БУВ ПОМІЧНИКОМ КАТІВ 
ЧОРНИЙ ЗОШИТ 

30.03.34.
Одержав листа від С. Цікаво, що людина прямо із ізолятора попадає в осередок країни, де продовжується колективізаторська свистопляска. Лист скромний, але схоже на те, що ця скромність штучна.; Цікаво, що їм від мене треба, чого вони хочуть? Я ніяк цього не зрозумію. Перш за все, ГПУ ж відомо, що я за людина. І я певен, що вони добре знають: я не належу до кола інтелігенції, якої, власне, й не існує, і яка ладна йти не лише на компроміси, а й на повну залежність і здібна перетворитись у простісінького виконавця, навіть у вузькій спеціальності, не дивлячись на те, що керуватимуть нею відкриті профани.

А тому я й сам себе питаю: навіщо я їм потрібен? Будівником сталінського соціалізму я бути не можу. Та для цієї ролі і не здібний, бо вовчого зуба не маю і в роті не чорно. Хіба гадають, що я здатний на шпигунство. Та таким я теж не буду. Словом, нічого не "розумію. До речі, у мене сьогодні виникла особиста думка: що таке суспільство? Що таке класи? Чорт його знає, як його й назвати! Одне лише знаю, що письменні жулики повидумували всякі теорії, завели в оману людство, якому властиве почуття боротьби. І треба сказать, що спекульнули добре: тепер люди б'ються, а негідники сміються, як б...і.. 

2.04.34. 
Учора прибув новий засланець. Рекомендував себе як випадкову жертву, признався, що він капітулював. А сьогодні виявив себе людиною непринциповою, відчайдушним песимістом, який плює на науку, політику та й взагалі літературу. Цікавий песиміст! А по-моєму - це полішинель, а то просто- шпиг.

Ходив у чергу за хлібом до критого ринку. Цікава картина. Таку картину можна бачити тільки в країні, де будують соціалізм і де панує диктатура пролетаріату. Тут можна вгледіти всі атрибути соціалізму: лайку, бійку, кричать, плачуть, просять, крадуть, вихоплюють із рук, продавці обважують. Словом, люди, нарешті, дочекались царства працюючих під керівництвом великих ватажків. Ганьба, ганьба! А до того ж - постійне знущання над людьми.

Дійсно, коли б працюючі капіталістичних країн довідались про таке наше життя, то "позаздрили" б нашому раюванню. І, певно, сказали б: "Гарно" люди живуть. Але нас ізбав, не доведи до такого "раювання". Нехай уже краще ми будемо жити поневоленими". 

17.03.34. 
Одержав неприємну звістку. Пишуть, що по всій Полтавщині вимерла більш як половина населення. Минулої весни ховали в могилу по 15 і більше трупів...

5.04.34. Надворі - дощ, по вулицях - грязюка, а на душі - багнюка. Так же, як учора, позавчора, торік, позаторік і ще буде й завтра, люди стоять у чергах, матюкаються, б'ються, а одного сьогодні й задавили. Безпритульні в струп'ї, в корості, валяються в бруді, збирають всякі покидьки, не гірш за собак. Місцеве чиновне барахло пиячить у пивнушках та шинках, де грає п'яна музика. Мерзенніше за все те, що ці негідники пиячать і розпутствують за рахунок тих, хто помирає з голоду та валяється у багні. 

9.04.34.
Сьогодні те, що й учора: черги, бійки. Особливо процвітає вигрузка карманів. Учора й до мене залізав чужак у кишеню. Але попався. Я не витримав і відтіпав його ціпком. А потім і мені самому стало його жалко, і треба сказати, що я теж неправий, бо коли б не були такі дурацькі умови, то, певно, не було б і крадіжок. Та що казати: про це вже противно й писать у щоденнику, бо так все омерзіло, осточортіло, що коли були б крила, то залетів би від цього соціалізму за всі тридев'ять земель і окіян - море, щоб вуха не чули, а очі не бачили. 

10.04.34. 
Важкі часи я переживаю на сьогоднішній день. З одного боку, знущання ГПУ, а тут іще й нестатки. Діти напівголодні, в самого теж кишки вурчать, мов коти коло миші. Крім того, дружина кожного дня лається. Попрікає мене, що я не можу до пуття прогодувати та зодягти дітей. Картини надзвичайно важкі. Я став до неможливості невитриманим. До того ж ще й болить голова. Куди піті, кому сказать, вид кого почути пораду? Не знаю. Залишається одне - піти в тюрму і там закінчити свій шлях. І це буде фінал мого безглуздого життя. Мені в молодості хотілось повсякчас бути корисною людиною. І мені здавалось, що й дійсно був для суспільства корисним. А сьогодні, коли почав підраховувати всю свою різноманітну діяльність, то врешті виходить, що я все життя товкся по-пустому. Я нічого тим, кого вважав достойними, не дав. Коли не рахувать того, що ж допоміг негідникам їх поневолити та скувати для них .кайдани. Виходить, що й моя роля найганебніша. Я весь час був помічником народних катів. Я популяризував те, що мусило піти в покидьки. А тепер, коли ж, нарешті, не схотів бути негідником, пізнав правду, то ці негідники мене самого викинули, як непотріб, як сміття. Знайшов те, що шукав?..

Тепер же питаю себе: що я повинен зробити, щоб виправдати себе перед суспільством? І е два шляхи до сього виправдання. Один - покінчити життя самогубством. А другий, більш привабливіший, - одержати вінок мученика. 

11.04.34. 
Ходив у Старий город. Хотів купити якої-небудь крупи або борошна. Але мені не по кишені: мука - 100 крб. пуд, кукурудза, якою колись годували коней та свиней, - 90 крб... Словом, дочекались справжнього раю. Аж тепер я зрозумів, за що боровся. Я, виявляється, боровся за те, щоб можна було безкарно красти. На жаль, сам нездібний до цього, а люди крадуть. Одні - державні скарби, другі - майно, треті - продукти, а четверті обважують всіх підряд, а решта ворів обкрадає ворів. Одним словом, вор на - ворові їде, ще вором і поганяє. А незлодії вилупили баньки та дивляться, немов гадають, а що ж нам робить?..

Ідучи Старим городом через майдан, який відділяє його від нового, я вирішив підрахувати всіх старців та, безпритульних. Нарахував усіх 117 душ. Тут, правда, були й у струпах, були каліки але цих не так і багато. Решта були люди цілком нормальні. І все ж просили. Інші вже, як кажуть, набили руку в цій професії: і кривлялись, і скиглили, а інші співали. Один єврей до кожного підходив і говорив, що в нього не вистачає 10 коп. на кіло хліба. І так збирав, гривеники. Теж своєрідний фах. Крім ворів і старців, подекуди проходили або здебільшого їздили на автомобілях "собаки", висловлюючись образно, цербери, які охороняють ворота "раю" для робітників та селян... 

13.04.34. 
Колись давно мені доводилось читати якусь безглузду, як видавалось тоді, філософію Бердяєва. Там виведено символ злочину - Великий інквізитор. Тоді я не видавав за потрібне як слід вникнути в цю "безглузду" філософію. Зараз же не маю можливості дістати книгу. Але, на жаль, мушу сказати: "Бердяєв був правий. І сьогодні ми маємо носити інквізитора, якого сам народ посадив на свою спину".

Можна провести аналогію проміж тими подіями, які лягли в основу християнства, і нинішнього пресловутого соціалізму. Ісус віддав своє життя за друзі своя, за кращу долю народу, а Юда продав свого навчателя за тридцять срібляників, щоб збудувати своє власне благополуччя. Так партійна верхівка мрію про соціалізм прагнула використати лише для забезпечення собі привілейованого становища. В той час, як нижча частина діяла, виражаючи в соціалізмі інтереси народних мас. В основі християнства лежить царство небесне, а в основі комунізму - царство земне. Комунари - все одно, що мрійники-християни, а Юди - будівники пресловутого соціалізму, які дбають лише про себе. Звідси й виникає інквізитор... 

20.04.34. 
Сьогодні знов подія, про яку буржуазні газети галасували би бодай чи не цілий місяць. Що ж стосується наших газет, то вони, звичайно, про такі дрібниці говорити не будуть. Та й справді, чого варте життя якоїсь там комахи в країні соціалізму, де стоїть гостро питання про безкласове суспільство. Адже задавили лише одного хлопчика років 12. І де б ви думали? У черзі за житнім хлібом.

Правда, дивного тут нічого немає, бо на 100 кілограмів хліба приходить всього лише 1000 покупців. То цілком зрозуміло, що комусь не дістанеться, а особливо жінкам та підліткам. Зате давки дістанеться. Злодії, яких тепер чи не 50 відсотків, в такім разі розподіляються на два табори. Один пролазить у крамницю, а другий лишається на вулиці і силоміць штовхає натовп до прилавка. Чим користуються ті, що потрапили в гущу. стиснутого з обох боків натовпу, і шурують по кишенях. А продавцям теж прибуток, бо в такий мент "можна сміливо замість кіло дати 500 грай. А це значить, що опісля можна буде ходити у радянські шинки. 

21.04.34. 
Твориться у місті щось більш ніж жахливе. Сьогодні ходив на базар. І всюди коло хлібних ларків бачив великі натовпи голодного люду. Щось дуже дикунське твориться навкруг того глевтяка, який кидають негідники творцям життєвих благ. У натовпі всюди неймовірний гармидер, верещать, кричать, б'ються, дряпаються, а котрі слабіші, то падають. І по них топчуться, як по брудній ганчірці...

Дрібні спекулянти торгують цибулею, салатом та іншими овочами. Цибуля чиста, салат, як на вибір. І все підходяще. Жаль тільки, непомірне дороге. У колгоспних крамницях на 50 відсотків дешевше, але дуже вже продукт поганий, а до того ж і заяложений. Так що сором узяти в руки. Тут якраз до речі прислів'я: хоч і дорого, так мило, а дешево - зате гнило. 

23.04.34. 
Знову жертва черги за глевким шматочком хліба. Задушили ще молоду жінку. 

25.04.34. 
Я почув вість, що нікому заслання не продовжують, а тому є надія, що опісля 5 травня я зможу рушити в дорогу. 13.0534. Знову наближається привид голоду. Черги за хлібом чим далі, то все збільшуються. Робітники, робітниці, а то й просто, як кажуть, обивателі кидаються на хліб, як голодні звірі. З кишлаків ідуть за десятки кілометрів лише з єдиною метою, щоб дістати кусочок хліба. А тим часом польова робота стоїть. Попутно з цим люд розбещується. Дехкани, які раніше не мали уяви про спекуляцію, нині спекулюють хлібом.

Службовці, сторожі, двірники, убиральщики і всі, хто одержує невелику зарплату, якої, до речі, не вистачає навіть на харчі, теж взялися за спекуляцію. Цікаво, що в крамницях нічого не знайдеш, а на базарі все є. Правда, в мізерній кількості, але є. І продається за баснословно високою ціною.** Крадуть поголовне всі, хто має нагоду до чого-небудь добратись. Люди до того опошліли, що коли хто впіймається на крадіжці, то аж ніскільки не соромиться. А з решти суспільства ті, що нездатні ні на те, ні на інше, то часто ходять клянчать милостиню. Жебраків стільки, що і в хаті не дають спокою. Не проходить 10 хвилин, щоб не почути неприємного чи то плачу, чи скиглення. І так кожен день. По вулицях валяються рахітичні діти, виснажені і голодом, і холодом дорослі жінки й чоловіки.

А поруч з цим у кафе-шантанах гримлять музики, вори п'ють, гуляють, блудять, розпутничають. Щось дійсно похоже на те, що світ - бардак, а люди - б...і. Соціалізм цвіте зловонним цвітом і тхне на весь світ. А керівники репетують про перемоги. Всі газети, часописи, знай, кричать про великі досягнення під керівництвом великого ватажка пана Сталіна та його зграї. 

20.05.34. 
Нарешті-таки одержав від брата листа. На жаль, лист дуже сумний. Сумний тим, що сьогодні, крім сталінських башибузуків, воює з нами і стихія. З початку весни не було жодного дощу. На полях і городах усе гине. Неминуча катастрофа. А наша преса журиться за Америку, де стоїть страшенна спека, яка загрожує урожаю. В той час, як у нашій країні дійсно небезпека, яка загрожує мільйонам голодною смертю. Та про це - анітелень! Навпаки, пишуть, що в нас все хороше, і господарства розвиваються, і соціалізм будується.

22.05.34 
Невільно ставиш перед собою питання: за що ми боролись? Хотіли, мабуть, замість галушок та сала шамать заморські пундики, а тепер прийшлось давитись гливтяком та всякою нечистю. Та й ту здобувать стає все важче. Щось трапилось подібне у пушкінського рибалки та золотої рибки. 

29.05.34. 
Сьогодні записував старців, які підходили до вікна та зустрічались на вулиці. Налічив 309 душ. А скільки-то всіх прохачів у місті Самарканді? Підрахував, і виявилось десь 4-5 відсотків на 75-тисячне місто, себто 6 тисяч чоловік. Ще злодюг 6 тисяч. Чесних ворів по радянських установах буде бодай не 20 відсотків. Повій можна брати б%, 3% спекулянтів. Плюс діти, старі. Таким чином, лишається працюючих всього половина люду. А коли придивитися до них уважніше, то, певно, лишиться одна третина всього творців життєвих благ. Отака кількість везе на собі всю решту... 

1.06.34.
Є цікаве прислів'я: покірне телятко двох маток ссе, а непокірне й однієї не має. До речі, прислів'я, мабуть, панське, для мужиків.** Щось подібне мені казали колись у товаристві політкаторжан та засланців: мовляв, коли будеш коритись, то матимеш все. А коли займатимешся контрреволюцією, то не тільки нічого не матимеш, а ще й попадеш туди, де Макар телят не ганяв. Так повсякденно мені говорили і більш за все вимагали від мене, щоб я мовчав та слухав, що каже партія та її ватажок. Але я такого прислів'я за мудрість не визнав. То й мовчать не хотів. І дійсно попав туди, де не тільки Макар, а й Панас, Свирид і ще якийсь Панько не те що телят, а й свиней не ганяли. І, на жаль, їхні слова виявились пророчими, бо так, як казали, так і сталось. Опісля того промайнули три роки. Три роки тортур, знущання та ганьби. Як кажуть добрі люди, за три роки стільки пережито горя, як води пройшло по Дніпру у Чорне море. А сьогодні, коли сповнилось три роки з часу арешту, я підсумовую пережите. І попутно ставлю питання: прав я, що так поступив, чи, може, не прав? Може, справді треба було мовчати та спухати те, що говорять "старші". Бути покірним, як-телятко. Терпіти, слухатись та уминать воєнний пайок, ї жити, як у Бога за пазухою, під крилом керівництва С.? 

На щастя скажу, що я таки був правий, прав хоч би тим, що я прислухався не до їх речей, як вони того хотіли, а до голосу власного почуття та власної совісті. І Особливо тому, що я йшов, як і раніше, туди, куди тягла мене моя підсвідомість, яка, до речі, мене ні разу не обманювала. Але сьогодні я питаю сам себе, як то тепер відчувають себе мої колишні благодійники. Чи так же вони себе почувають впевнено, як я? Гадаю, коли вони залишились хоч крапельку людьми, то відчувають себе занадто, кепсько. Крім того, що вони зараз, бодай, не так голодують, як я. І ще й мучає їх совість за своє існування покірних холопів без волі, бажань і самоповаги. Бо ними командують, як і подобає холопам.

Ті, хто на сьогодні залишились людьми, багато б дали за те, щоб опинитись у такому становищі, як-я. Тобто голодувати, терпіти ганьбу і муку, але мати право думать і рахувать себе поборником прав людини. До того ж чутки про те, що Сталін таки не поцеремонився і з ними і розправився так, як захотів. Лишились тільки ті, хто докотився по похилій площині до останнього, яке тільки мислиме, падіння, тобто виконувати роль не тільки покірних холопів, а й катів. І не лише катів над працюючими, а й над своїми братами, сестрами, батьками й матерями. Та ще якими катами! Тими, хто не має якоїсь власної ненависті, злості до жертв, а лише виконує волю володаря.

Ну, так! Три роки витримав, не дивлячись на страждання, та не лише своїх, а ще й п'ятьох дітей і молодої дружини. Я таки голови не схилив у покорі. Я найманим убивцею бути не схотів, а лишився на височині. Не скажу, що завзятого борця, а просто людини, яка шанує себе. Утримався, так би мовити, на моральній височині людини.

Тепер стоїть питання: як же мені триматись надалі? Гадаю, що я змушений іти також цією тернистою дорогою, по якій ішов і до сьогоднішнього дня. Не знаю, що мене попереду чекає. Може, знову заслання, а може; тюрма, тортури, голод, муки, а можливо, - й смерть. Та що б не трапилось попереду, але ж мушу йти, як і йшов, з гордо піднятою головою, по тернистім шляху, з тяжким хрестом за плечима і колючим вінцем на голові, пам'ятаючи про те, що мої страждання ніщо порівняно із стражданням мільйонів працюючих. Так підтримай же мене, правдо, і дай мені свіжої сили! Одержав листа від С. Цікаво, що людина прямо із ізолятора.

<< НА ПЕРШУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10