері. А рівно через
десять днів вночі на квартиру Бабері увірвались троє у військовому одязі,
зробили ретельний обшук, а потім наказали Тимофію Йосиповичу одягтися і йти
з ними.
Дружина кілька разів підряд ходила до головного управління НКВС, добивалась
побачення з чоловіком. Але щоразу її звідти проганяли. А наостанку один з
енкавеесівських начальників зазвав до свого кабінету і пригрозив: "Будеш
бігати сюди, то заберемо й тебе з твоїми змієнятами!" Жодної зустрічі,
жодної передачі.
Якщо можна так сказати, то Бабері "пощастило", бо недовго сидів у застінках.
Всього один місяць. І тільки три допити. Що йому "шив" слідчий? Нібито
Тимофій Йосипович був активним учасником контрреволюційної повстанської
на¬ціоналістично-фашистської організації, в яку його завербував директор
Полтавського сільськогосподарського інституту Сердюк. А він в свою чергу
залучав інших членів до підпільної діяльності. Зокрема, втягнув до
організації директора фельдшерської школи Воронянського. Однак очної ставки
останнього з Баберею на допиті не було. Враження таке, що слідство велось
для форми. Звинувачення шиті білими нитками. На першому допиті Баберя відмів
будь-які вигадки слідчого і винуватим себе не визнав. На другому допиті
слідчий влаштовує очну ставку Сердюка і Бабері, на якій директор інституту
підтвердив, що він завербував Тимофія Йосиповича до контрреволюційної
організації, але Баберя і на цей раз заперечував таку вигадку. Тоді слідчий
вирішив добре "попрацювати", щоб той не був таким упертим. Згодом медсестра,
котра працювала в управлінні НКВС, розповіла довірливо дружині Бабері, що
вона приводила до свідомості її чоловіка після допиту. Він був увесь
скривавлений. Після такої "обробки" на третьому допиті 13 грудня 1937 року
Баберя зізнався, що він завербований Сердюком до ворожої організації десь
5-7 вересня 1937 року, тобто за тиждень до арешту останнього. Та для
слідчого це не мало ніякого значення. Головне, жертва зізналась і підписала
протокол допиту. А 27 грудня 1937 року постановою особливої трійки УНКВС по
Полтавській області Баберя Тимофій Йосипович був засуджений до розстрілу.
Через два дні вирок був виконаний.
Однак, хоч комуніст Баберя і був знищений сталінськими катами, та Правда все
одно не була вбита. 19 вересня 1956 року чесний громадянин Тимофій Йосипович
Баберя був реабілітований. А 18 січня 1990 року Полтавський обком партії
реабілітував його і в партійному відношенні.
Те, що мені вдалося дізнатись про життя, бойову і трудову діяльність Тимофія
Йосиповича Бабері, про той жахливий період в історії нашого народу, вважав
за потрібне розповісти нинішнім молодим людям, які живуть і діють в нинішній
час, щоб вони пам'ятали про минуле, щоб не допустили на нашій святій землі
подібної страшної трагедії.
<< НА ПЕРШУ
|
