|
Ймовірно усю ніч, аж до світанку, у казематі,
набитому жертвами свавілля, писав на колінах свою заяву колишній голова
Хорольського райвиконкому, член бюро райкому партії Микола Антонович Козлов,
бо під заявою стоїть його розмашистий підпис "Козлов" і дата ''17-Х-38". А
писав він її голові Військової колегії. З того часу минуло понад шістдесят
чотири роки. Але й сьогодні цей документ приреченого, коли його читаєш,
викликає жах, леденить душу...
Ні, це не звичайна заява, котру доводиться писати в ту чи іншу службову
інстанцію, це - щира сповідь чесного громадянина, непохитного комуніста,
якого в будь-яку хвилину кати відправлять на ешафот. І в цієї людини ще
жевріла хитка надія, ще не згасла остання віра до тих, хто вершить його
долю. Ця заява (точніше лист на кількох сторінках) пройнята криком душі,
болем людського серця. Ще й не раз перечитую цей документ, і переді мною
постає образ Миколи Антоновича, бачу його муки і надлюдську силу волі.
Свій лист - заяву до сталінського сатрапа Козлов починає так: "Прошу
розглянути мою заяву, в якій я подаю автобіографію і своє соціальне
походження."
* * *
Життя його було нелегким, довелося з малих літ ковтнути чималий ківш лиха.
Народився Микола Антонович Козлов у білоруському селі Малі Ужинки
Новогрудського повіту Мінської губернії, в бідняцькій родині тесляра. Ані
клаптя ґрунту, ні худобини. Батько, хоч і заробляв якусь копійчину, часто
залишав її у шинку. Не завжди окраєць житняка був на їхньому столі, виручала
бараболя. У п’ятнадцять років Микола полишає батькову хату і вирушає на
заробітки в поміщицькі фільварки. Трудився юнак чорноробом на
лісозаготівлях, прокладав шосейки, будував мости, але хлопцю за непосильну
роботу платили копійки. Постійно голодний, в обношеній одежині. Став учнем у
одного власника майстерні, аби навчитися ковальській та слюсарній справі. Та
хазяїн не стільки навчав хлопця професії, скільки тримав попихачем по
господарству - і ніякої платні, за миску юшки. Не витримав трьох років, втік
від такої "школи". Та все ж дечому навчився, бо він мав від роду хист до
ремісництва. І знову Микола батракує в поміщицьких економіях, ремонтує
сільськогосподарський реманент, працює в кузнях. Отак і переходив від одного
маєтку до другого...
Ще у 1912 році Микола втратив і батька, і матір, а брата, як і його, цар
погнав в окопи першої світової війни. Брат склав голову, а його куля
обминула. У сімнадцятому, коли скинули самодержця, він разом з однополчанами
залишив фронт. Ті, хто мав домівку, пішли землю відбирати у поміщиків, а
Микола Козлов не маючи ні кола, ні двора, подався на Донбас. Влаштувався
слюсарем в депо, влився в робітничий колектив, який піднявся на боротьбу
проти власників шахт, капіталістів-багатіїв. Революційна хвиля захопила
колишнього білоруського наймита, вчорашнього фронтовика. Три роки з
гвинтівкою в руках відстоював владу Рад, бився з біляками і бандитами, які
вперто не бажали віддавати ні свої капітали, ні привілеї. У розпал
громадянської війни, у 1919 році, Микола Антонович Козлов стає комуністом.
"За увесь час перебування у лавах партії, - пише він у своїй останній заяві,
-я ніколи не мав ніяких стягнень, був дисциплінованим членом партії, бо
партія мене навчила, виховала, і я зростав у партії. Я цінував партію понад
усе, бо партія більшовиків зробила з мене людину. І я завжди захищав чистоту
рядів партії..."
Комуніст Козлов був активним бійцем партії, і яку йому роботу не доручили б,
він старався виконати її сумлінно, з робітничою гарантією, чого це йому не
коштувало б. І хоч від трьох класів церковно-приходської школи не густо було
знань, та займався самоосвітою, постійно дружив з книжкою, не соромився
признатись у тому, чого не знав, попросити допомоги у товаришів. Мабуть, за
цю відвертість і щирість, його простоту, люди поважали, цінували. Про своє
ставлення до роботи, до справ, що вершились в країні, Козлов у своїй заяві
напише досить-таки наївно просто:" За 20 років існування Радянської влади я
був лише один раз, у 1933 році, у тарифній відпустці. Усе боявся, що робота
залишиться не виконаною в період моєї відсутності".
Микола Антонович, певно, мав рацію, коли так оцінював свою діяльність. Роки
то були напружені, складні. Розруха, полишена революцією, громадянською
війною, відбудова народного господарства, колективізація, страшний голод, що
забрав у могилу стільки людських душ, - усе це треба було пройти, пережити
більшовику Козлову. Напевне, не все добре розумів, що діялось в країні, але
вірив, як і всі, що труднощі закономірні, що до світлого майбутнього йдуть
правильним шляхом, накресленим "вождем народів". І кожне слово його,
найріднішого Батька, сприймалося на віру...
І все ж, думається, Микола Антонович Козлов був людиною поміркованою, а за
характером - доброю, простою, і до чужого горя був чуйним, бо з малих літ
зазнав і грубощів, і зневаги сильніших. Працюючи головою Хорольського
райвиконкому, він вмів знаходити з людьми спільну мову, налагоджувати добрі
стосунки. У селах, на хуторах району, де Козлов часто бував, старався
зустрічатись з рядовими колгоспниками, цікавився їхнім життям, чим міг,
допомагав тим, хто потребував цього. Миколу Антоновича добре знали селяни в
найглухішому селі, поважали за людську простоту.
Коли у мене зайшла розмова з головою партійної комісії при обкомі Компартії
України І.Д.Лущано про колишнього голову райвиконкому М.А.Козлова (саме тоді
я збирав матеріали про нього), той повідав мені досить-таки нерядову деталь.
"Готуючи історичний нарис про Хорол до полтавського тому "Історія міст і сіл
УРСР", - розповів Іван Дмитрович, - я з газет того періоду довідався, що
Микола Антонович був делегатом VIII Надзвичайного з'їзду Рад і від імені
хорольців проголосував за Конституцію СРСР. І хоч тоді, коли готувалась
книга, Козлова у партійному відношенні ще не було реабілітовано (цього
довелось чекати ще двадцять два роки), однак я, тодішній працівник районної
газети, на свій, як кажуть страх і ризик вирішив подати цей факт у нарисі".
А от М.А. Козлов у своїй заяві на ім'я голови Військової колегії Верховного
суду СРСР чомусь не написав про те, що він був делегатом з'їзду Рад у 1936
році. Думається, що через свою виняткову скромність не бажав випинати власну
персону.
Мешкали Козлови в Хоролі, по вулиці Карла Маркса, 63. Жили дуже скромно,
навіть бідно. Простий стіл, металеві ліжка, кілька звичайнісіньких стільців
та етажерка з книгами - оце й усі меблі. Не виділялись Козлови і своїм
одягом, ходили в такому, як і всі в Хоролі. Дружина Миколи Антоновича -
Євдокія Федорівна була неграмотною жінкою. Дочка шахтаря, а до заміжжя й
сама трудилася на шахті, вона з малих літ жила в злиднях і нестатках. На рік
усього була молодшою від чоловіка. І характером, і манерою дуже схожа була
на Миколу Антоновича. Можливо, це їх єднало. Була доброю дружиною і люблячою
матір'ю. На її жіночих плечах лежала турбота про чоловіка і дітей, їх було
двоє: син Володя, інвалід з дитинства, і дев'ятирічна донька (на жаль. її
ім'я не вдалося мені встановити). Через сімейні обставини Євдокія Федорівна
не мала можливості трудитись, вистачало їй домашніх клопотів. Микола
Антонович, хоч як був завантажений службовими справами, завжди знаходив
хвильку, щоб допомогти дружині, побути з дітьми.
Його, напевно, найдужче гнітило, коли сидів у камері, те, що сім'я лишилась
без батьківської підтримки. Тому і в тій останній заяві він виливав своє
хвилювання за долю родини. "В сім'ї ніхто не працює, - писав він, - бо на
руках хворої дружини вісімнадцятирічний глухий калічний син і малолітня
дочка. Майна ніякого не мають, жили тільки з моєї платні..." Можливо,
приречений надіявся розжалобити сталінських сатрапів, щоб зглянулися на те,
що сім'я лишилася без годувальника. Свята наївність! Людське життя в ті
страшні часи нічого не важило, бо йшло масове знищення молодих, енергійних,
переконаних будівників нового суспільства. Плановий геноцид здійснювався в
країні в ім'я возвеличення тирана, заради покори "людей - гвинтиків". Чи
зрозумів Козлов хоч в останні хвилини чорну підступність "вождя народів"?
Думається, що ні. Бо в своїй заяві він не відмітає сфабриковані слідчим
звинувачення, фактично погоджується з наклепом, мотивуючи свою "провину"
малограмотністю.
Ймовірніше всього, що Микола Антонович так і не розгадав закулісні криваві
дії керівництва обласного управління НКВС, яке, справно, виконуючи вказівку
згори, робило з чесної людини "ворога". Він брав на себе вину тому, що
непохитно вірив партії, її керманичу - Сталіну, вони для нього - взірець
чесності й справедливості. І коли писав заяву, то теж вірив, що ті, хто
вирішуватиме його долю, не вчиніть кривду.
Одного він не міг знати, що все було визначено заздалегідь. Начальник
обласного управління НКВС Волков його прізвище вніс у список небезпечних
"ворогів народу", яких треба було знищити. А постать голови райвиконкому
надавала вагу діям енкавеесівських опричників. План знешкодження "ворога
народу" Козлова здійснювався блискавично, мов по нотах.
З Полтави до Хорола 3 червня 1938 року прибув лейтенант держбезпеки
Мірошниченко, а наступної ночі він разом з тимчасовим начальником
Хорольського райвідділу НКВС, молодшим лейтенантом, держбезпеки з'явився на
квартирі Козлова, де було проведено повальний обшук, а потім арештували
Миколу Андрійовича. Що ж було знайдено у голови райвиконкому? Речових
компрометуючих доказів - жодного. Та їх і не могло бути у чесної людини.
Вилучили у Козлова партквиток, посадове посвідчення, паспорт, профспілковий
та військовий квитки, 4 фотокартки, записну книжку, ручку, олівець,
гребінець, портсигар, кишеньковий годинник, складний ножик, гаманець,
столярну рулетку та 9 карбованців і 75 копійок. Ось які страшні речі мав
"небезпечний ворог"! А на світанку 4 червня 1938 року М.А. Козлова
відправляють у Полтаву, кидають у підвальну камеру управління НКВС. Не
чекаючи закінчення слідства, через три дні первинна партійна організація
райвиконкому виключає Козлова з лав ВКП (б). Того ж дня секретар
Хорольського райкому партії Борисенко збирає засідання бюро РК КП (б)У, на
якому затверджується рішення первинної парторганізації про виключення з
членів партії М.А. Козлова, його також виводять з членів бюро і членів
пленуму райкому партії.
А тим часом у приміщенні облуправління НКВС на нічних допитах слідчий
монотонно, бузувірськими методами вибиває з Козлова зізнання у нескоєних
злочинах, в усіх гріхах, які можна вигадати. І свого сталінський опричник
лейтенант держбезпеки Поляков добивається. У звинувачувальному висновку від
8 жовтня 1938 року він чорним по білому запише, що Козлов - активний учасник
антирадянської військово-повстанської терористичної організації, що діяла на
Полтавщині. Очолював її нібито спеціальний обласний військово-повстанський
штаб, який формував бойові загони в містах і районах. Керівництво
організації встановило тісний зв'язок з польськими військовими агентами.
Мета організації: з початком війни розгорнути збройні виступи повстанців
проти Радянської влади. У 1935 році Козлов нібито налагодив зв'язок з
керівництвом штабу Лубенського повстанського загону Куликом, якого теж було
арештовано, і той на допиті зізнався. Вже ніби тоді Микола Антонович увійшов
до складу цього штабу і проводив активну роботу по створенню бойових
загонів. А в 1936 році Козлова як здібного члена штабу вводять до складу
обласного штабу. До нього також входили колишні командири есерівських
партизанських загонів Огій, Матяш, Решетнюк, Федорченко, Мачинський та інші.
В ті страшні роки вони теж розділили гірку долю Козлова. А щоб злочини
приреченого були ще вагомішими, слідчий пришиває Миколі Антоновичу
звинувачення у тероризмі проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду. Ось
тепер він повністю тягнув на статті 54-2, 54-8 та 54-11 Карного кодексу
УРСР.
Того фатального дня 17 жовтня 1938 року виїзна сесія Військової колегії
Верховного Суду СРСР на своєму закритому судовому засіданні іменем Союзу
Радянських Соціалістичних Республік оголосила Козлову Миколі Антоновичу
безапеляційний вирок-розстріл з конфіскацією майна, що йому належало. Того ж
дня вирок виконали.
У судовій справі М.А.Козлова зберігається довідка, яка засвідчує акт його
розстрілу в м. Полтаві 17 жовтня 1938 року. Страшний документ! Від нього і
сьогодні дихає смертю. То був не суд, а свавільна розправа над безвинною
людиною, чесним комуністом.
А за кілька хвилин до того ганебного суду Микола Антонович з надією
закінчував свою заяву такими щирими словами: "... Я хочу жити і тільки жити,
працюючи фізично, а я можу трудитися, бо маю хорошу кваліфікацію
слюсаря-інструментальника, монтажника і т.д. Я даю суду чесне слово як
робітник, що виправдаю себе на роботі, буду корисним громадянином нашого
радянського суспільства і в будь - яку хвилину на заклик партії і Радянської
влади стану на захист інтересів трудящих, не пошкодую життя".
Вірогідно, що цю заяву - душевний крик чесної людини - ніхто з членів
Військової колегії тоді навіть не читав, її просто підшили до судової справи
приреченого.
Через двадцять два роки, 26 березня 1960 року, коли Правда почала настійно
стукати в наші серця, Військова колегія Верховного Суду СРСР, вже в новому
складі, переглянула справу Козлова М.А. від 17 жовтня 1938 року і посмертно
реабілітувала його за відсутністю складу злочину. У громадських правах його
було поновлено. А от в партійному відношенні на його імені ще довго лишався
ярлик "ворога народу". Та все ж Правда і на цей раз взяла верх. Постановою
бюро Полтавського обкому Компартії України від 21 грудня 1989 року чесного
комуніста було повернуто до лав ленінської партії.
* * *
Невмолимий біг часу зробив свою справу... Загубились сліди членів сім'ї
Козлова. Що сталося після арешту чоловіка з дружиною Євдокією Федорівною,
сином Володимиром і дев'ятирічною донькою, невідомо. Одна тепер надія на
старожилів Хорола, можливо, їм відома доля цієї сім'ї? Давайте спільно
допишемо цей сумний нарис в ім'я чесної, безвинної людини.
<< НА ПЕРШУ
|
