Іван Іванович Гак
"МОЯ ІСТОРІЯ"

 - стор. 1 -

<< НА ПЕРШУ   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13
 14  15  16  17  18  19  20  МОЯ МОЛИТВА

Отже…

До війни в колишньому Радянському Союзі було багато чисто німецьких поселень. 
Там говорили тільки по-німецькому, багато хто зовсім не знали російської мови. Одне таке компактно проживаюче німецьке поселення було і на Україні, північніше міста Маріуполя на Азовському морі. Там тоді було більш 20 німецьких сіл, цілий німецький район. В одному такому селі за назвою «Rundewiese», «Рундевізе» по-російському, (Луганськ-22) я 18.06.16 народився.

Кожне село мало початкову школу, а в районному центрі «Крунау», пізніше «Люксембург», була середня семирічна школа. Там же в районному центрі була дуже гарна церква, я пам'ятаю нашого пастора по імені «Фелл». 
Районна газета теж виходила німецькою мовою. До колективізації і розкуркулювання, люди там жили заможно. 

Там, у селі «Рундевізе», я і провів своє дитинство і юність. Що цікаво - цей час я пам'ятаю дуже добре, начебто це було недавно... Я пам'ятаю докладно наше село: рівна широка вулиця, за селом ріс штучно посаджений ліс. За лісом знаходився цвинтар, обгороджене забором, окремі могили не були загороджені, як на російському цвинтарі. Кожен двір мав ділянку в лісі. Недалеко від села були ставки: нижній і верхній. Верхній ставок був більше для худоби, там напували череди овець і корів під час пасовища. Нижній був глибокий, у ньому водилася риба і там можна було купатися. Пам'ятаю, і дорослі і діти купалися голяком, щоправда, чоловіки і жінки окремо.

Але недовго тривало моє дитинство!
Мені не виповнилося ще і 10 років, як батько уже примусив працювати. Особливо улітку у час збирання я працював майже нарівні з дорослими. У нас до колективізації було 18 гектарів землі, трохи корів, овець, були коні. За всім цим потрібний був догляд, а я в родині був старший син, от мені і діставалося.

Сьогодні я тільки вдячний батькові, що з дитинства привчив мене до роботи. Це так потім придалося в житті!

Коли мені виповнилося 8 років (у 1924 році), почалися мої шкільні роки. У наших німецьких селах вчителя і пастори були самими шановними людьми. У моїй уяві тоді вчитель - це сама розумна людина у світі. Бувало, у мене виникали думки: «Як би мені стати таким же розумним чоловіком?». Але кожен раз мені здавалося, що я цього ніколи не досягну. (Міг би я тоді собі уявити, що в швидкому часі я все-ж таки буду вчителем, а вже у похилому віці буду ще і пастором?).

У школу я ходив охоче. Уже перший мій день був таким особливим, що я дотепер не забув. Учитель запитав: «Хто з учнів знає, коли він народився?». А я згадав, що коли відзначали мій останній, восьмий, день народження (18 серпня, а заняття почалися 1 вересня), батько сказав: «Це було саме тоді, коли копали і вибирали картоплю». Батько тоді залишився сам, тому що мама мене родила. Я отут встав і сказав: «Я знаю, коли народився!». Учитель запитав: «Ну і коли?». Я ясно і коротко відповів: «Саме тоді картоплю копали!». Учитель засміявся, а я був у здивуванні: «Але адже так сказав батько!». З тих пір я знаю, що картоплю на Україні вибирають у серпні. А взагалі я потім вирішив, що треба більш точно відповідати на питання. 

Ще про одну подію тих років хочу розповісти. Через кілька днів після початку занять у першому класі, я якось вдома заліз на горище. Там гніздилися горобці. Мені чомусь дуже хотілося піймати горобця. У погоні за одним з них я не дивився, куди я біжу - і упав з горища, поламав собі ліву руку. Було боляче, сльози стояли в очах, але я не плакав. Батько мене тоді лаяв: «Де ти лазиш? Куди дивишся?» - і в такому дусі. А мати плакала і шкодувала мене. Повезли мене в Крунау до лікаря - у нас у селі не було лікаря. Мені наложили шини і гіпс. На другий день пішов у школу з перев'язаною лівою рукою. Учитель запитав: «З ким ти, Йоган, побився?». Я пояснив, що хотів піймати горобця й упав з горища. Надалі ці 4 роки навчання в Рундевізе «пролетіли» без особливих пригод. У школу ходив я охоче, четвертий клас закінчив з хорошими оцінками. Вирішувалося питання про мою подальшу долю. У наших селах зазвичай діти після четвертого класу далі не училися. Вважалось, що для ведення сільського господарства досить початкової школи, а потім учаться у дорослих вести господарство.

Мені хотілося учитися далі і батьки дозволили мені вступити до 5-го класу у районному центрі в Крунау (Люксембург). Тільки там була середня школа. Але до Крунау від нас було 6 км. З усіх випускників четвертого класу у Рундевізе продовжували учитися тільки я і ще один хлопчик, я навіть пам'ятаю його ім'я: Альберт Кайзер. У Кайзера були родичі в Крунау, і він весь навчальний рік знаходився у них. Тільки я один, в основному пішки, ходив шість кілометрів туди і шість - назад. При дуже поганій дощовій погоді і часто узимку під час завірюхи я їздив верхи на коні. Там я залишав «Рудого» у сусідній стайні (батько домовився) і йшов у школу. Після занять - на «Рудого» - і додому !

Пам'ятаю випадок, як я в п'ятому класі став «знаменитим».Одного разу узимку було холодно, а я їхав на коні верхи і приморозив собі ногу. На другий день я повинен був йти в школу з перев’язаною ногою, але я не міг влізти у свої черевики, то батько дав мені свої валянки, звичайно, для мене дуже великі, вище колін, ноги не згиналися і я пересувався, як на милицях. У школі я абияк добрався в класі на своє місце. На уроці фізики, я любив цей предмет, учитель повісив на дошку малюнок, на якому був зображений одноциліндровий двигун. Учитель запитав: «Хто може пояснити, чому конструктор зробив «ребра» навколо циліндра двигуна? ». Усі мовчали. Учитель викликав ученицю, щоб пояснила, вона теж мовчала. Тоді він чомусь показав на мене. Отут-то і почалося! Поки я в цих валянках вибрався з-за ослону і «рухався до дошки», весь клас разом із учителем реготав. Я спокійно підождав, поки вони заспокоїлися, і пояснив значення цих «ребер» навколо циліндра (для міцності і для кращого охолодження). У класі тоді було 40 учнів і ми були ще погано знайомі, але моє ім'я тепер усі знали. Довго мене звали: «Йоганн у валянках».

Так пройшли ще 3 роки. Звичайно, я за цей час подорослішав і вже почав на дівчинок «коситися». Сьомий клас я теж закінчив з гарними оцінками й у цьому ж році став студентом Німецького педагогічного технікуму в Хортиці, біля Запоріжжя. Отут я зрозумів, що я погано знаю російську мову, і я почав самостійно її вивчати. У 5-6-7 класах у нас були уроки російської мови, але нас учили тільки читати і писати, а «жива» мова була відсутня. Навіть до цих пір я можу неправильно виразиться, тобто по-російськи неправильно, та й у письмі можу допустити помилки. (Ви, напевно, це помітили.) Часто Ніна мене поправляла.

- стор. 1 -