20.10.33. 
...У Німеччині призначені перевибори рейхстагу. І Гітлер не пропустить висунути такий лозунг, що той, хто проти них (тобто фашистів), той за російські тюрми, концтабори і колективізацію, і взагалі - за російський соціалізм.

Знов перебої з постачанням хліба населенню Самарканда. Знов росте панічний настрій серед працюючих. Чого доброго, знов негідники експортують хліб за кордон і цим приречуть люд на голодну смерть. Власне кажучи, ці спекулянти і зрадники здатні на все. 

8.11.33. 
Чудовий сонячний день. А на душі - морок. Ходив до товаришів по нещастю. Всі були веселі, грали, співали. Справді, як начебто раділи святу. А мене огортала своїм чорним саваном печаль...

Я думав про обездолених мільйонів працюючих, що нині конають в неволі, що більшість із них проклинають це свято. Так, як проклинаю його я. Сумно І страшно до болю, що все минуле, вся боротьба моя й інших звелася нанівець. Боротьба за кращу долю свою та інших, таких же, нарешті, кінчилась тим, що замість семифунтових кайданів на ногах з'явились пудові. Замість права думати й творити ми не маємо права й жити. Замість вільного суспільства, яке прагне до світла, краси і самовдосконалення, з'явилися рабство і зневага. Слово "людина" зійшло нанівець. Страшніш за все - це те, що я мушу відчувати в усій своїй істоті винуватця. І до деякої міри - злочинця за це все, що нині діється навкруги. Я, малесенький чоловічок, який так Щиро і безглуздо вірив у праведність цієї мрії, вірив у дійсне існування кращих синів людства, волі і прагнення яких, .як мені здавалось, не може Зломити ніяка сила - ні гроші, ні влада, ні навіть смерть. Тепер же я переконався, що все це - брехня, шантаж, а може, ще й гірше. Кожен із тих, що одягався в одіж мученика в ім'я мрії і пророка майбутнього щастя людності, тепер, коли дійшов до влади, раптом перетворився в самого паскудного безпринципного негідника, злодія і ката. А така мелюзга, як я, знов опинились у неволі або ще гірше - зробились покірними холуями і покірно лижуть п'яти злочинцям. І на всіх перехрестях висловлюють всіма доступними зусиллями своє підлабузництво. І кричать "Осанна!", і допомагають нацьковувати на нарід цепних собак. А то й самі перетворились в останніх.

Тяжко дивитись на руїни, які нагадують собою кладовище. Всі досягнення зійшли нанівець.. Культура, побут, поезія, вся краса і все, чим гордилося людство, все пішло прахом. Лишились морок, жах і смерть. А я, маленький мученик, лишився живим і конаю в неволі. До того ж, відчуваю у всіх бідах себе винуватцем. З розбитим серцем, без надії, а до того ж і фізично хворим, без сили допомогти не те що іншим, а навіть самому собі. І не жити боюсь, але й жити дарма не хочеться.''

 Повсякчас лунає в моїм мізку: куди піду, кому розкажу свою тугу, свої муки, свою печаль, перед ким покаюсь? Хто простить, хто зніме з моєї душі стопудовий тягар і роздере темний заслін смутку? Всі карають і ніхто не прощає. Навіть дружина і та злорадствує і допікає за минуле, і ганьбить, ганьбить без кінця... Ні, знаю! Я, крім того, що є цеглинкою у східцях до народного лиха, ще й пустив на світ п'ятеро будучих невільників. І так день у день мучусь без кінця.

Хто покладе кінець мукам, я не знаю, мабуть, домовина. Зараз надворі - ніч. Ніч безмірно чудова. Місяць серед неба, мов чарівник той, чарує і спокушає. А дерева в золотім своїм убранні ніби прислухаються до якоїсь нечутної пісні або ж до народного стогону і ридання. Уже, певно, друга година ночі, а сон до мене не йде. Дума за думою гнітить і давить до землі. Діти безпечно сплять, не знають, що їх завтра чекає. І я теж не знаю, що мені завтра готує... 

27.11.33. 
Сьогодні, як і вчора, - праця і туга, туга і праця. Сидиш, працюєш і сумуєш. Правда, в шлункові хоч і не зовсім порожньо, але й не повно... Сталін уже не зве себе вождем, а просто - проводирем народу. А вся ця "дребедєнь" аплодує та кричить:

"Ура!" Й не знають, що їх чекає завтра. Вони й не знають, що Сталін в недалекім будучім себе оголосить рятівником поневолених. Вони опиняться в стані козлів відпущення, а Сталін нацькує на них голодну чернь. Бо виходу з цього тупика немає. Становище надзвичайно загрозливе... 

1.12.33. 
...Бюрократія, нарешті, зітхнула вільніше. Своїм терором та системою грабунків вона зробила велике досягнення: перш за все ця зграя здобула своїх покірних виконавців... І тепер на січень призначений так званий партз'їзд. Тобто зійдуться злочинці, кожен із котрих знає, чиє поїв сало, і муситиме й надалі підтримувати генеральну лінію...

6.12.33. 
Учора одержав відповідь від колегії ПГУ на моє прохання про переведення до Сибіру. Підтвердили, що, крім Середньої Азії, я не маю права нікуди виїжджати... 

8.12.33. 
Читав газети і нічого цінного не вичитав. Лише одне: зграя епігонів гадає, що їх так званий великий ватажок винайшов абсолют. І всі вони, здається, переконані в тому, що вони дійсно будують щось вічне. А насправді зводять будинок із карт, який при першій влучній нагоді розпадеться і лишаться самі картинки. Вони щось та хочуть утворити, зовсім не рахуючись із творчістю природи. Вся ця їх кутерма мені нагадує "Накип" Еміля Золя. Дійсно, суспільність дійшла своїм розвитком до стану кипіння, в процесі якого раніш змішані сторонні частини починають знаходити своє місце, тобто одні осідають на дно, а інші - тонші, легші, еластичніші - випливають на поверхню і до деякої пори ховають під собою чисту воду.

Але минає час, і накип звертається в порожнисту речовину, і непомітними хвилями викидається геть. А грубіші частини утворюють відповідний пласт, який поступово вбирає в себе і тонкий бруд... 

15.12.33. 
Був у місті, потім - у ГПУ. Все начебто по-старому. Але коли придивитися та прислухатися, то щось здається не те." Між іншим, ходять (хоча, правда не точні, але уперті) чутки про масові арешти партійців, почасти у Харкові та Одесі. Наскільки ці чутки певні, цього не можна сказати. Але, як казав той: диму без вогню не буває. На Україні, а почасти й на Кавказі, як бачиться, не все гаразд. Це видно з доповіді Косіора та Постишева.

19.12.33. 
Цікава случилась подія: забито бухгалтера ГІГУ, Убивство загадкове. Чутки, які ходять про це вбивство по місту, непевні. Розказують усякі небилиці, а більше фантазії. Одна лиш бабуся років 70, здається, не помиляється. Цікава бабуся... Жаль, про це писать не можна... Факти останніх подій свідчать про те, що робітнича кляса, яка на своїх плечах несе весь тягар не тільки революційного, а й усього економічного і культурного руху, і яка повсякчас мріє про майбутнє царство комуни, і ладна йти в любий мент назустріч, аби наблизити людство до зазначеного царства, через свою відсталість довірливо пішла за авантюрниками, які хитро і вміло використовують це їхнє бажання, їхню заповітну мрію, виступаючи в роді керманичів, хоч самі не вірять в те, що так палко проповідують... 

Колись, будучи пастухом, я конче не любив людей. Я не знаю, чому це було так, але я їх не любив. Вони мені здавались лютішими за хижих звірів. І я часто ховався од них у будяки або в балку, де б вони не побачили моїх дитячих сліз та горя. А коли я підріс, коли мені стало 13 літ, то я раптом закохався в Марію Телюкову, літами мою ровесницю, яка раз утерла мені сльози і дала цвіточок, сказавши: "Візьми, бач, який гарний!" Ці слова ласкавої дівчини з мрійними очима, а до того ще й у вінку з живих квітів і розпущеними косами, запали глибоко-глибоко в душу і шпилькою привабливої отрути вкололи моє юне серце.

Я часто після того ганяв корів вкупі з нею і дивився, як вона рвала цвіточки, квітчала свою і мою голови і співала жалібну без сліз пісню. А я дивився і млів. Мені було сумно і солодко, хотілось плакати і водночас сміятись. Я її не цілував ні разу, навіть балачки не було про кохання. А я її кохав так, як може кохати зневірений наймит, якому усміхнулись і погладили по голівці. З того часу я часто закохувався у дівчат, але не забував і Марію. Та й до сього часу вона сидить у моїм серці. Хоча її вже нема на світі. Не знаю, як, але я поступово став любити й інших людей...

А коли я дізнався, що є на світі бунтівники, які хочуть бунтом перетворити людність і змінити на краще умови життя, то я, не бачачи у вічі їх зроду, моливсь на них, як до того часу молився на ікону заступниці Божої матері. З того часу я став розуміти, що не тільки я один мучаюсь на світі, а мучаються й мільйони обездолених. Але це проявилось у моїй свідомості з роками, коли під час мандрівок у далеку Таврію я таки познайомився з бунтівниками і з їхніх слів дізнався, чого вони хочуть. Я не тільки їх боготворив, але й сам хотів таким бути. Проходив час, настала революція 1905 року, в яку я пірнув із головою. Тоді віра в мені була така глибока, що я ладен був у будь-який мент іти на страту. І ця віра жила в мені до часу страти Леніна (бо я не вірю у природну смерть Леніна). І тільки тоді почалася криза, яка сьогодні дійшла до свого кульмінаційного стану.

Нині ж я, як птах, борсаюсь у тенетах - своїх непевних думках і відчаї. Я в своїй юності не припускав тієї думки, щоб люди, які звались бунтівниками, тобто борцями за кращу долю годувальників народу, і які вийшли з того ж таки народу, щоб вони при першій нагоді змогли перетворитися на лютих скажених псів проти того ж народу. Аж тепер я поставив перед собою питання на всю широчінь: за що я боровся? І чи варто було боротись за те, щоб скинути із своєї шиї панів і замість них дати можливість сісти мною ж викоханим цепним собакам?

Я в юності бачив нужду, бачив горе, невпинну працю, плоди якої йшли на розкішне життя, на пияцтво і розпусту інших. Самому ж лишалося тільки на скудне прожиття. А нині навіть це. не задовольняється. Сьогодні мало того, що беруть все, не тільки здобутки праці, а все майно, все, чим може людина існувати. Аза це все видають їй пашпорт без права виїзду, аби цим самим поставити людину у становище концтабірника. Тобто скувати людину по руках і ногах, вибити рештки розуму і живою покласти в домовину.

Спочатку я гадав, що примус-праця - це явище тимчасове. Тепер же, із введенням паспортизації, я бачу, що тут остаточне поневолення...** Все це проводиться свідомо однією злочинною шайкою, яка сидить наверху... Останній час дійшли до такої підлоти, що під приводом соцзмагання вимагають припинити листування не лише із знайомими, а й навіть із родиною. А до того ж вимагають, щоб кожен написав до родини листа з вимогою - не писати. Бояться народного зв'язку. Брешуть: не вдасться їм цього досягти. Скоро відбудеться протверезення в народу, і негідники понесуть заслужену кару.

Будуче, що принесе зміна влади, мене не радує. Сьогодні одні кати катують і ґвалтують, а завтра - інші. Але всюди буде козлом відпущення робітник і селянин. Зараз ці кати вбивають і поневолюють, а завтра інші будуть саджати на кілок і лити гаряче олово у вуха та вирізати язики. І все тому ж нещасному Савці. А ватажки лишаться поза карою. І слово "людина" стане порожнім звуком, що не говорить нічого ні уму, ні серцю. Працюючий люд і надалі буде стогнати перед тягарем влади, зґвалтований, принижений, осміяний, як нікчемна тварина, яка не заслуговує на увагу, а тим паче, на пошану. Мені здається, доки буде існувать держава із владою, з кулеметами, гарматами та газами, із досконалими тюрмами, до того часу не може бути й мови про безкласове суспільство, ї працюючі всього світу будуть поневолені і ґвалтовані... 

27.12.33. 
Відчуваю велику тоску. І в той же час підсвідомість шепоче про щось жахливе, повинна бути якась Катастрофа. Так було зі мною перед усіма арештами. Це станеться і зараз. 

29.12.33. 
Із дня на день - невпинна праця. І всього лише за єдиний шматок хліба. А що в майбутньому, які перспективи, яка радість? Нема ніякої. Одне лише мерещиться: це так званий радянський застінок, тортури, ганьба, знущання і, врешті-решт, - смерть. Коли не від руки сталінських катів, то від поступового виснаження сил, а то й від голоду...

Навкруг - неволя, стогін, ганьба, зневага, тортури і муки, голод, смерть і тюрми. А в містах на базарах діти вихвачують гроші з рук обивателів. Дорослі крадуть, крадуть чиновники, сторожі од низу й до верху. А окрадені йдуть і вбивають. Убивають за все, навіть за золоті зуби... Радянська країна! Країна неволі, злодюг і розбишак та найманих катів. І це те, за що я так безстрашно боровся, так жагуче чекав, так вірив, за що проливав мої юні сльози, терпів тортури, ганьбу, поневірявся по тюрмах, по засланнях, організовував повстанські загони, виголошував палкі промови. І так палко вірив у людей, яких сьогодні не виявилось. Я глибоко вірив у здійснення мрій. А вони виявились нї чим іншим, як фантазією, непотрібною утопією або, вірніше, мильними бульками.

А нині я фізично хворий, з розбитим серцем, без віри, без надії, в оковах, у неволі, а до того ж - голодний і холодний. З відчаєм, муками і думками, тяжкими, як свинець. Нема мені світлих днів, нема радості, нема й надій, до яких я так натхненно прагнув - до волі, до щастя, братерства. І раптом опинився в кайданах, у неволі. І не світить мені праведна зоря і не осяває, дороги в пустелі, .і таї морока в очах та тяжіють на думи кремлівські скелі. А так хотілося жить, так хотілось любить! Хотілось вірить у казку життя, якої не було й не буде, поки житимуть люди. 

30.12.33. 
...Кінець 33-го року. Що дасть наступний рік? Скільки буде пролито крові й сліз?..

<< НА ПЕРШУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10