|
22 червня 41 року в неділю почалася війна.
Наша частина стояла недалеко від західного кордону. Підйом у нас був ще звичайним, але поснідати вже не встигли. «Бойова тривога!» - і отут почалося! Як сапери, ми почали відразу будувати оборону. З історії ви знаєте, що в перший час війни радянські оборонні лінії не витримували натиску німецької техніки. Почався відступ. Це відбувалося, в основному, по ночах, удень ще трималися.
Дотепер дуже часто згадую один випадок тих днів, що я ніколи не забуду і який змусив мене задуматися. Справа була так: черговий раз ми відступали і зупинились у якомусь лісі. Взвод, у якому я був, одержав наказ тайкома вийти до галявини лісу і замінувати її. У взводі було 30 чоловік і лейтенант. Кожний одержав міни, що уже були в бойовій готовності, тобто з детонаторами. Ми виждали до півночі і рушили. Йшли в розбрід, не в ладі, так безпечніше. Безперервно йшла перестрілка. Вночі в основному стріляють трасуючими кулями і добре видно траєкторію польоту. Я почував, що це дуже небезпечне завдання і на ходу мовчки молився Богові: «Господи! Збережи мені життя!» - що я раніш рідко робив. Добралися ми майже до мети, як раптом я почув різкий укол у руку під пахвою, а потім щось тепле побігло по руці. Я подивився і побачив, що це була кров. Болю я не почував, напруга нервів була на межі. Я підійшов до лейтенанта і показав руку в крові. Він наказав відібрати у мене міни, а мені відправитися назад у польовий лазарет. Йшов я назад по лісі, а на душі тривога, так мені було образливе, адже я просив у Бога захисту, а одержав навпаки - адже саме мене зачепила куля. Летіла б куля небагато лівіше і потрапила б прямо в серце. У лазареті лікар оглянув мене і говорить: «Ну, хлопець, тобі і пощастило, тільки дряпнуло!». Він обробив рану і залишив до ранку в госпіталі. Ранком, після огляду, відправив у частину. Повернувшись в свою частину, я помітив: щось не так. Дізнаюся, що всі 30 моїх товаришів загинули. Німці помітили їх і обстріляли з гранатометів. Від вибуху гранат вибухнули власні міни. Навіть ховати було нікого. Після цього я серйозно замислився: «Була це просто випадковість, що куля просто дряпнула мене, або почув усе-таки Господь Бог мою молитву і знайшов такий спосіб зберегти мені життя?
Незабаром наш саперний батальйон перекинули на оборону Києва. Йшли пішки всю ніч і дійшли тільки до річки Ірпінь, на захід Києва. Місцевість для оборони дуже зручна. Лівий берег ріки, з боку міста був високий, крутий, а правий берег, відкіля чекали німців, низький, добре проглядався. Отут ми працювали вдень і вночі кілька тижнів. Будували укріплення, навіть ДВТи (довгочасні вогневі точки) з бетону і сталі.
Внаслідок наша праця виявилася нікому не потрібною.
Хочу особливо підкреслити, що дотепер в Армії мене ніхто не дорікнув, що я німець, а отут раптом наказ: «Усім командирам і червоноармійцям німецької національності з'явитися у штаб. У зазначений час зібралося біля штабу близько 30 чоловік. Нам оголосили, що по наказу уряду усі воїни німецької національності направляються в Трудармію в тил, у місто Івдель, Челябінської області. Нам сказали, що ми там будемо боротися за Перемогу, будемо будувати відновлювати мости, і залізні дороги і т.д. Я навіть зрадів, адже все-ж таки в тилу було більш безпечніше, ніж на фронті. Але було додано, що до особливого розпорядження ви залишитеся тут. Не мав я тоді ні найменшого уявлення, що таке Трудармія, не знав я тоді, що це справжній концтабір за колючим дротом, де люди приречені на вірну загибель.
Там і загинули мій батько, дядько і єдиний двоюрідний брат.
Тепер, коли я згадую той час, я прийшов до висновку, що якраз у цей час 28 серпня 1941 року вийшов Указ уряду «Про депортацію всіх німців Поволжя й України». Очевидно, поширювався він і на Армію.
А поки що залишався я в тій же частині працювати, тільки без автомата за спиною, але в новому взводі з наших (німців) командиром.
Незабаром підійшли німецькі війська, впритул до нашої оборони - і зупинилися! Видно, вони зрозуміли, що тут не просто буде взяти місто Київ. Уздовж ріки Ірпінь зібралася ціла Армія для оборони столиці України. Німці навіть не намагалися нас атакувати. Жили тоді більш двох тижнів досить «мирно», я уже думав: «Усе, німці далі не підуть!» Але німці в цей час форсували Дніпро північніше і південніше і закінчили оточення Києва. І раптом, зовсім зненацька, наказ «Відступити!» Відступали і ми, трудармійці, разом з червоноармійцями по мосту через Дніпро на схід. Йшли цілу ніч, адже рухалася ціла Армія, і дійшли тільки до Борисполя. Далі ходу не було, ми були в оточенні!
Так у районі Борисполя зібралася ціла Армія. (Пізніше я довідався, що в Київському оточенні знаходилося більш 48 000 воїнів.)
Три дні намагалися прорвати німецьке кільце, але так і не прорвали. Може бути, ви запитаєте: «Як же так, ціла Армія і не змогла прорватися?» - Так, не змогла! Німці знали, яка сила в них в оточенні і підготувалися. Вони закопували свої танки в землю (з допомогою росіян військовополонених під німецькими багнетами), зверху знаходилися тільки стовбури гармат і кулеметів. Через кожні 50 метрів стояла така вежа. Але головне - це авіація! Декілька раз за день 36 пікіруючих бомбардировщиків (вони літали дуже низько і я їх міг перерахувати), бомбили нас три дні підряд.
Найшовся один бойовий командир, зібрав морячків Дніпровського флоту і спробував прорватися з оточення, але там усі вони загинули.
На третій день уся ця Армія була фактично не боєздатна. Командирів уже не було: хто утік на літаках, хто зняв погони. Солдати бродили, як кинуті вівці. Серед них був і я.
На третій день, це було, здається, 25 вересня, я вперше побачив німецьких солдат. Їх було троє - на мотоциклах. Один у колясці, інший за кермом, а третій - на заднім сидінні. Мене здивувало, що автомати свої вони носили за спиною, а не в руках. У руках вони везли і розставляли таблички з написами по-російському: «Збірний пункт військовополонених в аеропорті». І отут ця маса колишніх радянських воїнів тепер уже військовополонених, рушила по напрямку до аеропорту. Між ними був і я.
Живий і здоровий я залишився тоді за ці три дні жорстокої бомбардировки не тільки тому, що мені поталанило, але і тому, що я уже мав досвід. Я ніколи не ховався в сховищі. Як тільки я чув крики «Повітря!», а це значило - повітряний наліт, я шукав місце, де я міг маневрувати, тобто перебігати в ту, або іншу сторону. Німецькі бомбардировщики літали низько і завжди трійками, їх добре було видно і добре було видно, як відокремлюються бомби й у якому напрямку вони летять. Я стояв відкрито і спостерігав, якщо бачив, що бомби летять убік, я залишався на місці.
Але одного разу побачив, що літак летить точно на мене і побачив, як бомба летить прицільно на мене. Я тільки встиг утекти в бік, як там, де я стояв, вибухнула бомба. Мене вибуховою хвилею кинуло на землю. Потім я встав, обтрусився; пілотка моя кудись зникла. Я оглянувся: там, де я раніш стояв, тепер була велика яма, а поруч лежала перекинута вантажівка з новим обмундируванням. Набрав я собі про усякий випадок нову нижню білизну, носові хустки і нову пілотку з червоним кантом. Тепер скажу, що перші зустрічі з німецькими солдатами були для мене трагічними.
Йшов я до аеропорту сам не свій, у голові усякі думки. Що буде тепер з нами? Що буде зі мною? Що зроблять німці зі мною, коли довідаються, що я німець і в радянській уніформі? Не знаю, де я вже був по шляху в аеропорт, аж раптом побачив, що німецький офіцер зупинився, показав пальцем на мене і говорить: “Du, komm mal her!“ (Гей, ти, йди сюди!) Я його добре зрозумів і вийшов з рядів до нього. Це був офіцер з СС-ким значком, невисокого зросту, з дивно круглим лицем. Він покликав солдата і наказав: «Mach SchlьЯ mit dem!» (Кінчай з ним, це комісар!) І показав пальцем на мою підібрану пілотку з червоним кантом. Я прекрасно зрозумів, що він говорить, і відповів: «Nein!» А він: «Das ist noch ein Jude!». (О, це ще і єврей!) І повторив наказ: «Leg ihn um!» (Кінчай з ним!) - і пішов. Солдат залишився зі мною, як раптом почувся гул літаків і лементи: «Jaki in der Luft!» (Це були наші радянські винищувачі Як-и в повітрі!) «Alarm! Hinlegen!» «Тривога! Усім лягати!» Мій солдат, який повинен був «кінчати мене», утік і сховався за дерево. А я скористався моментом, повернувся до інших, ліг між ними і чекав. Літаки скинули бомби десь на станцію і полетіли. Почулася команда: «Aufstehen, marsch!» Я встав і рушив разом з іншими. Той солдат не побачив мене і не став шукати, може бути був радий, що я зник.
Цей випадок знову змусив тоді мене задуматися. Випадково саме в цей момент, коли моє життя висіло на волоску, з'явилися ці два винищувача? Або усе-ж це була Божа воля? Мені тоді молитися було ніколи, але все-ж мене щось врятувало. Не з'явись в цей момент літаки, я б не писав сьогодні ці рядки.
- стор. 4 -
<< НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20 МОЯ МОЛИТВА |
