|
Зараз ми живемо в Німеччині і ваша мама і бабуся тут померла. Тому я знаходжу потрібним розповісти про те, як і чому ми переїхали сюди.
Багато чого вам відомо. Ви самі всі знаєте про те, що життя на Україні після так званої «перебудови» стала з кожним роком усе гірше. Так виникло й у наших родинах безвихідне положення. Ірина в 1998 році стала пенсіонеркою і їй загрожувало звільнення з роботи. 58 пенсійних гривень для життя не вистачало. Тільки за квартиру треба було платити більше. Її друг став зовсім нахабний, усе більше пиячив і почав виганяти Аню з будинку. Положення в родині стало нестерпним.
Ганна на третьому курсі вийшла заміж. Але після закінчення університету обоє не могли знайти роботу. Не було ніяких доходів і вона не могла жити разом з чоловіком. Валерій жив зі своїм батьком у Москві, а Аня - у Полтаві з матір'ю і її «нестерпним другом».
Ми, тобто я і Ніна, нестатки ще не відчували. Обоє одержували пенсію, а я ще мав доход у марках, як пастор. У нас був свій будинок і все необхідне для старості. Але в мене стало погано з зором. Адже приходилося багато читати і писати. Я почував, що буду вимушений залишити пасторську діяльність, але в той же час я знав, що все одно буду потрібний громаді і не витримаю сидіти вдома.
І ще. Лікарі наполягали на видаленні хворого ока. Мені здавалося, що це вихід зі скрутного стану: у Німеччині мені зможуть більш кваліфіковано допомогти.
Ірина і Ганна з чоловіком теж бачили вихід зі скрутного стану в переїзді в Німеччину. Вони більше Ніни висловлювали своє бажання переїхати. Ви самі знаєте, що я довго, більш двох років був проти переїзду.
Хочу, щоб ви знали, що не через мої особисті вигоди я не хотів залишати Полтаву. Адже це місто не було моєю Батьківщиною. А туди, де я народився, де виріс, де рідна домівка, де поховано моїх предків, де моя Батьківщина - туди мені було заборонено повернутися. З мене взяли підписку, коли я оформляв виїзд із Колими, що я не повернуся туди, звідки було депортовано моїх батьків.
При переїзді в Німеччину я дуже боявся за Ніну і за Ірину. Адже вони не знали німецької мови. У Ніни в Полтаві залишалися всі родичі, там поховані обоє її батьків, вона знає половину міста, там її Батьківщина. А в Німеччині вона буде, як «глухоніма», ні з ким не зможе поговорити і нікого не зрозуміє. Це дуже важко при її товариському характері.
За себе я не переживав. Я знав, що в Німеччині буду одержувати пенсію і сам буду забезпечений. Боявся я ще і за Ірину. Теж мови не знає, а головне - вік. Дуже важко буде знайти роботу, але ж треба за щось жити. Так воно і вийшло, хоча краще, ніж я тоді собі уявляв.
Усе-ж я дав згоду на переїзд і ми почали готуватися до від'їзду. Як мені часто важко було бачити, що все те, що я роками готував до старості, зараз роздавалося людям.
Коли ще не було розмови про переїзд, я знав, що прийде старість, і я, поки був працездатний, готувався до цього. Роками я збирав гроші в ощадкасі, що потім держава після «перебудови» не віддала мені ні копійки, багато чого купував про запас. Тепер усе продавали за безцінь, часто просто дарували «на пам'ять». Багато чого залишили Ларисі.
У неділю 2 серпня 1998 року в нас удома зібралися всі родичі, сусіди, друзі і знайомі, прийшла вся громада. Співали пісні, мою улюблену «Вечірній дзвін», фотографувалися на пам'ять.
А в понеділок 3 серпня ми виїхали в Німеччину, не знаючи, де ми зупинимося.
Інше ви знаєте і самі можете продовжити цю розповідь.
Вважаю своїм обов'язком відповісти вам на питання: «Як у такому віці я став пастором?» Трапилось це якось саме по собі, я не готувався до цього спеціально. Коротко про це. Після нашого повернення в Полтаву з Колими, я був реабілітований тим же самим КДБ, яке мене судило. З мене була знята судимість і я міг улаштуватися на добре оплачувану роботу в Інтуристі. Тоді я думав, що я єдиний німець у Полтаві. Це потім я довідався, що в місті було близько ста людей німецької національності.
Довідка про реабілітацію.
- стор. 18 -
<< НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20 МОЯ МОЛИТВА
|
