Мені іноді якось ніяково розповідати вам усе це, але ти, Ганна, просила мене якнайдетальніше розповісти про себе. 

От і читайте. Це усе правда, хоча і звучить іноді неправдоподібно.

Можна багато ще розповісти. Наприклад, чим ми харчувалися? Як залишилися живі (далеко не всі)? Основний продукт, чим нас годували, це було м'ясо і жир морських звірів. Ми їх називали «мор-звір». Це були великі морські тварини, на яких був товстий шар жиру, як сало. Їх ловили в Охотському морі, часто прямо на березі півострова Камчатки, тоннами привозили до нас у табір. Замерзлими тушами лежали вони біля їдальні і від них сильно пахло рибою. Якщо я не помиляюся, це були моржі.

З тих пір я не переношу запаху риби.

Ще про один випадок тих днів хочу розповісти. Позаду було вже багато важких днів. Витримав я болісні допити в КДБ в Полтаві, позаду були важкі дні у вагонах і на пароплаві, пережив я переїзд з Магадана у відкритій машині. Але і тут у таборі дуже тяжкі умови. Бараки переповнені, робота дуже важка, харчування таке, щоб тільки залишитися живим.

І от у цих умовах мені, здавалося, поталанило. Треба було 12 чоловік слюсарів, для відправки в Оротукан. Це було велике селище і там знаходився завод по ремонту гірського обладнання. Там ремонтувалася золотодобувна техніка з всієї області. Йшли слухи, що там ув’язненим трохи легше, та й з харчуванням краще. Говорили, що на заводі працює багато вільнонайманих. Я потрапив у число цих 12 і сподівався цим зберегти собі життя. Нам 12 наказували на роботу не виходити, а чекати, коли прийде за нами машина. Цілий день ми прочекали, але машина не приїхала. Уночі я теж не міг заснути, а раптом машина приїде? На наступний день нас знову на роботу не пустили, знову ми чекали машину. Я чекав, чекав машину і не помітив, як заснув. Прокинувся - а нікого вже немає. Днювальний запитує: «Де ти був? Тебе 3 рази викликали, а потім виїхали без тебе». Мені так прикро тоді стало, так важко на душі. Мені здавалося, що я проспав своє життя. Цей випадок я ніколи не забуду, тому що незабаром ці 11 чоловік загинули. Вони працювали під навісом, на розбиранні прибулої техніки. І цей навіс не витримав снігу, що зібрався, і обрушився на всю бригаду. Я, коли довідався про їхню загибель, жахнувся. Адже не засни я тоді, я був би разом з ними. Мимоволі з'явилися думки: випадково я тоді заснув, або якась вища сила приспала мене, щоб врятувати від загибелі? Цей випадок змусив мене серйозно замислитися. Адже тоді вирішувалося питання мого життя і не я сам, а щось, або хтось вирішив питання таким чином на користь мого життя.

Йшли дні, місяці, роки. Наближався 1951 рік. Рік, коли повинен був закінчитися термін мого висновку. Я вже почав вважати дні до мого звільнення. На жаль, тоді й трапився зі мною трагічний випадок. При роботі з металом уламок потрапив мені прямо в зіницю правого ока. Око страшно запалилося. Якого страшного болю мені приходилося терпіти! У таборі не було ніякої медичної допомоги. Мене усе-ж таки відправили в лікарню на «Лівий берег». Там в обласній лікарні було відділення для ув'язнених. І там медичної допомоги я не одержував і просився виписатися.

Підходив термін звільнення. Мене виписали, я повернувся в табір, а перегодя кілька днів прийшов за мною вартовий і повів у штаб. Там дали ножиці і веліли відпороти мої табірні номери і видали довідку про звільнення з ув’язнення. Але тому що я мав поразку в правах, я повинен був з'явитися по місцю призначення в районний центр «Ягідне». Це було більше чим у ста кілометрах від табору.
 

Довідка про звільнення з табору.

 - стор. 9 -