- стор. 2 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 |
- стор. 2 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 |
| Мої студентські роки проходили в період з великими політичними подіями. Почалося розкуркулювання і колективізація, а згодом і голод. Коротко про це. Ще не скінчилася перша світова війна 14-18 року, як у Росії почалася революція, а після революції - громадянська війна, що протікала до 21 року. Усе це відбилося на економіці країни. Щоб швидше відновити розруху, Ленін увів так називаний НЕП (Нова Економічна Політика). Була надана свобода підприємцям, торговцям, селянам. І у німецьких селах люди стали жити заможно, утворилися міцні господарства, що давали країні хліб, м'ясо і все необхідне. Починаючи з 1928 року (Ленін помер у 24 році), новий ЦК вирішив проводити кампанію по розкуркулюванню і колективізації. Розкуркулювання і колективізація йшли паралельно. Кого не розкуркулили, того загнали “добровільно-примусово” у колгосп. Куркулями вважалися заможні родини, які нібито нажили своє добро від експлуатації батраків. Їх назвали «класово-далекими» елементами, які потрібно було знищити. Проводилося це по простому, майже нелюдському сценарію. Приїжджав представник НКВС (пізніше КДБ), з декількома озброєними міліціонерами і починали переписувати усе майно, а хазяїнів, особливо чоловіків, заарештовували, або ж усю родину висилали на Соловки. Більшість там і загинули. Розкуркулювання мало дуже погані наслідки. Адже зруйнувалися ті господарства, що годували країну, а новостворені колгоспи не в змозі були годувати країну, і в результаті почався голод. У цей час батько мій передбачав, що в швидкому часі черга на розкуркулювання дійде і до нас, тому заздалегідь пішов із села. Тоді саме почалося будівництво славетного «Дніпрогесу». Працювали там в основному вручну з лопатою і тачкою. Техніки було мало, тому людей було потрібно багато. От там батько і знайшов роботу. Коли прийшли нас розкуркулювати, батька вдома не було, а я вже був на першому курсі технікуму. Потім нашу родину батько забрав на Дніпробуд. З тих пір у Рундевізе, де я народився і провів свої юні літа, де мені знайомий кожен кущик, де поховані мої дідусь і бабуся, де, власне, моя Батьківщина, там я більше ніколи не був. Зараз згадую все це і здається, що такого безглуздя не могло бути. А все-ж таки це було... За три роки навчання в технікумі я вдома майже не бував. Рідко в канікули я гостював пару днів «вдома», тобто, з рідними. Тоді нас, студентів, називали «червоними педагогами» і влітку під час канікул посилали по новоорганізованих колгоспах агітаторами. Перший рік я в якомусь селі вів «лікбез». Це почалася кампанія по ліквідації неграмотності. У той час багато хто, особливо бідні, не ходили до школи, не уміли читати і писати. Їх я й учив два місяці. На другий рік теж десь у Кичкасі (біля Запоріжжя) весь наш курс працював на якомусь заводі. А третій рік ми вже працювали учителями, це вважалося, як практика. До Нового 1934 року я приїхав у початкову школу села Гликстал. Там було всього 4 класи. Учитель старий, хвора людина, майже не викладав. Коли я приїхав, він мені передав 4 класних журнали - і роби, що хочеш, допомоги від нього не одержував, був наданий сам собі. Жив я при школі, харчувався в одній родині, вони одержували від колгоспу для мене пайок. У країні в цей час був голод і, звичайно, моє харчування було напівголодним. Якось батьки одного учня принесли мені кабак (гарбуз) і господарка зварила мені кашу. Яка вона була смачна! Я не замітив, як усю її з'їв. Не забуду здивоване обличчя господарки, що заглядала в порожню каструлю. Мені було так незручно, що довелося сказати, що на вечерю я не прийду. У школі я учив дітей, як умів. До обіду 1-3 клас, після обіду 2 - 4 клас. Одне скажу вам: учні мене слухали і поважали. Там, у Гликсталі, ще будучи студентом-практикантом, у мене був мій перший випуск. Тоді 4 - й клас вважався випускним. Багатьох з тих учнів я пам'ятаю по імені. Проводжали мене до станції з великою пошаною в колгоспній тачанці. Після практики ми повернулися до технікуму у Хортицю. Потім ми вже як учителі були розіслані по всій Україні. Мене і ще двох випускників послали в Молдавію в Тираспольский район. З району мене направили у велике село Шенфелд із семирічною школою учителем 1 - 4 класів. Там у Молдавії трапилось для мене непередбачене, дуже важкий іспит долі. Виявилося, що Молдавія, особливо Тираспольский район, були прикордонними зонами і там тоді в 1934 році почалася паспортизація населення, а щоб одержати паспорт, були потрібні довідки з місця роботи, а головне, довідку про соціальне походження. (Щоб ніякий ворог не пробрався в прикордонний район.) Мене, як і інших, викликали в сільраду і вимагали довідку про соціальне походження. У мене її не було і мені дали термін до Нового року. Я написав у сільську раду в Крунау (Люксембург), де я народився, і незабаром отримав таку довідку, на якій червоними чорнилами і великими буквами було написано: «Син куркуля». Коли я це читав, мене неначебто громом вдарило. Адже з такою довідкою тоді можна було тільки у в'язницю потрапити, як «сторонній класовий елемент». Цей вираз тоді був в моді, як і нічні арешти. Як з'являвся ввечері чорний «газик», його називали «чорний ворон», так когось і відвозили назавжди. Відробив до Новорічних канікул і потайки, нікому не говорячи, я відтіля виїхав. - Куди? - Додому, до батьків. З'явився додому несподівано узимку, як загнаний вовк. Я боявся арешту, як син куркуля. Адже тепер я був ніхто, адже ніяких документів у мене не було. Диплом про закінчення технікуму нам на руки не давали. Ми одержували тільки направлення з технікуму, а дипломи висилали нам по місцю роботи. (Потім я довідався, що це була вказівка НКВС.) Моє направлення з технікуму було ще в Тирасполі, а диплом знаходився ще в Хортиці. Удома відчувалося ще голодування. Робота у колгоспі не ладилася, врожаї були низькі, а те, що виростили, забирала держава, мовляв, треба робітничий клас годувати. Удома були ще молодші 2 брати. Жили в нестатку, упроголодь, а отут ще і я. Я пробував улаштуватися на роботу в МТС. Мене прийняли табельником з іспитовим терміном на один місяць. Я повинен був виписувати наряди робітникам. Але я ще погано говорив по-російському, погано розумів технічні назви, писав з помилками і мене через місяць звільнили. Той місяць я ходив пішки: 12 км. туди і 12 км. назад. Знову я вдома на шиї батьків. Дотягнув я до літа, а далі не витримав. Сказав батькам, що я виїду. Куди ? - не знаю, куди-небудь. Думав виїхати в яке-небудь місто, де я зміг - би влаштуватися на роботу. Залишатися вдома я більше не міг. Зібрався; мати на дорогу дала мені шматок хліба й один огірок, і з цим я пішов на найближчу станцію. Невеликий вокзал, майже порожньо. Я просто стояв і чекав найближчого потяга. Мені було страшно. Я чекав поїзда й у той же час я його боявся. Мені треба з ним їхати, але куди? Без документів у чуже місто? Але вдома залишатися теж неможливо. Я був у розпачі і почував себе таким нещасливим. І отут трапилось чудо! Раптом зненацька підходить до мені однокурсник. Ми разом три роки училися в Хортиці. Він мене пізнав і зрадів. У розмові він у мене запитав, де я працюю, я пояснив, що зараз ніде. «Поїдемо зі мною, нам потрібні учителя!» Я відразу продав свій шматок хліба і огірок, купив квиток до Донецька (тоді Ворошиловоград) і ми поїхали в Донецьк в ОБЛВНО. (Обласний Відділ Народної Освіти). Були канікули і на місці виявилася одна секретарка. Мій друг, його звали Рейнгольд Циммерман, я цієї людини ніколи не забуду, як він з'явився мені на станції, як Ангел-Спаситель, пояснив секретарці, що товариш Гак Іван Іванович закінчив разом зі мною педагогічний технікум, а зараз ніде не працює. І ця секретарка написала мені папір зі штампом і печаткою, що «Направляється Гак І.І. в Шидлівську середню школу вчителем 1-4 класів», і мало того, виписала мені аванс. Попрощався я зі своїм рятівником і поїхав по призначенню. З Донецька до станції Червоноармійськ, а далі пішки до села Шидлово. Я прийшов ввечері в дуже велике село з красивим будинком середньої школи, поруч другий будинок початкової школи, навпроти красива будівля інтернату. Школа мала своє підсобне господарство. Був уже вечір, до того ж канікули і школа була закрита. Я став розпитувати, і мені пояснили, що директор у відпустці і виїхав. Треба мені звернутися до секретарки і мені показали, де вона живе. Знайшов я секретарку вдома, віддав своє направлення і вона послала мене в інтернат до завгоспа. Той оголосив мені: «Будеш в інтернаті за старшого!». Там же в інтернаті дали мені велику кімнату, у куті ліжко з постіллю, посередині стіл, два стільці і великий портрет Леніна на стіні. Така гра долі: через ніч я перетворився з нічого, із загнаного вовка, з душевно розбитої людини без документів, без роботи в старшого по інтернату, у шкільного учителя з власною кімнатою і ще з більшим портретом Леніна на стіні. Мені приготували багату вечерю. З цього дня в мене почалося нове, удачливе, щасливе життя. Поступово з'їхалися вчителя, повернувся директор школи, він прийняв мене радо. З'їхалися учні інтернату. Це були діти з прилеглих сіл, де не було середніх шкіл, учні 5 - 6 - 7 класів. Перед початком занять директор представив мене школярам інтернату як нового учителя, відповідального за порядок в інтернаті. Їв я разом з учнями, сидів на почесному місці, ніхто не смів ложку взяти доти, поки я не сідав на своє місце і бажав усім приємного апетиту. У школі я вів 1 - 3 клас до обіду, класи були великі, до 35 учнів, тому що село було велике. Через якийсь час мені вислали з Хортиці мій диплом. Отут я зовсім зміцнів. У 5 - 7 класах не було вчителя географії, директор попросив мене вести цей предмет. Я погодився. У тім же році була атестація вчителів. Менше половини вчителів було з закінченою педагогічною освітою. Я тоді одержав звання вчителя СССР (зовсім став великим). У Шидлові проробив я тільки один рік. По закінченні навчального року, мене викликали в РайВНО і попросили, а вірніше - наказали, прийняти школу в іншому німецькому селі того-ж району, але чомусь з російською назвою «Коптєво». Там працювали два вчителі, обоє без педагогічної освіти, вони між собою постійно сперечалися, батьки писали скарги, і в результаті вирішили послати туди мене учителем - завідуючим цієї школи, причому одного учителя звільнили. Там, у Шидлові, працювали досвідчені учителя, що відвідували мої уроки, підказували, а частіше хвалили мене, як я веду уроки. А тут я повинен був сам допомагати недосвідченому вчителеві. - стор. 2 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 |
