У травні 1945 року війна вже йшла до кінця. Ми знову потрапили до «наших». Але спочатку коротко про те, як нам жилося в Німеччині до приходу росіян.
Коли ми приїхали, було видно, що Германія війну програє. Але Гітлер зі своїм оточенням продовжував воювати, сподіваючись на якусь нову зброю. Англійці й американці почали жорстоко бомбити, країна лежала в руїнах. Але потрібно віддати належне: у країні піддержувався порядок. Важко було з продуктами і з одягом. Була введена карткова система, але кожний одержував досить, щоб не голодувати. Що мене здивувало: вагітним жінкам і матерям, що годують, давали додаткове харчування. Ніна теж одержувала. Скільки ми жили в Німеччині, до самого приходу наших, ми ніколи не стояли в чергах, їх просто не було, нас ніхто ніколи не вилаяв, нам не загрожували, ми не боялися, що нас обкрадуть. Ми були ситі, узуті, одягнені. Одне тільки нас турбувало: невідомість, навіть острах, що буде з нами, коли прийдуть наші.
І вони прийшли! За наказом уже російського коменданта міста всі громадяни Радянського Союзу повинні з'явитися в комендатуру для реєстрації. Нас з Ніною розлучили. Настав тяжкий час для Ніни з дітьми. Її відправили у якийсь табір для переселенців, а відтіля потім у Полтаву. Там була маса людей, абсолютно без усяких нормальних умов, вони чекали, коли сформується ешелон у потрібному напрямку. Ніні довелося близько трьох місяців чекати потрібного ешелону на Україну. У Ніни була коляска для дітей. Коли вантажилися в товарний вагон, офіцер побачив коляску, вилаяв її, обізвав і наказав: «Забери свого (...!), інакше викину разом з коляскою! ». Ніна вийняла Ларису, а офіцер викинув коляску. А там же була дитяча білизна!
У Полтаві батьки нічого не знали про долю дочки, але батько щодня ходив на вокзал, зустрічав потяг з Німеччини. І яке ж було для Ніни чудо, коли її на вокзалі зустрів батько, уже дідусь двох онучок !
Після повернення з Німеччини в 1945році;
На знімку Ніна з Ларисою і Іриною; батько, сестра Клава і мати.
У комендатурі мене тоді не запитали, хто я по національності, а запитали мою професію. Я як шофер (У Німеччині, у Нойзальці я одержав німецькі права), потрапив в авто-батальйон і знову одяг червоноармійську форму.
Тільки в липні 1946 року мене демобілізували і я знову був з родиною.
Після
демобілізації у 1946 році.
І знову в Полтаві разом з родиною.
НАле не довго був я з родиною. Тільки влаштувався на роботу в Підмосков'ї і приїхав забрати родину, як мене заарештували. З цього моменту наступили найважчі дні в моєму житті. Немає в жодній мові досить слів, щоб описати те, що мені довелося пережити в камерах КДБ, на нічних допитах, у таборах Колими. Часто я був у розпачі...
Хоч важко мені і зараз ще згадувати ті часи, але зовсім небагато хочу розповісти вам про це. Може бути вам здасться дещо неправдоподібним, ви можете подумати, що такого не могло бути. Однак, це було і було зі мною.
Коротко про те, як мене заарештували в Полтаві.
Дату пам'ятаю точно - 23 листопада 1946 року. Після обіду, а я ще мав місячну продовольчу картку, як червоноармієць, пішов у магазин купити хліба (Потім прочитав в обвинуваченні «При спробі до втечі»). Недалеко від нашого будинку мені перепинили шлях двоє. Вони так стали, щоб я бачив, що вони збройні. Відрекомендувалися співробітниками держбезпеки, зажадали показати документи. Паспорта ще не було, показав відпускне посвідчення. Вони подивилися і заявили, що тут щось не ясно і я повинен пройти з ними для з'ясування. Я вимушений був піти з ними. Мене привели до будівлі КДБ через якусь бічну хвіртку, ми зайшли в двір, загороджений високим забором, відтіля завели в кімнату, там сидів за столом чоловік в уніформі. Йому доклали, що затримали цього громадянина для з'ясування особистості. Той почав:«Прізвище?, ім'я?, де народився?, де живеш?» і т.д. Усе записав. Потім запитав:
«Що в тебе із собою?».
«Нічого» - відповів я.
«Зброя є? Ніж є?»
Я відповів:
«Кишеньковий складаний ножичок.» «Виклади!»
Я дістав і поклав на стіл. Тут один з тих, що привів мене сюди, узяв ножик, подивився і сунув до себе в кишеню. Знову питання:
«Годинник є? »
«Є.»
«Виклади!»
Я зняв ручний годинник і поклав на стіл. Тут інший конвоїр бере мій годинник, розглядає і кладе до себе в кишеню. Так довелося й авторучку покласти на стіл. Тут уже сам писар поклав її біля себе і наказав: «Обшукайте його!». У мене знайшли ще портсигар і теж забрали собі. До протоколу записали: «Чоботи, штани, піджак» і т.д. Про годинник, ножик, портсигар - ні слова. Я потім зрозумів, що ці люди знали, що відтіля я додому вже не повернуся, і відкрито, нахабно розібрали мої речі.
Чоловік за столом подзвонив, прийшов другий, теж у формі КДБ і наказав йти за ним. Повів він мене кудись униз по сходам, а потім по довгому коридору, і зупинився біля залізних дверей, відкрив їх і наказав мені зайти. Невелика кімната, на стелі горіла невелика лампочка під залізними ґратами, на підлозі лежали люди впритул один до одного, одягнені і взуті. У куті стояла так називана «параша», невелика залізна бочка з ручками, куди люди могли зробити свої природні потреби. Двері за мною закрилися, я залишився усередині. Скільки я стояв, не знаю, як раптом хтось говорить: «Чого стоїш? Лягай там, скраю!» А край був поруч з парашею. Там існував неписаний закон: новоприбулий займав місце біля параші і як тільки хто-небудь убував, пересувався, а наступний новий займав крайнє місце. У ту ніч я, звичайно, не заснув...
Отут я зрозумів, що арештований і знаходжуся у в'язниці КДБ. Тижня дві мене нікуди не викликали, наводили про мене зведення, робили запроси навіть у ті школи, де я працював учителем. Потрібно було сфабрикувати обвинувачення. Потім почалися допити, завжди в 10 годин вечора і часто до глибокої ночі. Мені пред'явили страшні обвинувачення, так років на 25, або розстріл. Там був: і перехід на сторону ворога зі зброєю у руках, і шпигунство, і переслідування партизанів, і багато чого іншого... Краще не згадувати у подробицях про ті допити. Загрожували розстрілом. Як не намагалися довести побільше антирадянського, майже нічого не могли знайти. Майже кожен мій день при німцях був перевірений, свідки опитані. Так, у показаннях свідків було сказано, що, наприклад, німці кликали мене Йоганом, а не Іваном, один навіть указав, що моє прізвище не Гак, а Гааг. (Це все натяки на те, що німець.)
Пройшло 3 місяці, а кожен слідчий повинен був за три місяці закінчити наслідок. Один раз удень мене викликали в інший кабінет. Слідчий сказав:
«Слухай мене уважно! Я бачу, що ти хлопець не дурний, зрозумій - же ти правильно - звідси додому не повертаються. Тебе все одно будуть судити. Прочитай це обвинувальний висновок і підпиши. Я тобі не «шию» обвинувачення на 25 років, а на найменше, що можна. Тебе засудять, дадуть 5 років ВТТ (Виправно - трудовий табір), ти ще молодий, через п'ять років ти будеш на волі. Інакше ти звідси не вийдеш».
Я прочитав, дійсно, усе було написано в якійсь зм'якшеній формі, але було і таке, що я не міг заперечувати: полон, роботу на користь окупантів, втеча в Німеччину.
І я підписав.
Через три дні: «Громадянин Гак, на вихід з речами!» Раз з речами, це значить, що сюди я більше не повернуся. Вивели мене в двір, там стояли 4 солдати: двоє з гвинтівками, двоє з пістолетами. Один почав:
«Ви зараз підете на суд. Попереджаю: по дорозі ні з ким не розмовляти, руки за спину, крок уліво, крок вправо ми будемо вважати, як спробу до втечі і будемо стріляти без попередження.»
Вивели мене через ту ж саму хвіртку, що і привели. Один охоронець йшов спереду із гвинтівкою в положенні «до бою», тобто напоготові, я за ним, двоє з пістолетами в руках з боків, а четвертий позаду, теж із гвинтівкою напоготові.
Вивели на середину дороги, люди бачать мене і зупиняються. І кожний, напевно, думав, що ведуть на суд якогось небезпечного зловмисника. Для мене це було так принизливо, так соромно, так кривдно. Якби я міг провалитися крізь землю, я б так і зробив.
Привели до зали суду. Мені наказано було зайняти місце на лаві підсудних. Я помітив, що в залі сиділа Ніна і її мати і ще якісь люди. Може мене хто і пізнав, а, може, просто цікаві. Але ніхто з цих людей, навіть Ніна, не могли собі уявити, що творилося у мене на душі там, на лаві підсудних. Мене до болю мучило почуття сорому, мені соромно було там сидіти, усі дивилися на мене. Мені було до сліз кривдно: «За що? Кому зробив я зло?». Я почував себе приниженим, мене мучила невідомість. Що буде зі мною? Мені було страшно! Я сидів безпорадний і беззахисний... Такі думки плуталися у мене в голові.
Тільки коли я почув: «Устати! Суд іде!», мені вдалося сконцентруватися.
Зайшли судді. Трійка військового трибуналу. Всі офіцери вищих чинів, з погонами, у мундирах КДБ. Був даний знак сідати. Запанувала тиша. Судді якийсь час переглядали папери, дивилися на мене, а я на них. Мені довелося відповідати на питання. В основному суддя керувався тим, що встановило слідство. А те, що було в обвинувальному висновку, мені було відоме. На столі лежала ціла купа показань свідків, а самі свідки на суді не були присутні.
- стор. 7 -
<< НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20 МОЯ МОЛИТВА
|
