3.06.34. 
Учора в місті трапилась пожежа. Горіла найкраща в Самарканді будівля - Узбецький державний університет. Від чого трапилась пожежа? Я так і не довідався. По одній версії, запалили малярі, по другій - через необережність в лабораторії. Є третя версія, про яку писати в щоденниках не рекомендується. Правдоподібніше друге. Як би там не було, а будівлі дуже шкода. А тим паче, що це - університет. Коли б згоріло ГПУ, то я б і сатані свічку поставив. Сьогодні я знов відчуваю себе дуже кепсько. Серце тіпається, як кобиляча голова у Спасівку. Руки трусяться, а в очах мигтять криваві плями, голова болить, розум відмовляється служити. Бодай не кожну ніч бачу жахливі сни. То видяться чорношкірі негри, то бачу свою родину вкупі з односельцями у панській неволі. А тут ще й дійсність гірша за жахливі сни. Я не хочу говорить про те, що сільськогосподарські робітники в радгоспах працюють лише за єдиний шматок гливтяка вагою 1 кіло. І більше ні-ні-ні! Не кажу і про те, що працюючим у чергах за хлібом ламають ребра, а то й на смерть давлять. Не згадую і про щоденні масові арешти ні в чому не повинних громадян. І ув'язнені сидять на 200 грамах хліба на добу, далеко менша порція, ніж колись селянин давав кішці.

Всі ці знущання - ніщо, коли порівняти з тортурами у соціалістичній країні, перед якими бліднуть середньовічна інквізиція та знущання над чорними в колоніях Африки. Бо там не виривали вусів, не вибивали молотком зуби, не саджали у піч, а потім запалювали, як це було в Орчиковій Чернещині або в селі Бандурівка на Інгульці. Так, як примушували завчасно родить немовлят, натискуючи на живіт вагітних жінок. Або викидали на вулицю у лютий мороз дітей з хат, або знімали там двері чи вибивали вікна. І діти замерзали, бо погріти було нікому, бо батьків позабирали. 

- Не уві сні, а в дійсності я бачу убогі, без усякого майна хати, де валялись на брудній долівці мерці з витріщеними жахливо очима та вишкіреними зубами і скрюченими пальцями. Схожих на примару мерців... Проміж ними декотрі ще безсило чмокали Запеклими вустами та поводили страшними, як самісінький жах, очима. Мені вважаються трупи в бур'янах, в померлих засохла зелена піна на губах. Гадали порятуватись бур'яном. У хлівцях, на призьбах, у очеретах, у болоті, а то й просто на дорогах - всюди трупи, сморід. Спокійно на деревах дрімають круки та вороння, такі обважнілі від достатку їжі, що їм і літати несила. Ось таке наше кащеєве царство - царство соціалізму. 

7.06.34. 
П'ятого сповістили мені, що я уже вільний і маю право жити там, де схочу. П'ятого ж тяжко захворів. З одного боку, флюс та шалений біль у зубах, а з другого - температура і невимовна ломота в спині та і взагалі в кістках. Чи я простудився, чи, може, грип. А скоріш усього, то це бешкетують мої нерви. Та й як їм не шаліти, коли їду на так звану куцу волю. А можливо, що звідти - в ще гіршу неволю. Одне лише мене радує, що побачу знов свою обшарпану, розорену, в кайдани окуту мою дорогу Україну, за яку я так багато перестраждав і від якої мене гнали. І більш усього гнали мої ж брати; Правду кажучи, вони й самі. не знали, що роблять, бо їх на це примушували старші чином йолопи. А ті, в свою чергу, були обмануті авантюрниками та кровопивцями. 

Я уявляю, що було б зараз по моєму прибутті у рідне село, коли б живі були оці нещасні парії, які, прислуговуючи чиновникам, ладні буди вчепитись у горло не те що своїм сусідам, а навіть братам, батькам, матерям. І коли б. тепер вони зі мною здибались, то яку б розіграли мерзенну ролю приниження та підлабузництва. Як би вони улесливо переказували колись мною сказані слова, що справдились. Нещасні люди! Що з них зробило віковічне поневолення, вічна нужда, залежність та матеріальна незабезпеченість.

Та й колишні орли, тобто політкаторжани, перетворились" на жалюгідних поганих сов або ворон, що споживають об'їдки після лютих вовків, не маючи спромоги самим здобути здобич. 9.06.34. Лихоманка втихомирилась, кістки теж перестали. Одне лихо - не втихомирюються зуби та флюс не сходить. На прощання з Самаркандом раптом сталося сто лих! Як буцімто тільки чекали цього часу. Ой, коли б уже край моїм тортурам, моїм мукам скорше прийшов! Хоч би кілька років залишилося прожити без пекучих болів та надлюдської печалі. Щоб мої очі не бачили голоду, підлості, насильства. Не чули плачу, прокльонів, жалюгідного, покірного хникання. О, де ви, сили природи? Де вітри, урагани могутні, де громи грізні, блискавиці сліпучі? Заревіте, загреміте, заблищіте! Розвійте, розбийте, запаліть усю мізерію! Свіжі дощі, змийте ганьбу і сором! А ти, віковічне око, що так дивишся і світиш звисока, освіти, збуди до життя все буйно величне й прекрасне. Заграй на всі струни життя, що лунають дивними звуками великої симфонії Космосу. 

16.06.34. 
Не знаю, чи є на світі щасливіші дні, ніж ті, які заповнені інтимною балачкою на прощання з друзями. Та ще й не тільки друзями, а й товаришами по боротьбі й по нещастю, з якими доводилось довгий час ділити горе й радощі, а подекуди й голодний пайок. І як приємно себе почувати, коли е люди, з якими в тебе не було ніяких непорозумінь і взагалі кепських взаємовідношень. Таке приємне залишили почуття по собі дорогі мої товариші і друзі Вільгельм Бенцов та Теснблат. Я на своїм довгім тернистім шляху боротьби, зустрічав мало таких людей, як ці.

Я ще щасливий тим, що мене прийшли проводити люди, здавалось, вороже політичне настроєні. Кажу про генеральщиків Кузьміна Г. і Яроміна. Певно, мій стоїцизм та ще при таких умовах і їх шкрябонув за душу. Ворожість і пошана! Чудова річ! Так, ці моменти залишаться в моїй пам'яті надовго, до кінця. І коли судитиметься виконать завітну мою мрію, закінчить писати "Тернистий мій шлях", то там уділю більше цьому місця, а так хочеться це здійснити: невже я цього не діжду?

По шляху від Самарканда І до Ташкента, крім видових образів, не трапилось нічого. Була досить темна ніч, іноді з'являлись перед зором контури невисоких темних гір. Та міріади зірок субтропічного неба ніби посилали привіт.

У Ташкенті зупинка, їздив у місто. Місто брудне, стовпами стоїть курява, але життя рухається. Люди кудись спішать. Крик, гармидер. На базарах все дорого, за всім стоять черги, так, як і всюди. Немає черг в шинках, пивнушках та, певно, за продажними жінками. А далі за містом... Далі кінчаються арики, кінчаються кишлаки і взагалі життя "млекопитающихся". І починається спочатку напівпустеля Казахстану, яку Зараз можна прямо назвати пустелею, бо весь час і скільки сягне око, не видно, крім рослин та подекуди пташок і ховрашків, жодної живої істоти. Не видно киргизів із своїми похожими на копицю "сіна юртами та численними табунами коней і овець.

Лиш подекуди поряд із роз'їздом або станцією стоять сиротами одна, дві юрти, звідкіль виходять рештки синів степу і, мов привиди, біжать до потяга, щоб випросять кусок хліба чи підібрать кинутий пасажиром обгризений кістяк або цвілу крихту.

Цікаво, що ці нещасні недобитки навчились кожен по-різному клянчити милостиню. Одні співають, другі танцюють, а треті просто скиглять. Один літній дідусь так вибивав тропака та ще, хлопаючи в долоні, вигукував: "Хоп, хоп, хепі". Потім незрозуміле белькотів, показуючи на рота. Подекуди коло юрти можна побачити одну чи дві кози або вівцю.

Далі йде хоч і не така сумна картина, але й не відрадна. Кругом запущення, ходять ,якісь тіні, а не люди. Нема жвавості, немає життя, кругом помітно соціалізм сталінського ґатунку. Що стосується попутників у вагоні, то якихось особливих людей не зустрічалося. Коди не рахувати одного самаркандського партійця, що викликав мене на дискусію. Їхав, як він казав, на курси у Москву, а зліз у Сизрані. Замість нього сіло друге опудало, яке мовчки слідкувало.

У Москві заходжу у Товариство політкаторжан. Зустрічали пряником, цукеркою, а що буде далі, то я не знаю. Москва живе більш напруженим життям, але сказати, що добре, не можна. Ходить багато прохачів, безпритульних, шукають шматочок хліба. Столиця поки що живе, а далі, коли вже ніде і ні з кого буде брати, звичайно, теж занепаде.

<< НА ПЕРШУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10