|
В
котрий раз перечитую нарис про Полтавський тепловозоремонтний завод, виданий
харківським видавництвом "Прапор" у 1971 році, і не знаходжу в ньому. хто ж у
1935-1938 роках був начальником і головним інженером цього, одного з найкращих
підприємств міста. В книзі наведено десятки імен, тих, хто трудився в
дореволюційний період і в роки Радянської влади. Чим же пояснюється ця "біла
пляма" в історії заводу? Недавно, вивчаючи справи репресованих полтавців, я
натрапив на матеріали, які проливають світло на діяльність керівників ППРЗ,
котрі в той страшний період були розстріляні, як "вороги народу". Хто ж вони? В
чому їхня вина?
Андрій Васильович Лозовий
Комуніст з вересня 1919 року. На ППРЗ працював чотири роки. Спочатку технічним
директором, потім — начальником заводу. 14 липня 1937 року Полтавський міськком
партії виключив його з членів ВКП(б), а 6 серпня того ж року він був
заарештований органами НКВС. Військова колегія Верховного Суду СРСР 25 березня
1938 року засудила його до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок був негайно
виконаний. Майже через 19 років він був реабілітований за відсутністю складу
злочину. А 11 квітня 1958 року Полтавський обком Компартії України поновив його
в партії (посмертно).
Ці, так би мовити, протокольні відомості засвідчують лише те, що справа «ворога
народу» Андрія Васильовича Лозового була сфабрикована, як і мільйони інших в ті
страшні роки, а після XX з'їзду партії, коли почався процес реабілітації жертв
сталінської тиранії, йому було повернуто добре ім'я громадянина і чесне звання
комуніста. Однак відновлення правди вели тихо, службовому порядку, і про це ні в
газетах, ні по радіо не писали і не говорили. Хоч тоді, коли арештовували того
чи іншого, скрізь і всюди таврували, засуджували, оголошу вали «ворогом народу».
Викриття і арешт Лозового — керівника контрреволюційної
троцькістсько-шкідницької організації — також досить активно і гнівно
обговорювали в колективі заводу. На зборах і мітингах у котрий раз
наголошувалося на пильності, бо, виявляється, на кожному кроці діяли ворожі
елементи. Ще й досі пригадують кампанію виявлення «ворогів» ті, хто тоді
трудився на заводі. А от про те, що Лозовий — безвинна жертва сталінщини, мало
кому стало відомо із заводчан навіть після його реабілітації. А тепер, коли
минуло ще майже п'ятдесят років, — тим більше. Ось чому, здається, настав час на
повний голос сказати правду про цю чесну людину, здібного керівника, хорошого
спеціаліста, щоб ті, котрі колись з ним трудилися (а їх лишилось одиниці), і
нинішня трудова зміна знали істину, щоб не загубився його добрий слід в історії
заводу.
Андрій Васильович Лозовий народився в селі Копанці Воронезької губернії 1897
року в незаможній багатодітній селянській родині. Батько вмів читати і писати,
тому і своїм дітям прагнув дати хоч початкову освіту. По закінченні чотирирічної
школи Андрій пішов, як кажуть, в люди, на заробітки. Яку тільки не доводилося
виконувати роботу, але душа його лежала до машинерії. Оволодів слюсарною справою.
Важко зараз щось стверджувати, як би склалась його доля. аби не Жовтнева
революція. Двадцятирічний юнак Лозовий з головою поринув у бурхливі події того
часу. Без вагань він став на бік бійців за нове житія. Незабаром він —
співробітник Чека. Це була небезпечна робота, до того ж весь час у роз'їздах. У
вересні 1919 року Шахтинський повітовий комітет партії приймає Ладового в члени
партії.
Закінчилася громадянська війна. Країна приступила до відбудови народного
господарства, піднялися риштування нових споруд, і всюди потрібні були кадри.
Вчорашні червоноармійці засіли за книги, «штурмували фортецю» науки. Андрій
успішно закінчує робфак, а потім вступає до Московського інституту інженерів
транспорту. Швидко пролетіли студентські роки. І ось уже Лозовий одержує
призначення на посаду начальника виробничого відділу Воронезького
паровозоремонтного заводу. Молодий інженер був душею не тільки свого відділу, а
м всього заводського колективу. Тоді в системі тресту паровозоремонтних заводів
широко впроваджувався японський метод ремонту локомотивів. Настійно добивався
переходити на цю прогресивну технологію головний інженер тресту Томленов, який
разом з Лозовим навчався в інституті. Тому Андрій Васильович теж був прибічником
«японізації», як в ужитку називали цей метод ремонтники —паровозів. І він швидко
впровадив його на Воронезькому ПРЗ. Ефект був досить відчутний. Однак не скрізь
поспішали переходити на цю передову технологію. Ось чому керівництво тресту
переводить Лозового на роботу на Муромський паровозоремонтний завод. І тут він
енергійно справився з поставленим перед ним завданням. Помітно поліпшилась
якість ремонту локомотивів, а головне — різко скоротився їх простій на заводі. І
хоч переваги нового методу були очевидні, все ж траплялося чимало противників,
які на кожному кроці, як кажуть, вставляли палиці в колеса. А в роки репресій
вони звинуватять і ініціаторів, І виконавців «японізації» в шкідництві,
шпигунстві, інших смертних злочинах. Але це буде згодом. А поки що Андрій
Васильович гаряче агітує, переконує противників у доцільності і вигідності
прогресивного методу ремонту паровозів.
У 1933 році Народний комісаріат шляхів сполучення призначає Лозового технічним
директором Полтавського паровозоремонтного заводу. Деякий час він живе в
гуртожитку, а згодом одержав квартиру в залізничному будинку поряд з роботою,
потім забрав до себе дружину Єлизавету Олексіївну і трьох дітей — Дмитра,
Володимира і Розу. Андрій Васильович за характером був комунікабельний, тому
швидко влився у заводський колектив. Від начальника заводу Івана Олексійовича
Виросткова він постійно одержував підтримку і простір для дій, бо той цінував
його технічну компетентність і сам настійно добивався у наркомівського
керівництва переведення Лозового на ППРЗ. Здається, доречно тут відмітити і таку
деталь. Сам Виростков був здібним керівником і хорошим спеціалістом. До Полтави
він обіймав посаду наркома праці України, а з серпня 1936 року завідував
паровозною службою Білоруської залізниці. Тоді ж на своє місце, тобто на посаду
начальника ПРЗ, він рекомендував наркому шляхів сполучення Лозового. 14 жовтня
1937 року Виростков був розстріляний як «ворог народу».
Але повернемося до тих днів, коли горизонт ще не застелила чорна трагічна хмара
репресій. Спаяний дует начальника і технічного директора заводу був добрим
каталізатором виробництва. Про успіхи полтавських паровозоремонтників тоді часто
писали центральні газети, їх ставили в приклад іншим колективам однорідних
заводів, на ПРЗ приїжджали делегації вивчати досвід роботи. На підприємстві
широкого розмаху набрав стаханівський рух, передові виробничники в кілька разів
перекривали змінні норми. Завод розростався, міцнів, а з ним - і його колектив,
який мав багаті революційні і трудові традиції. В цехах, на дільницях кипіло
справді дійове соціалістичне змагання, повнокровним джерелом била творча
ініціатива. Підприємство постійно відчувало нестачу пневматичного інструменту.
Ось тоді комсомольці інструментального цеху вирішили самі виготовити його.
Андрій Васильович роздобув для них креслення, а вони гаряче взялися за цю
нерядову справу. Незабаром молоді ентузіасти виготовили комплект пневматичних
інструментів. До Лозового частенько зверталися керівники полтавських підприємств
за допомогою, і він завжди старався підсобити їм. Так, заводу «Метал» імені
Постишева (нині турбомеханічний) паровозоремонтники виготовили кілька вагранок,
хоч ця робітнича допомога згодом дорого обійшлася Андрію Васильовичу. Коли
виключали його з партії, нагадали йому і цей випадок, звинувачуючи його у
зловживанні своїм службовим становищем. Та ці «шкідницькі» дії підтасовані були
йому пізніше, як фабрикувалася справа «ворога». А тоді за шефську допомогу своїм
колегам тільки дякували в міськкомі партії.
Полтавські паровозоремонтники успішно справилися з виробничою програмою тридцять
п'ятого і першого кварталу наступного року. Постановою ЦВК СРСР від 4 квітня
1936 року Андрій Васильович Лозовий був нагороджений орденом «Знак Пошани». А в
серпні того ж року його призначили начальником ПРЗ. Окрилений такою відзнакою і
довір'ям, він настійно почав втілювати свій задум — проводити реконструкцію
заводу. В її доцільності і життєвій необхідності Лозовий швидко переконав
інженерно-технічний штаб і передових робітників заводу. Одержав «добро» на цей
захід також від трестівського керівництва Всі розуміли, що без реконструкції ПРЗ
почне здавати завойовані позиції. Старе, зношене обладнання, незначні виробничі
площі стояли на перешкоді збільшенню заводських потужностей. А країні потрібно
було швидко і якісно ремонтувати локомотиви.
- Ідеєю реконструкції ми всі жили, — згадував Анатолій Михайлович Якубов, який
тоді трудився головним енергетиком заводу. — І ми вірили, що вона під силу нам,
бо коли за щось брався Лозовий, то справу доводив до кінця. Однак ці плани не
судилося йому реалізувати. Повальні арешти на заводі, шпигуноманія, що охопила
заводський колектив, підозра, звинувачення в усіх гріхах самого начальника,
виключення його з партії, зняття з роботи і арешт зірвали реконструкцію ПРЗ на
кілька років. І тільки згодом план оновлення заводу, за який так ратував Андрій
Васильович і який вважався шкідницьким, був таки здійснений.
Починався страшний тридцять сьомий, коли ніхто не знав, чи доживе до ранку, а
йдучи на роботу, не був упевнений, що повернеться увечері додому. На заводі теж
стало неспокійно. То одного, то другого забирали залізничні “енкеведівці».
Проходили збори, мітинги, на яких таврували ворожі елементи, закликали до
революційної пильності. Особливо старався вишукувати «ворогів народу» секретар
парткому заводу Гаврилов. Він тільки те й робив, що на засіданнях парткому чи
заводських партійних зборах викривав того чи іншого начальника цеху, дільниці в
шкідницьких діях. На одному із засідань парткому, що 4 червня 1937 року, був
присутнім перший секретар Полтавського партії Павло Федорович Павлищев (до речі,
його незабаром теж було розстріляно як «ворога народу») і в своєму виступі
сказав таке: «Мені здасться, що заводський партійний комітет і Гаврилов досить
ретельно взялися за реалізацію рішень ЦК ВКП(б), вимагаючи, щоб господарники
шукали ворогів». А це справді було так. Гаврилов весь час звинувачував
керівників заводу, зокрема, начальника Лозового, в тому, що вони притупили
пильність, потурають, а то й прикривають ворожі елементи.
Зараз важко встановити, звідки надійшла команда затіяти викриття «злочинів»
Лозового. Але з усього видно, що цей ганебний сценарій розроблений був у деталях.
Спочатку Гаврилов добивається виключення його з членів парті на засіданні
парткому, а 13 липня— на закритих загальнозаводських партійних зборах.
Наступного дня бюро Полтавського міськкому партії затверджує рішення партійних
зборів про виключення Лозового з лав ВКП(б). В чому ж провина його? Виявляється,
Лозовий «розвів» сімейність, підлабузництво, пиячив з підлеглими, мав тісний
зв'язок з «ворогами народу» — троцькістами Лисюченком, Золотарьовим, Томленовим,
не боровся з класово-ворожими елементами, які вели шкідницьку роботу в
буксово-ремонтному, ливарному, складальному цехах, сам підготував креслення на
виготовлення кілець Рязанова, зменшивши міліметраж, що призводило до пониження
потужності паровозів, затіяв у ворожих цілях реконструкцію заводу і т. д Однак
усі звинувачення не підтверджувалися ні фактами, ні розрахунками. І все ж
голослівність, вся ця «липа» сприймалася за чисту монету.
Це був тільки початок. 29 липня 1937 року нарком шляхів сполучення Каганович
видає наказ про зняття Лозового з посади начальника Полтавського
паровозоремонтного заводу. І того ж дня письмово звернувся до наркома внутрішніх
справ Єжова, в якому повідомив про те, що Лозовий підтримував тісні зв'язки з
японським шпигуном Томленовим, виконував його вказівки, займався шкідництвом на
ППРЗ і тим самим «розвалив» роботу заводу, живе в будинку, де мешкає німець
Озенбрюг, якого відвідують іноземці. А закінчив свого листа Каганович тим, що
запропонував НКВС терміново заарештувати Лозового. Що й було зроблено 6 серпня
1937 року. Старший лейтенант держбезпеки Смоляр у присутності понятих зробив
обшук в службовому кабінеті і на квартирі Лозового. Вдома в нього було
конфісковано військовий і профспілковий квитки, орденську книжку і орден, журнал
«Большевик», мисливську рушницю (Андрій Васильович інколи у вихідні любив
побродити з рушницею полями, лісами). При обшуку не було знайдено нічого
компрометуючого чи якихось речових доказів шпигунської діяльності. Та й нічого
не могло бути у чесної радянської людини. Однак Лозово¬го заарештовують і
відправляють у Харків. Дружина Єлизавета Олексіївна і діти тоді востаннє бачили
свого чоловіка і батька.
Почалися методичні, жорстокі допити. Сімнадцять діб Андрій Васильович тримався,
відмітав будь-які звинувачення слідчого, а потім здався. Та це й не дивно, бо
майстри застійних тортур у своєму розпорядженні мали десятки найтонших методів
впливу на підслідного. Найбільш дійовим засобом «впливу» на психіку була погроза
вчинити репресію над членами сім'ї. Як правило, така погроза діяла безвідмовно.
Звичайно, зараз важко сказати, що примусило Ло¬зового підписати протокол допиту,
в якому від початку до кінця були сфабриковані факти і дії. А 25 березня 1938
року Військова колегія Верховного Суду СРСР згідно з статтями 54-8, 54-9, 54-11
КК УРСР винесла А. В. Лозовому немилосердний вирок: розстріл з конфіскацією
всього особистого майна. І, як завжди, постанова мала безапеляційну кінцівку: «Вирок
остаточний, оскарженню не підлягає і на основі постанови ЦВК СРСР від 1.12.34 р.
належить негайному виконанню». Тож і цей вирок над начальником ППРЗ був точно
здійснений.
Тоді ж чимало заводчан ні за що поплатилися своїм життям. Як «вороги народу»
були розстріляні начальник колісного цеху Яків Семенович Верхола, начальник
виробничої групи Костянтин Васильович Михайлов, інженер технічного відділу
Никифор Якович Юдін, начальник ковальського цеху Микола Лукич Богданович,
технічний директор Микола Андріянович Бурмистров та немало інших чесних
трудівників заводу. Багатьох було кинуто за колючий дріт архіпелагу ГУЛАГу.
Микола Андріянович Бурмистров
Член партії з 1918 року, після закінчення в 1930 році Московського інституту
інженерів транспорту працював за спеціальністю. З жовтня 1938 року він трудиться
на ППРЗ технічним директором, начальником комплексної бригади, інженером,
начальником планового відділу заводу. 29 квітня 1938 року його арештовують за
сфабриковані злочини і через шість місяців — 21 жовтня Військова колегія
Верховного Суду СРСР відповідно до статей 54-2, 54-8, 54-11 Кримінального
кодексу УРСР винесла вирок: розстріл. Того ж дня він був знищений у харківській
тюрмі. Після XX з'їзду КПРС 8 червня 1957 року Військова колегія Верховного Суду
СРСР відмінила попередній вирок за відсутністю складу злочину. А 17 серпня 1989
року постановою секретаріату Полтавського обкому Компартії України він був
реабілітований як член партії (посмертно).
На початку цього нарису подано лаконічну довідку про Бурмистрова. Звичайно, з
неї майже неможливо уявити, якою ж насправді була ця людина, її характер,
переконання, здібності, уподобання, одне слово, увесь її життєвий шлях. Хоч від
того фатального дня минуло чимало літ, однак документи, що збереглись,
автобіографія, написана рукою Миколи Андріяновича, розповіді його дочки — Тамари
Миколаївни Трегубової, спогади тих, хто знав його, дають змогу до певної міри
відтворити портрет цього трудолюбивого спеціаліста, чуйної і справедливої людини,
чесного комуніста.
Микола Андріянович Бурмистров народився в селі Садовці Борисоглєбського повіту
Тамбовської губернії в бідній селянській родині 16 травня 1893 року. Батько не
мав ні землі, ні худоби, окрім власних мозолястих рук та п'ятьох дітей. Цілий
рік на поденщині, а ночами та в свята майстрував саратовські гармонії. На це у
нього був неабиякий хист. Любив і оковиту. А коли, було, нап'ється, то
діставалось і дружині, і дітям. Згодом Бурмистрови в пошуках кращої долі
переїжджають до міста Комишні. Поселилися на околиці, придбавши старезну хатину.
Довкола непривабливий піщаний краєвид. Коли піднімався вітер (а тут він дув
часто), то спасу від пилюки не було. З дванадцяти років батько віддає Миколу на
роботу в майстерню, де виготовлялися ліжка. Хлопець був міцний і досить
кмітливий. Згодом він був молотобійцем у кузні Полякова, а потім кочегаром на
паровому млині. Пізніше влаштовується на роботу мастильником на лісопильний
завод. У юнака справді були "золоті руки": за що не брався, все у нього виходило
до ладу. З лісопилки подався до корабельників і швидко оволодів слюсарною
справою. Але його постійно вабили паровози. Нарешті трапи¬лась нагода, і Микола
Бурмистров перейшов на роботу в депо Комишня. Тут йому довелося бути і кочегаром,
і помічником машиніста, доки сів сам за кермо паровоза.
Вирувала перша світова війна. Миколу Бурмистрова мобілізували в армію, взяли
машиністом на бронепоїзд. Перебуваючи в Ризі, він зустрівся з миловидною
дівчиною, яка припала йому до серця. Казимирі Янковській було сімнадцять літ.
Вона палко закохалася в чорнявого, статного машиніста бронепоїзда. Коли Микола
залишав Ригу, Казимира, ставши його дружиною, вирішила їхати з ним у невідому їй
Росію. Згодом Бурмистров розповідав своїм знайомим про цю зустріч так: «Там, у
Ризі, я зустрів не просто гарну дівчину, а свою долю».
Великий Жовтень, громадянська війна. Микола водив свій бронепоїзд, туди, куди
наказувала революція. У вісімнадцятому році він став комуністом. Потім трудився
машиністом на Рязансько-уральській залізниці. Це був дуже складний період у
нашій історії. Розруха, нестатки, розгул бандитизму. Але молодий більшовик
Бурмистров ніколи не пасував перед труднощами, не ховався за спинами інших. Дома
рідко бував, хоч Казимира на початку дев'ятнадцятого подарувала йому доньку, яку
назвали Танею.
Залізничний транспорт поступово оживав, а для цього потрібні були нові енергійні
кадри. Комишнянське депо послало Бурмистрова в Москву на навчання на робітфак.
Невдовзі він одержав у столиці однокімнатну квартиру, забрав до себе дружину і
доньку. Жилося несолодко. Треба було і вчитись, і сім'ю утримувати. Доводилося
постійно підробляти, ремонтуючи годинники, швейні машинки. За натурою Микола був
дуже добрим, м'яким, чуйним, прагнув кожному в чомусь допомогти. Як не сутужно
йому було, а забрав до себе в «комуналку» сестру Клаву та брата Петра, допоміг
їм, як кажуть, вийти в люди.
По закінченні робітфаку Бурмистров вступив до Московського інституту інженерів
транспорту і успішно його закінчив у 1930 році, одержавши спеціальність інженера
залізничного транспорту. Це була його заповітна мрія. Йому пропонували
залишитися на роботі в наркоматі, але він рвався до живого діла, в депо, де
ремонтують паровози. Одержав Бурмистров призначення на Воронезький
паровозоремонтний завод на посаду начальника технічного відділу. Згодом його
посилають на будівництво заводу «Саморіз», де він очолив спорудження цього
підприємства. Із відповідальним завданням Микола Андріянович справився, як і
належить більшовику. Рік трудився на Уфимському паровозоремонтному заводі
начальником планово-виробничого відділу, а з вересня 1934 по жовтень 1935 року —
знову на Ярославському ПРЗ в ролі технічного директора (нині це посада головного
інженера).
"Ніде більше двох років батько не працював, — згадує Тамара Миколаївна, друга
дочка Бурмистрова. — Тільки-но поселимося, почнемо обживатись, як його наркомат
ще кудись посилає налагоджувати виробничі справи. Отож дуже швидко виникла
потреба їхати в один з трьох запропонованих ремонтних заводів. Батько вибрав
полтавський, бо в місті були російські школи, та й начальник паровозоремонтного
заводу Андрій Васильович Лозовий, котрий батька знав не один рік, наполегливо
запрошував сюди. Згодом їхнє знайомство, його доводи їхати до Полтави обернуться
для батька найстрашнішими звинуваченнями в їхній змові. Спочатку він поїхав сам,
кілька місяців жив на квартирі начальника складального цеху Лоба нова, якого
потім «енкеведівці» теж зроблять «ворогом народу». Жили ми на Подолі, в сірому
будинку, що проти стадіону «Локомотив». Чотири кімнати мали. Я і Таня ходили до
школи, а п'ятирічна Майя була вдома з мамою. Полтава нам всім сподобалася. Жити
б тільки..."
І справді, на перших порах у Миколи Андріяновича ладилося все на роботі, хоч
справ було дуже багато. Завод ріс, набирав сили. Освоїли ремонт потужних
локомотивів «ФД», «ИС», «СО». Впроваджувався прогресивний японський
технологічний метод праці, широкого розмаху набув на заводі стаханівський рух. У
1936 році тут уже налічувалося майже 1200 послідовників донецького забійника.
Бурмистров як технічний директор і начальник заводу Лозовий, добре спрацювалися,
не тільки жили сьогоднішнім днем, а й думали про завтрашній, розробляли проект
реконструкції підприємства. Але й це їм згодом згадали, кваліфікуючи шкідницьким
задумом. Хоч у повоєнні роки саме цей проект ліг в основу реконструкції заводу.
Звичайно, тоді підприємство нерідко лихоманило, зривалася виробнича програма, бо
часто виходило з ладу старе обладнання, підводили постачальники. Однак партком
заводу, міськком партії в усіх бідах звинувачували лише начальника, технічного
директора, керівників цехів. Отож на них і зганяли свій
адміністративно-командний запал.
А коли настав жахливий тридцять сьомий почалося масове вишукування «ворогів
народу». Захопила хвиля репресій і ППРЗ. Із протоколів закритих партійних
зборів, засідань заводського парткому видно, як розкручувалася кампанії
виявлення фактів диверсій, шпигунства, шкідництва. Град звинувачень посипався на
Лозового і Бурмистрова, які нібито не тільки не викривали ворожі елементи, не
очищали завод від них, а, навпаки, потурали їм, ставали на їх захист, бо самі не
були чесними перед партією і народом. Миколу Андріяновича звільнюють з посади
технічного директора, а потім переміщують з однієї роботи на іншу. Через тиждень
після арешту Лозового, 14 серпня 1937 року партійна організація заводу виключає
Бурмистрова з лав ВКП(б), а 22 вересня міськком партії затверджує це рішення.
Микола Андріянович тяжко це переживав. Однак надіявся, що ця необґрунтована
помилка буде виправлена, тому настійно звертався з апеляційними заявами в усі
партійні органи. Та з вирішенням його питання аж ніяк не поспішали. Бурмистров
продовжував трудитися старшим плановиком заводу.
Весняний ранок 29 квітня 1938 року. Наближалося свято Першого травня. Завод
успішно справився з чотиримісячним завданням. Микола Андріянович одягнув
святковий костюм залізничника і вирушив на роботу. То був останній вихід на
завод. Додому він більше не повернувся. Того ж ранку його заарештували. Деякий
час він сидів у ізоляторі залізничного відділення НКВС, де вибивали з нього
зізнання.
— Я кожного дня, повертаючись із школи, бігла до того осоружного будинку, де за
ґратами сидів батько, — розповідає Тамара Миколаївна. — Через щілину огорожі
гукала на нього, він завжди обзивався, розпитував, як дома, в школі. А я його
питала, що йому принести на передачу. Інколи, передаючи мамі брудну білизну,
йому вдавалося в пояс зашити цигарковий аркушик, на якому він писав, що йому
пред'явлені серйозні звинувачення, але він сподівається, що розбереться в його
невинності.
Однак надії його виявилися марними. В харківській тюрмі, куди його було
направлено з Полтави, Бурмистрова остаточно доконали допитами, і він зізнався в
усіх сфабрикованих слідчими злочинах. Він, зокрема, засвідчив: «..з 1936 року по
день арешту я був учасником антирадянської правотроцькістської організації, яка
існувала на ППРЗ, за завданням якої проводив шкідницьку роботу під час ремонту
паровозів», «...в антирадянську правотроцькістську організацію я був
завербований у жовтні 1936 року Лозовим Андрієм Васильовичем, колишнім
начальником Полтавського паровозоремонтного заводу». Далі в тому документі
записано, що Бурмистров налагодив організаційні зв'язки шкідницькій роботі з
Лобановим, Пресняковим, Верхолою, Каскіним і Михайловим. Разом з Верхолою
навмисне занизили потужність верстатного обладнання в колісному цеху, а в
котельному він і Пресняков спеціально проводили невдалий ремонт паровозних
котлів. Виявляється, в складальному цеху він спільно з Лобановим навмисне
затримував ремонт паровозів. Весь час саботував виконання наказу наркома шляхів
Л.М. Кагановича. А на випадок війни він дав завдання Лобанову вивести з ладу
основні верстати та 50-тонний підйомний кран, щоб зупинити роботу заводу.
Звичайно, що від усіх цих заподіяних «злочинів» чекати на виправдання аж ніяк не
можна було. Тому постановою виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду
СРСР від 21 жовтня 1938 року Бурмистров Микола Андріянович був засуджений до
розстрілу. Того ж дня вирок був виконаний.
— Про це ми нічого не знали, — говорить Тамара Миколаївна. — Все надіялись і
чекали. Аж поки 23 січня 1956 року не одержали з Полтавського міськбюро загсу
свідоцтво про смерть батька, який нібито помер 19 серпня 1941 року. Довгий час
ми вірили в цей папірець.
Від Тамари Миколаївни я довідався про те, як склалася подальша доля сім'ї
Бурмистрова. Після арешту батька їх одразу переселили в заводський барак.
Казимира Фадеївна пішла працювати прибиральницею в магазин, бо треба було
годувати дітей. Найстарша дочка Тетяна залишила школу і влаштувалася на роботу в
бібліотеку. А 29 серпня того страшного 37-го вона потрапила під машину. Тамара
Миколаївна до війни закінчила дев'ять класів. Під час війни вийшла заміж. Багато
років трудилася на заводі, де колись працював її батько. Народила сина, якого
назвали теж Миколою, на честь діда. Незважаючи на сім'ю, на роботу, пішла у
вечірню школу, закінчила одинадцять класів і в тридцять чотири роки успішно
склала вступні екзамени в Полтавський інженерно-будівельний інститут. Одержала
диплом будівельника. Сімнадцять років працювала на електромеханічному заводі, де
трудився і її чоловік Трегубов Антон Петрович. Зараз Тамара Миколаївна на
заслуженому відпочинку. Тепер на цьому підприємстві, продовжуючи батьківські
традиції, працює її син. Нема вже в живих ні Казимири Фадеївни, ні Трегубова
Антона Петровича. Майя Миколаївна Бурмистрова (носить і зараз прізвище батька)
живе теж у Полтаві. Закінчивши м'ясомолочний технікум, весь час трудиться в
системі облспоживспілки за своєю спеціальністю.
* * *
Шістдесят п'ять років минуло відтоді, коли були розстріляні ні в чому не винні
Андрій Васильович Лозовий і Микола Андріянович Бурмистров. Багато спливло води у
Ворсклі, багато змін відбулося. Чимало забулось, загубилося в швидкоплинному
часі. Але про тих, хто загинув у сталінських застінках, ми повинні завжди
пам'ятати. Цей, хоч і неповний матеріал про двох чесних комуністів, справжніх
керівників ПРЗ в якійсь мірі воскресить фатальну сторінку в історії заводу,
нагадає наступним поколінням про тих, хто колись боровся, чесно трудився.
Думається, що ті заводчани, хто знав їх, допишуть цю невеселу розповідь,
доповнять новими фактами про них експозиції заводського музею.
<< НА ПЕРШУ
|
