25.10.34. 
Бодай два місяці не написав ні рядка. А пережито стільки, як ніколи. Треба жити багато років, щоб стільки пережити, перестраждати, перетерпіти. Перш за все переписка з приводу прийняття мене на роботу. Це ж, бодай, цілий роман. Я стільки витримав боротьби, скільки відчув натиску від усіх, з ким тільки стикався. А гірш за все, що, на жаль, стикався з такими людьми, що в іншу пору я б з ними поруч не сів би й с...и!" Всі ці кумейки, котеленці, остапеики... Це все бруд життя, гниль, мізерія. Вся та чепуха, яка і є підвалиною сучасного бюрократичного ладу. Це елементи, які своєю психологією безумовно ворожі до всякого соціального руху. Але за втрачені вигоди ладні і рідного батька втопити у ложці води "- не те що сусіда.

Це жадібні сільські акули, торгаші совістю, люди - скорпіони. І вони покликані сьогодні задавати тон, відігравати роль політичних керівників так званої соціалістичної революції. І як жаль, що мені прийшлось разом з такою чаполоччю вести боротьбу ,"щоб вона здобула право на панування. До болю образливо й соромно. 

26.10.34. 
Умови життя складаються так, що не знаю, що мені надалі й робити. Всю осінь шукаю квартиру і не находжу. Один так званий політкаторжанин, дехто Кіреев, пропонував мені перебратись до нього. І на другий день почав вигонить, мотивуючи тим, що я опозиціонер, і що він, мовляв, боїться, бо йому припишуть зв'язки зі мною. Я мушу йому цю дич пробачити, бо він людина обмежена, і його на мене нацьковують, як дурненького цуцика. До того ж він страшенно жадібний на гроші і великий боягуз. А такі люди нездатні більш ні на що, крім мерзоти. А тут ще й голова жилкому, колишній фальшивомонетник, устряв у це гидотне діло, бо хоче погріти руки. Знов почалась травля, і травля найгидотніше, яка тільки буває в світі. 

29.10.34. 
Нарешті-таки знайшов я хату. Тепер хоч матиму можливість потрошку займатись та записувати події. А скільки довелось попсувати крові, скільки було скандалу" вимагали взятку, хотіли пов'язати нікому не потрібні речі за таку ціну, що можна було б купити нові столи і навіть шкафи. Крім того, загрози тюрмою, міліцією та зняттям з роботи. Словом, я набрався такої халепи, що аж душно. Всі моськи, всі шавки повилазили зі своїх конур і почали брехати... Учора ходив на базар, вірніше, на ярмарок. Кругом крикливі вивіски та реклами. А краму ж не бачиш! Хоча горілки майже у всіх крамницях і крамничках повнісінько. Крім того, мило туалетне, всілякі іграшки, книжки, від яких тхне катехізисом, або, вірніше, відхідною. Є молодь, але не наша, не робітнича, а вся така нікчемна, але з претензіями на "изящность". Кругом ходять покупці, заглядають, але ніхто нічого не купує. Питають у продавців рибу, крупу або ще яку- небудь річ, але не те, що викладено. Одного велика сила - напої: і горілка, і зубрівка, і різні вина, навіть коньяк. На жаль, нічим заїдати. Виходить так: одне пий, а іншим запивай та радянську владу проклинай. 

7.11.34. 
Велике, кажуть, свято Жовтня. У всіх крамницях червоніє, як уночі полум'я. Та, на жаль, не червоніють ті, що будують так званий соціалізм та п'ють останні краплі крові з працюючих. Поряд із так званою святковою шумихою робітники хронічно голодують, а на селах навіть пухнуть від голоду, не дивлячись на те, що зараз тільки осінь, а вже мають місце смертельні випадки від голоду. Не кажучи вже про косовицю брюшняка, який набуває великих розмірів.. І вже подекуди захоплює й собак. Але це ж ще цвіточки, а ягідки-взимку. 

Моя племінниця Марфина все літо працювала у Карлівськім радгоспі і якось годувала трьох діток, а на зиму вигнали, нічого не давши. Кілька разів виводила діток на залізницю, але ніхто не підбирає, бо нікому не потрібні. Скоро помруть із голоду. Але кліка буйно справляє своє свято перемоги. П'є, гуляє і розпутствує. Не думає, що буде завтра, а завтра... 

1.12.34. 
Пролунав постріл у городі Петра та Леніна. І як не помиляюсь, у Смольному. Від нього упав один із перших поплічників Сталіна Кіров. Хто стріляв? Невідомо. І радіо теж мовчить. Гадаю, що ніхто інший як партієць, бо ж пролізти якомусь есеру не було ніякої можливості. До того ж коли б не убили на облпленумі... Бідна країна! Що тебе чекає завтра?

16.12.34. Дні линуть один за одним. Тяжкі, тяжкі, мов свинець. І повітря, здається, якесь" мов насичене отруйними газами, від якого надихаєшся. Люди ходять одні, мов очманілі, інші, мов блекоти об'їлися, бігають, як ошалілі, захлинаються божевільне хворобливою радістю. Життя немає, а є якийсь тяжкий сон, який ніяк не розвіюється. Один одного б'є, розстрілює" Справляють гучний кривавий банкет. Отепер-то я зрозумів, що таке політика.

І, на жаль, і я в свій час нею захоплювався. О, боги! Коли. б я знав тоді, що то за політика, Я б краще пішов не до попа, а до найдикішого шамана! І вкупі б з ним творив дикунську молитву, бив би в бубна і співав дикунську пісню природі. І повсякдень би чув її (природи) голос і не отруював би всякою отрутою своєї свідомості.

Я зараз пригадую просте, примітивне життя диких тунгусів, коли я з ними зустрічався у непрохідній сибірській тайзі. То мені їх життя здається казковим. У них немає цивілізації, немає культури, зате вони люди з добрим серцем, без лицемірства, без єхидства й фальші. Вони вірять і кланяються силам природи, один другому допомагають, чим можуть, покірно переносять нужду і горе. І спокійно умирають без злоби і помсти.

І не підстерігають із-за куща свого ворога так, як наші висококультурні люди, що створили собі таких жахливих кровожерливих кумирів. Боже, пошли мені хоч сон, щоб побачить знов таке життя і дихнути повітрям могутньої тайги. І хоч уві сні не задихатися від цього отруєного політикою повітря. 

1 січня 1935 р. 10 годин вечора. Настав новий" 1935 рік. 
Роки 31, 32, 33, 34-й минули. Це були роки голоду, крові, зловоння та будови так званого соціалізму. Я б сказав: "Роки ганьби і зневаги". Бо ж, не дивлячись на колосальні зрушення та досягнення в галузі індустрії і розвитку техніки, машинізації й таке інше, є й дуже негативні боки життя. Як то: воєнізація та мілітаризація, поневолення, голод, занепад гуманізму та чоловічності. На арену життя виходять дикуни з усіма їхніми атрибутами.

Створився новий храм - машин, заводів, тюрем, заслань і неволі. Так мені здається. Можливо, я помиляюсь? Можливо, це явище в житті необхідне? Можливо, це й є зміст буття людини? Коли так, то звідки ж з'явилось почуття та прагнення людини до волі, до щастя? Невже це марево, продукт фантазії, а в дійсності неволя, ґвалт, кров та смерть?

Колись, ідучи по Ленінграду, я дивився на пишні палаци та церкви. І я відчував сором і огиду, знаючи те, як все це було збудоване і для кого. Раніше там жили царі, князі, графи та всяка нечисть. А нині там, певно, теж мешкають не робітники, а всяка така мразь, яка, я гадаю, тільки псує життя працюючим. І яка різниця між тим, що тоді будував цар, а тепер хтось інший? Все одно на людських трупах, для людського горя, сліз, крові і смерті. Мільйони гинуть, а сотні знаходять утіху.

А тому я по-своєму правий, бо належу до тих, що страждають. І ні рев, ні стукіт і грюкіт машин, заводів, ні їх журні сирени не радують мене. А лише печалять, бо там, у тім вертепі, втрачається святий образ людини...** Ляжу, хоч засну. Може, хоч уві сні угледю краще життя: на волі, в чистому полі, де нема ні пана, ні ката, де сяйво з простором в обіймах... 

23.02.35. 
Два місяці вже не писав до щоденника. А чому? Тому що боявся, бо, бачся, у вільній країні живеться так непевно, що далебі не знаю, як це й назвати. Боїшся не те що балакати, а й думати. 18 цього місяця в товаристві політкаторжан винесли постанову і закликають мене на збори. Щоб я прилюдно відмовився від своїх поглядів. Після чого вони приймуть мене до товариства й дадуть допомогу. В разі відмови, то звільнять мене з роботи. Оце така постанова, якою хочуть мене повести в лоно праведників і цим звільнити мене і сім'ю від злиднів. А поруч із цим хочуть ще глибше запустити брудні пазурі у саму душу, мотати нерви, кусати укусом гадини. І цим скоріш довести до самогубства.

Тяжко жити на світі, а тут іще й горе селян, які вже починають пухнути з голоду. Коли цьому буде край? Коли позбудемось цієї ганьби? Чи, може, країна, врешті-решт, зовсім дійде до загибелі? Певно, що так і, буде, бо ж недаремно в степу з'явилася сила звірів: лисиць та вовків. 18.03.35 Одержав офіційне повідомлення про звільнення мене з роботи. Причина звільнення; моя ідеологія та мої переконання. Причому офіційно заявили, що я не можу бути членом колективу, бо я не так думаю, як вони... Знущаються вже 4 місяці. Разів уже 4 ставилось про мене питання на раді товариства політкаторжан. Стояло це питання і на Всеукраїнській раді. Тепер, певно, будуть говорить про це в Московській. І там, певно, вирішиться справа остаточно...

<< НА ПЕРШУ    1  2  3  4  5  6  7  8  9  10