ТЕРЗАННЯ ЧУЖИНИ
  СІРІ ЗОШИТИ

11.03.32. м. Самарканд.
Нарешті одержав бажаного листа від дружини. Але краще б я його не читав та й не одержував. Цей лист ще дужче роз'ятрив мої і без того болючі рани, ще більшим мороком опутав мою безпритульну душу. Серце защеміло, мов ужалене отруйним жалом, а в голові замакітрилось.

Дивно-дивно з того, що ті люди, які вчора відчували біль страждаючого робітника та селянина і ладні були ставити своє життя дід питання, протестуючи проти, знущання та борючись за звільнення їх з-під тягаря, сьогодні, коли відчули в своїх руках владу, ладні тому ж робітнику, робітниці, матері, дитині, навіть товаришам вчепитись у горло своїми зубами і випити жадібними губами їх кров, захищаючи своє право на панування та зґвалтування. А ті, хто ще вчора, сповнені самоповаги і горді, як лицарі, терпіли муки та образи в ім'я права людини, сьогодні, як жалюгідні боягузи, для збереження власної шкури, власного добробуту, як покірні пси, лижуть їх, ладні принести в жертви їм своїх власних діток.

...Дружина пише, що діти голодують, як собаки, і лише раз у день їдять затії -у з макухи. І це по-сталінськи будова соціалізму? Це, вірніше, утворення мільйонів білих невільників, зате вже іменем соціалізму. Я не знаю, чи може бути на світі гидотніша підлота, як морити голодом мільйони людей в ім'я чого б то гам не було. Мало того" що морити, але, як бачиться, й знаходити у цьому смак, насолоду. Власне кажучи, це не що інше, як помста масам за соціалізм, що не вдався. Купка безглуздих фантазерів, що узурпувала владу, закликавши до себе на підмогу покидьків суспільства, наочно мене переконала, що в такий короткий термін не можна не тільки збудувати соціалізм, а навіть підвалини його закласти не можна...

Дивно все робиться на світі: поруч великих, прекрасних подвигів людини, яка прагне до самопожертви за обездолений люд, історія раптом висуває на арену життя всяких дегенератів, ренегатів і всяку іншу пакоств, яка забруднює своєю гидотною слиззю споконвічні мрії людства. А воно ж в усі періоди своєї історії в образі своїх кращих представників вишукувало заповітний. шлях до таких форм життя, де б не було знущання людини над людиною, де б не було наруги і головне - знищення людини...

Дружина пише, що діти пухнуть від голоду, в притулок їх не приймають. Товариство політкаторжан обіцяло їй допомогти здати до притулку. Знайшлись, бач, "благодєтєлі", які потурбуються, щоб позбавити дітей матері і віддати в руки розпутників, де їх перевиховають у кишенькових злодюг.

Сумно читати такі листи, а ще сумніше й гірше сказати на чорне біле. Можна багато й без кінця брехати, обманювати людей, але обманювати та брехати самому собі - це одна з останніх мерзот, яка буває на нашій землі. На жаль, цього дуже й дуже багато.

27.03.32.
Одержав повідомлення із тубдиспансеру про зарахування на дієтобіди на квітень. Звідкіль така милість з'явилась у комісії, а, може, в кого другого?.. Одно мучить - діти, та й нещасна дружина не виходить з ума. Що вона там робить, як побивається?..

2.04.32.
Знов одержав листа, від якого пахне трупом: донька Клеопатра кричить криком людини, що тоне, кличе на допомогу, щоб порятувати малечу і хвору матір, щоб не дать їй загинуть голодною смертю. Нестримний біль, невимовний жах! Щось надлюдське переживаю після того, як прочитав листа. Я не знаю, чи знає історія подібні тортури, які я витримую уже п'ятий рік і які за останні часи досягли свого апогею. Чотири роки тортур, удосконаленого катування, зневаги, ганьби та образ. І, врешті-решт убивство дітей вкупі з матір'ю...

Все це примушує мене припустити, що знавісніла, знахабніла банда всесвітніх хуліганів, яка захопила до своїх рук владу, поставила своїм завданням дискредитувати систему, скомпрометувати партію в світовім масштабі і взагалі мрію про соціалізм і комунізм. А цим самим викликають контрреволюцію, після чого створиться таке становище, що не тільки мрія, а й саме слово соціалізм зробиться ганебним... Десятки років найжахливішого терору, потім - суд історії, яка зганьбить комуністичну партію як всесвітню банду грабіжників, ґвалтівників і дітовбивць. Не лише окремих ЇЇ керівників, як то Сталіна і іже з ним усіх сподвижників, а в цілому - партію.

Який сором, який жах! Що раптом та партія, яка уславилася своєю мужністю та настирливістю в боротьбі за звільнення з-під неволі працюючих мас, і увійде в історію як зграя всесвітніх злочинців, ґвалтівників і вбивць. Ця ганьба через нових узурпаторів мусить - упасти на партію більшовиків у цілому, можливо, й на мене зокрема. О, сили природи, вітри буйні, блискавиці гострі! Я до вас звертаюсь з покриком відчаю. Звійте, змийте, спаліть оцю навісну ганьбу з тіла нещасного люду, з великої нації!..

Дивно, листа одержав, а мої листи десь, мабуть, вовкодави затримують, послав два спішних, один доплатний. І як у воду канули.

4.04.32.
Нарешті-таки донька одержала мого листа, на який написала мені свою радісну вість. О, як донечка рада, що нарешті вони зможуть до мене приїхати з надією, що не доведеться вдома під крилом так званої радвлади загинути голодною смертю. О, коли б то вони благополучно до мене, приїхали, який би я був радий!.. Бо я вже дійшов до відчаю, до божевілля. Я боюсь, так боюсь того, що можуть загинути мої дітки. Коли ж благополучно приїдуть, то буде надія, що я зможу їх підтримати до того часу, доки вгамується оця знавісніла банда...

9.04.32.
Ніяких подій не трапилось, живу як навіжений, щось хотілося б зробити, але ж не знаю що. Хочеться кудись іти, але куди, не знаю. Чекаю сім'ю - не дочекаюсь. Нема ні сім'ї, ні звістки. Де вони: в дорозі чи ще вдома? Тяжко, але теплиться надія, що вони незабаром приїдуть...

14.04.32.
Чекаю сімейства і не дочекаюсь. Та ні листа, ні телеграми, ніякої тобі вісточки не чути: де вони, що з ними? Чи, може, в дорозі лучилася якась біда? Чи, може, що інше трапилось? Сумно стає чогось за мою малечу. Може, трапилось те, чого я найбільше боюся: їх не випускають? Так чому б їх там затримували, кому вони там потрібні? Хіба, може, почалось повстання голодних білих невільників? То тоді все зрозуміло: така річ у наших умовах можлива. Тим паче, що в цей мент людність українська об'їлась, що називається, до крихти. Мабуть, і солому вже поїли. Скоріше всього, що це так і є, бо ж недаром закордонна преса з цього приводу підняла бузу. Цікаво, що й сталінці лепечуть, як ті школярі, що піймались на злочині, і виправдовуються, що, мовляв, ніяких втікачів немає, а втекло декілька куркулів. Куркулів, яких давно позаганяли до таборів та на північ - помирати голодною і холодною смертю. До того ж, одиноким особам тепер немає ніякої можливості перейти кордон, бо там вартують сотні тисяч таких вовкодавів, що не тільки не втече людина, а навіть птиця не перелетить.

17.04.32.
Учора гуляли, було сім душ. Я гадав, що гулянка матиме товариський характер. Думав, що після чарки вина люди почнуть говорити про життя, мрії, про, те, чого ми варті у сьому житті і в боротьбі. Але, на жаль, і на цей раз помилився. Серед більшовиків леніно-троцкістів також має перевагу індивідуалізм, правда, прихований. А іноді навіть - міщанство. Манери, поводження - все свідчить, про те, що ми ще далекі від того, що зветься справжнім колективізмом та суспільним об'єктивізмом. Люди мріють про-інше: про свої дрібненькі інтереси, а коли й говорять про що важливе, то, мені здається, лише для того, щоб показати себе та стати на голову вище від інших. Так би мовити, показати своє фарбоване "я".

Ні крапельки відвертості, дружності, щирості. Все щось штучне, роблене і-навіть не своє. Кохання також не природне - штучне і притворне. Говорять не те, що думають, маски їх фальшиві. Все це пахне, а вірніше, смердить тією ж таки дворянсько-буржуазно-міщанською робленістю... Всі брешуть, як собаки. Тільки лиш співом виявляють своє справжнє обличчя...

18.04.32.
Тільки сьогодні відкрив секрет: хтось читає мої щоденники. Але хто? Я не знаю. А останній щоденник був прочитаний і, можливо, й переписаний. Яка підлота! Не дають говорити навіть самому із собою! Копаються своїми брудними руками у найбільш сокровенних тайниках душі. Я ніколи не думав, що люди здатні на таку підлоту. Потай, як злодюга, підбирає ключ до твого скарбу, що святая святих, і риється, як свиня в житнім борошні. О, горе! Мабуть, і від цієї "розкоші" доведеться відмовитись. А хіба що почати брехать?

Від сім'ї нема ні слуху ні духу. Де вони, що з ними? Може, де мучаться в дорозі, а може, ще не виїхали. Так хоч би листа надіслали або телеграму. Цікаво, що й від брата нічого не чути. Певно, затримують листи. Яка мука, яке знущання! Сором стає жити на світі. Кругом підлота, підлабузництво, рабська покора одних і принизлива покора інших. А тому мимоволі нав'язується думка: "Чи е рація жити на світі? Чи потрібно боротись за права людей в той час, як ці люди погрузли, пірнули в багно самознищення, проміняли своє горде звання людини на маску під- лабузництва7 Попрали імена своїх батьків, дідів, витравили з пам'яті вільний Новгород, Січ і все, що було прекрасного. І не хочуть нічого думати. Здається, одне лиш на думці, щоб сподобатися керівництву, заслужити його милість і ласку. А на додаток - пайку черствого хліба та смердючого збою або якого-небудь дурацького вінегрету.

Чіпляють значки різних ватажків та організацій, лише б показати себе відданим та вірним рабом. В той час як пани-ватажки граються ними, як якоюсь дурною цяцькою або ж дешевою штукою.

І цікаво: сусіда, сина, брата хапають, кидають, ганьблять, труять, а інші спокійно на це дивляться і не протестують. Як наче 5 так і треба. Гидко на все це дивитись. Навіть не хочеться жити. А жити ж хотілось, хотілось щось робить корисне, велике, таке, щоб гармоніювало з твоїми високими почуттями, з рухом світу і космосу.

19.04.32.
Сьогодні ніяких подій не трапилось. Життя якесь безглузде. Чутно стогін, невдоволення, а поруч із цим розвивається пиятика, хуліганство, а серед молоді - розпуста. Молодь ніскільки Не приховує цих-вад. Поезія кохання завмерла, процвітає вульгаризм, цинізм. Жінки зраджують чоловіків, а чоловіки - жінок. Святість шлюбу загижена. Чи це і є культурне зростання та естетика нового часу?..

У людей відібрали свято, релігійні ритуали тощо. А взамін пообіцяли царство комунізму. Люди повірили, але ж царства не дочекались. І опинились, так би мовити, на розпутті. Ну, й почали вишукувати самостійно забавки. Правда, відкрито безліч шлюбів, читалень тощо. Але вони не задовольняють людину, бо там казенна обстановка. В клюбах від людей вимагають того, що їм нецікаво, а іноді й прямо гидко, бо від них і тут вимагають таких дій, які б допомагали керівникам здійснювати їхні наміри та завдання. Мистецтво вимушене, п'єси нав'язані, нецікаві і не відповідають дійсності. Накази людині взагалі бридкі, бо. вона у своїх почуттях має бути вільною... А що ж буде далі, коли по-сталінському закінчимо першу та другу п'ятирічки7 Один жах та й годі!..

21.04.32.
Знову наліт на правління китайської залізниці, знову якісь авантюри білих. А може, червоні це роблять? Лихий його там розбере. Вся ця кумедія повинна таки скінчиться якоюсь жахливою подією, якої ще історія не бачила... Певно, як на сході, так і на заході підготовляють суспільство до інтервенції. І навіть не до інтервенції, а щось подібне до хрестового походу за визволення наших білих невільників.

Який сором, яка ганьба, що працюючі Країни Рад чекають визволителів білих генералів! До такої ганьби міг дійти тільки Сталін із купкою своїх прибічників... Капловухий їх усіх обставив. Тепер" - я уявляю, - той ходить,, звисока дивиться на них, а вони... Вони, як йолопи, змушені безвідмовно виконувати все те, що їм скаже Сам.

Але все це б нічого, якби, до цієї впертості та хоч трохи розуму, а особливо людяності. На жаль, є здібності тільки на ґвалтування і знущання. І здібності, як можна висловитися, садистичні.

<< НА ПЕРШУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10