|
Потрапив він до мене з архіву Полтавського обласного управління колишніх служб, які наводили жах на радянських людей лише самою своєю назвою - ОДПУ - НКВС - НКДБ -КДБ (нині він перейшов до СБУ, і доступ дослідникам до архівних документів став дещо вільніший). Зберігався як речовий доказ у справі 12332-С на обвинуваченого Пукася Логвина Степановича. Щоденники - завжди особливо цікаві і хвилюючі для всіх документи. Адже вони доносять відверті враження, погляди людини, розкривають Ті внутрішній світ, що лишається зачиненим для більшості інших офіційних документів, якими найчастіше й послуговуються історики та літератори. Тому з неабиякою увагою я заходився читати ці нотатки - свідчення із грізного і таємничого минулого. що дійшли, немов світло давно згаслої зірки. Вони мене настільки вразили, що почав їх переписувати. Правда, копіював не все підряд, а тільки основні, суспільна значимі записи, які становили б інтерес і для-широкого читацького загалу, і слугували як історичні дані. Окремі уривки із щоденника я згодом опублікував у газеті "Полтавський вісник", у редакції якої працюю, в машівській районній газеті "Промінь". Але в цілому оприлюднити цей документ трапилася нагода лише нині. Хто такий Логвин Степанович Пукась? З діда-прадіда - селянин. Народився в с.Красногірка теперішнього Машівського району на Полтавщині 16 жовтня 1880 р. у багатодітній родині. Закінчив початкову земську школу, потім наймитував. Ще підлітком подався на далекі заробітки. Бував у Києві, Маріуполі, в Криму, на Кубані, Кавказі. Деякий час жив у комуні толстовців поблизу М.Сочі. Там йому довелося бачити самого Л.М.Толстого. Хлопцеві запам'яталися щирі настанови письменника: жити, роблячи добро. Логвин багато читав, наполегливо займався самоосвітою, тягнувся до інтелігенції, пробував писати вірші, оповідання. Поневіряючись по наймах, юнак зустрічався з багатьма фактами несправедливості, зла. жорстокості, не хотів з ними миритися. Це й привело його 1905 р. до Полтавського осередку Української соціал-демократичної робітничої партії. Він активно проводив агітацію серед селян, закликав їх не коритися владі, відбирати землю та інші багатства у поміщиків. За це '1908 р. був заарештований і засуджений до 8 років заслання в Сибір. Зокрема, тривалий час жив у поселенні Усть-Кум, де й зблизився з більшовиками. Після Жовтневого перевороту 1917 р. Л.С. Пукась брав діяльну участь у встановленні радянської влади, в громадянській війні, був схоплений білогвардійською контррозвідкою, але втік. Організував партизанський загін. 1919-1922 рр. його обирали головою Шаргульського і Тулонського повітових ревкомів Курської губернії. Повернувшись 1923 р. на Полтавщину, працював заступником голови райвиконкому, секретарем райпарткому. інструктором газети "Більшовик Полтавщини". Коротше, займав досить високі керівні посади і міг користуватися благами, які перепадали партноменклатурі. Однак 1927 р. він... заявляє про свій вихід із партії. І, звісно, тим самим триває з усім попереднім життям, з керівною роботою, її пільгами і повертається до рідного села Красногірки. Чому? Як палкий поборник справедливості Л. Лукась дедалі більше переконується, що політика партії та й сталінського керівництва повністю суперечить інтересам робітників і селян, взагалі всім загальнолюдським цінностям, які проголошувались у програмних документах і рішеннях. Про це він сміливо говорить селянам, товаришам із Полтавського відділення Товариства політкаторжан і зсильно-переселенців, розповсюджує відомий передсмертний лист Леніна з характеристикою Сталіна та інших партійних вождів. Про свою незгоду зі сталінським курсом Логвин Степанович рішуче заявив і на засіданні окружного комітету КП(б)У 1 грудня 1927 р; де розглядалося питання про його антипартійну діяльність: "Вважаю недоцільним перебування Сталіна в ЦК, тим більше Генсекретарем". Звичайно, такий відвертий спротив йому пробачити Не могли, навіть зважаючи на попередні заслуги в боротьбі з царизмом і громадянській війні. Л.С. Пукась потрапляє під пильний нагляд органів ДПУ. Влітку 1931 р. його заарештували, тривалий час допитували, але й тоді він не зрікся своїх поглядів, сміливо заявив: "За моїм глибоким переконанням, політика, яку проводить Сталін, колективізація та індустріалізація - згубні, оскільки взяті великі темпи, селянство затиснуте і робітник недоїдає. Сам я ніяк не можу змиритися з розкуркуленням, коли сотні сімей та їхні діти приречені на голод та вимирання. Це мій особистий погляд на речі та політику, яку проводить Сталін...".
У листопаді 1931 р. Логвина Степановича відправили на 3-рі-чш заслання в М.Самарканд. Відбувши покарання, 1934 р. він тяжко хворим повертається до Полтави. Поневіряється по найманих квартирах (жив то на вул. Паризької Комуни, 15, то на вул. Радянській, 7), утримує сім'ю з п'ятьма дітьми різними випадковими заробітками. А все ж вимоги покаятись, визнати свої помилки рішуче відкидає, вважає себе правим. Звичайно, в обстановці суцільних репресій це видавалося неабияким зухвальством. 23 березня 1986 р. його знову арештовують, під час обшуку знаходять щоденник із записами, які чекісти вважають особливо крамольними. Головним чином через них 21 червня 1936 р. Особлива нарада при НКВС СРСР присудила йому позбавлення волі на 5 років у виправно-трудових таборах. Відправили нескореного до особливо суворого "Севвостоклагу". Там Л.С. Пукась і помер 13 квітня 1938 р. Дочка Логвина Степановича - Катерина - ще 1962 р. звернулася до влади з клопотанням про реабілітацію батька. Але їй було відмовлено. Одна з важливих причин: "В своих дневниках Пукас Л.С. в резкой антисоветской форме клевещет на советский строй, советскую действительность". 1988 р. Катерина зробила нову спробу реабілітувати батька. В час горбачовської перебудови ставлення до репресій 30-х років дещо змінилось, і постановою президії Полтавського обласного суду 15 листопада 1988 р. Логвин Степанович був визнаний повністю не винним у злочинах, які йому приписувались. У щоденниках були лише критичні зауваження з приводу тих чи інших помилок. Даних же, які б свідчили про антидержавну діяльність Л.С.Пукася, в справі не було. Для громадськості ім'я Л.С.Пукася виринуло із забуття аж 1982 р.. коли у виданому в Полтаві збірнику "Реабілітовані історією" була опублікована розповідь про нього дослідника В.І.Граба "Принципи свої не зрадив". Ось такі основні віхи життєпису цієї досить неординарної людини. Палке прагнення домогтися справедливості для простих трудівників привело селянина-наймита до лав більшовицької партії. Адже та особливо наполегливо проголошувала, що бореться за свободу, рівність і братерство, що знає шлях до найсправедливішого для трудящих комуністичного суспільства. "Хотілося вірить у казку життя", - як зізнавався він потім. Не шкодуючи сил, боровся Л.С.Пукась за перемогу і зміцнення радянської влади. І чим далі, тим твердіше й твердіше переконувався, що більшовицька партія, очолювана Сталіним і його поплічниками, - то жорстокі фарисеї, які проголошують одне, а роблять зовсім інше. Називаючи себе захисниками робітників і селян, вони насправді стали ще лютішими їх гнобителями, ніж пани, капіталісти та царські чиновники. Це загострене почуття соціальної справедливості привело Логвина Степановича до рішучого, хоча й небезпечного для нього особисто кроку - порвати з партією, що, по суті. стала злочинною зграєю, яка проводить над своїм народом не знані в світі масові жорстокі експерименти, фактично повертає людей в ярмо рабства. "Так підтримай же мене, правдо, і дай мені свіжої сили!" - писав він у скрутну хвилину. Публікація щоденників Л.С.Пукася, образно кажучи, і є пам'ятником цьому лицареві справедливості. Він так мріяв побачити надрукованими свої нотатки під назвою "Тернистий мій шлях", хотів, щоб вистраждане ним дійшло й до інших, розкрило їм очі, допомогло збагнути, як їх одурили. І водночас приклад Логвина Степановича розвінчує поширений комуністичною пропагандою міф: нібито сталінський режим. керуючись невідомо чим, якоюсь незбагненною злою волею вождя, чинив величезне свавілля, знищуючи вірних ленінців, піддаючи безпідставним репресіям маси ні в чому не винних людей, які вірили партії і наполегливо будували соціалізм і комунізм. Ця пропагандистська вигадка характеризує народи Радянського Союзу як жалюгідне бидло, яке без жодного опору дозволяло витворяти над собою що завгодно. Ні кращі представники інтелігенції, робітників і селян, а також більшовицької партії, органів влади усвідомлювали людиноненависницький антигуманний характер сталінської політики. І вони намагалися протистояти-натиску сталінізму, пом'якшити сваволю, чинили їй спротив. Нехай - не яскраво виражений, не збройний (це б тільки слугувало б виправданню репресій), не оформлений організаційно, але масовий опір все ж існував. Проявом його стали і XIV з'їзд ВКП(б), багато делегатів якого голосували проти Сталіна й були потім розстріляні, і правий, так званий бухарінський ухил, і невдоволення в армії, і багато інших фактів, раніше посилено замовчуваних, а тому нам тепер і не відомих. Більшовицький тиран, який сп'янів від всевладдя та крові, не міг цього терпіти і розв'язав нещадний терор уже проти всієї мислячої частини суспільства. Репресії проти неї тривали впродовж усіх 30-х років, але особливо масового характеру набули 1937-Г938 рр. їхньою тотальністю, охопленням усіх прошарків суспільства, навіть найвищих ешелонів влади, кривавий "вождь" та його сатрапи намагалися не тільки ліквідувати будь-яку опозицію, режиму, а й так застрахати народ, щоб він надалі не смів не те що чинити якийсь спротив, а й навіть боявся подумати не так, як велять із Кремля. І цей диявольський намір вдався. Більшість із нас не сміла думати відтоді і аж до середини 80-х. А багато хто вже й зовсім втратив цю людську здатність, і до сього часу тільки спроможний молитися на своїх катів. Отож, незважаючи на небачені в світі репресії, в 30-і роки в СРСР все ж існував, говорячи пізнішою-термінологією, широкий дисидентський рух, і Л.С. Пукась був його яскравим представником. Така реальна характеристика життя, політичних поглядів і вчинків цього громадського діяча. А тепер поведемо мову про дещо інший аспект. Він особливо пов'язаний із щоденником. Чоловік розумний і досвідчений, Л.С .Пукась чудово розумів, яку загрозу можуть становити для нього сторінки щоденника, якщо потраплять до ДПУ. Тим паче, такі прецеденти вже були. 18 квітня 1932 р. Логвин Степанович обурюється: "Тільки сьогодні відкрив секрет. Хтось читає мої щоденники. Але хто? Я не знаю. А останній щоденник був прочитаний і, можливо, переписаний. Яка підлота! Не дають говорити навіть із самим собою!". 28 вересня 1933 р. занотовує: "Замало не рік пройшов з того часу, як "благодєтєлі" забрали щоденник, з того часу я нічого й не записував". І однак, усупереч небезпеці, він заносить на сторінки свого життєпису гнівні рядки: "Мені так хотілось писати про події власного життя та життя сім'ї, але я не можу. А тягне якась сила писати про підлоту...", - констатує в записі17 січня 1934 р. Згодом же в роздумах 19 лютого 1934 р. на це сам і дає відповідь: "Мені уявляються якісь фатальні сили, які скеровують моїми вчинками... Всякий раз,, коли наближалось якесь нещастя, то я завчасно вже його відчував у глибині своєї свідомості. Я переконаний у тому, Що окремі люди зв'язані невидимими нитками сполучення... І невільно доводиться припустити спільність нематеріального, тобто існування світової душі. Цікаво те, що коли я був ще малим, то мені здавалось, що я оточуючу природу бачу вже безліч часу. Здавалось, що я був і буду без кінця, що рух сонця, місяця, зірок - все це я бачив ще раніш, до появи мене на світі. Крім того, у моєму житті було багато фактів, які примушують мене до того висновку, що, справді, я існую не вперше, - що моє "я" губиться в далекому хаосі минулого. До того ж і дійсність доводить існування мого "я" поза межами-мого фізичного "я". Наперекір інстинкту самозбереження, логіці виживання Логвин Степанович все ж писав і писав Свій щоденник. Виявляється, так він ткав "нитки сполучення" межи людьми різних епох, єднав минулі й прийдешні покоління.** "Писати щоденника Для себе й для майбутнього", - таким був Л.С.Пукасю присуд долі, або, як він називав, "світової душі". Вельми символічно, що майже в цей час схожі думки висловлював відомий французький учений Шарль Ріше. У виданій 1931 р. книзі "Майбутнє і передбачення майбутнього" він писав: "...Іноді перед особливо обдарованими індивідуумами розкривається завіса майбутнього, і їм надається можливість блискавичним проблиском осяяння поглянути на не відомий раніше фрагмент безкінечного і таємничого майбутнього... Це дуже серйозно... Адже якщо навіть іноді майбутнє буває відомим хоча б частково, то лише тому. що воно вже визначено. Метапсихічна наука доводить нам на блискучих і безсумнівних прикладах, що майбутнє визначено...". Згодом філософи почали вести мову про "всесвітній розум", "лептонне поле". Останнім часом набуває поширення теорія про меонічний Всесвіт. Вона стверджує, що існує якесь спільне інформаційне поле, звідки в деяких надзвичайних ситуаціях людина може черпати будь-яку інформацію. Навіть ту, що ніяк не узгоджується з традиційними земними поняттями. Як працює цей "меонічний вакуум", ніхто поки що не знає. Його вплив особливо сильно відчувається в космосі. У тому вже мали можливість переконатися чимало астронавтів. Хтозна, в якій далекій холодній землі упокоївся прах наполегливого правдошукача Л.Пукася. Видаючи цей щоденник, я в такий спосіб виконую свій святий обов'язок перед ним, доношу світло його життя до нащадків, а отже, споруджую йому своєрідний духовний пам'ятник. І водночас теж здійснюю присуд долі. Значить, саме мені вона призначила зробити цю справу. Аби щоденник, який у 30-і роки вкоротив віку його автору - пристрасному поборнику справедливості. - потім у 90-х роках продовжив його життя. Щоб Логвин Степанович Пукась і нині говорив із нами: ділився побаченим і почутим, вчив на своєму гіркому досвіді, допомагав долати злу комуністичну примару, яка принесла стільки горя і нашому на роду. і всьому світові. Валентин ПОСУХОВ, журналіст. |
