- стор. 8 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 |
- стор. 8 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 |
| КДБ мало зведення про всіх людей, котрі працювали при німцях, і методика була відпрацьована. Викликали людей, нагадували, що вони винуваті перед Батьківщиною, тому що працювали на користь окупантів, а щоб відпокутувати свою провину, треба допомогти викрити ворогів. І відразу питання, а що ви знаєте про ворожу діяльність його. З них вичавлювали усе до дріб'язків, щоб скомпрометувати мене. Наприклад, один свідок сказав, що мене не заставляли працювати, що я з німецьким майстром вітався «за ручку», мене кликали Йоганом, а не Іваном. Інший свідок показав, що коли німецький майстер раз у тиждень давав робітникам додому обрізані кістки, то мені він вибирав найкращі і побільше. І т.д. Самий більший бруд наговорив хазяїн будинку, де я жив. Він вважав, що я обкрадав населення, він сам бачив, що я часто готував печеню з курки для офіцера. А на базарі курей не продавали, виходить, Гак їх крався. Але за час окупації я ніколи ні з ким не лаявся, нікого не обіцяв. Нічого карного з показань свідків суддя не міг знайти. Залишилося тільки те, що зібрав слідчий. Мене запитали: «Визнаєте себе винним у тім, що служили окупантам?» «Так, визнаю» «Визнаєте себе винним у тім, що кинули Батьківщина і втекли в Німеччину?» «Так, визнаю» Суд тривав не так довго і не так страшно, як я собі уявляв. Трійка вийшла на нараду. І знову болісне чекання. «Який буде вирок? Стаття 58 Карного кодексу, а мене судили по цій статті, передбачала покарання від 5 років і до розстрілу. Мені могли дати 5, 10 або 15 років. Усе залежало від цієї трійки. У мене навіть була маленька надія, може виправдають?» Трійка повернулася до зали і був зачитаний вирок: «Гак І.І. за те і те... визначається покарання 5 років ВТТ, як і сказав слідчий, але суд додав ще 3 роки поразка в правах. (Дивіться вирок.) Я був засуджений на 5 років, але як не дивно, я відчув якесь полегшення, що все вже позаду. Я вже повернувся не в КДБ, а в міську в'язницю на вулиці Пушкіна. У цій в'язниці зібралося близько сотні засуджених, у чеканні відправлення в табори, я теж потрапив туди. Там я був усього декілька днів. На другий день Ніна принесла мені передачу. Побачення з нею не дозволили, а передачу прийняли. Незабаром нас погнали на Південний вокзал і там засунули в спеціальний вагон для перевезення ув'язнених. І знову «параша». Їхали кілька діб, поки не приїхали в Тайшет, де нас вивантажили в таборі. Отут зібралася маса народу, панувало безладдя. У таборі панували так звані «злодії в законі». Це були справжні бандити і злодії зі своїми «шістками». Вони взяли владу над кухнею і хліборізкою. Охорона не втручалася у внутрішній порядок табору. У Тайшете ув'язнені розчищали ліс для будівництва залізної дороги. Робота дуже важка. Я потрапив у бригаду будівельників. Будували зі зрубаного лісу бараки спочатку для охорони, а потім і для ув’язнених. На щастя, я був там біля місяця. Незабаром відібрали усіх з 58-ою статтею для відправлення на Колиму. Що це за край, я не знав, але був радий, що мене відтіля відправили, тому що я вже починав втрачати розум від голоду й непосильної роботи. І знову багато діб у вагоні з «парашею». Але ця поїздка відрізнялася від першої. Тут були тільки «політичні» і ніхто не віднімав їжу і був відносний порядок. Вивантажили нас аж у Находці. Відтіля попали ми на пароплав, у «твіндек» - це сам трюм пароплава. Ця подорож була дуже болісною. Через тиждень прибули до Магадану. З пароплава нас повезли прямо в лазню, цього ми не очікували. Там ми роздягнулися, одежу за наказом зв'язали у вузол (і більше я її не бачив), ми пройшли санобробку, нас поголили під машинку, ми помилися й одержали арештантський одяг. На подив - нова нижня білизна, ватяні штани, ватяний бушлат, шапку, і валянки. Був початок травня, але усюди ще лежав сніг і стояли морози. Але й у Магадані мої болісні переїзди не скінчилися. Звідси уже на автотранспорті. Нас занурили в 7- ми тонну вантажівку. Це була чехословацька бортова машина «Татра». Їхали без зупинок і мені здавалося, що цій поїздці не буде кінця. Ми проїхали 450км. за десять годин по центральній трасі до селища Спорне (Ірина там потім училася в 8-му класі), а відтіля ще добиралися до селища «Утинка». Там був великий табір. Поки ми доїхали, поки нас перерахували при передачі, я промерзнув до кісток. В цей час там ще був мороз до -20°С. Коли нас завели в барак, там посередині стояла залізна грубка, від неї йшло таке приємне тепло. Сьогодні ще пам'ятаю той барак, адже я в ньому прожив потім майже п'ять років. Це дерев’яна будівля без коридору, без кімнат, тільки стіни та дах. По обидва боки суцільні дерев'яні нари в два яруси. На нарах лежали матраци, набиті текстильними відходами, такі ж і подушки, на матраці - ковдра. У середині барака та рятувальна грубка, котру топили вдень і вночі. Уперше за багато місяців я спав роздягнений, тільки в нижній білизні. Ранок першого дня в Колимському таборі. Велика територія, оточена забором з колючим дротом, по кутах сторожові вишки, де чергували солдати. Вхідні ворота, прохідна, де знаходилася табірна охорона. Між бараками - довгий туалет. Усередині табору ми ходили без охорони. В одному з бараків - кухня і їдальня. У той перший день у таборі в наш барак зайшла табірна обслуга. Вони принесли із собою голки, нитки і білі смужки тканини, розміром 5х10см., на яких тушшю були написані цифри. Так кожний з нас одержав свій табірний номер. Цю білу смужку з номером кожен сам собі пришив на козирок шапки, на праву колошу вище коліна, спереду ліворуч на бушлаті і позаду по центру на спині. Номера завжди були шестизначними. Перші 3 цифри позначали табірний номер, особливе значення мали останні 3 цифри. Вони вказували термін, на який кожен засуджений. Так, у мене ці цифри були 053, тобто, мій термін був 5 років і 3 роки поразка в правах. До речі, цей термін називався «дитячим». Були цифри: 105, а найбільша 255. Таким чином, конвойні завжди знали на скільки той, чи інший ув’язнений засуджений і небезпечний. Нас розподілили по бригадах. Усе життя у таборі йшло побригадно. Імена наші не називалися, тільки: «Бригада така-то (по імені бригадира), на вихід. Ми збиралися біля воріт, а там нас табірна охорона передавала по рахунку. Ті вели нас від табору до рудника на роботу, близько 1,5 км. Там теж приймали нас по рахунку, і так щодня, щороку. Там ув’язнений втрачав своє значення, як людина, він вважався як пронумероване табірне майно, передане від однієї охорони до іншої по рахунку. Тільки всередині бригади ми чули свої імена. За ці роки життя в бригаді ми познайомились, подружилися. Самі підтримували порядок. Бригадир завжди кого-небудь залишав «удома» днювальним. Днювальні одержували паливо для грубки. Прибирали усередині і зовні, вивозили туалети, майже цілий рік замерзлі, як камінь, вони ж вивозили трупи. Померлі теж замерзали, як колоди. Якщо хто в бригаді вмирав, бригадир, бувало, по декілька днів не сповіщав про це. Він одержував пайок і міг підтримати «доходяг», тобто тих, чиї сили кінчалися. Потім труп роздягали і виносили на мороз. І людські трупи вивозилися з табору по рахунку. Тільки бригадир знав ім'я померлих і повідомляв на вахту. Часто ранком, коли ми збиралися на роботу, можна було бачити таку картину: днювальні вантажили на сані замерзле з туалетів і винесені з бараків замерзлі трупи і вивозили все це у відпрацьовану штольню. Це наводило страх! - стор. 8 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 |
