Уперше я йшов без
конвоїра. Мені пояснили, як добратися до Ягідного.
Спочатку треба було дійти пішки до Спорного, потім попроситься на подорожну машину до Ягідного. Я йшов, а думки мої плуталися. Більше всього мене мучила біль в оці. Я начебто був вільний і в той же час не вільний. Я не міг їхати, куди хочу, не міг звернутися в лікарню за допомогою, а повинен був з'явитися в Управління КДБ «Дальстроя» у селищі Ягідне. Куди мене пошлють відтіля мені було все одно, лише б скоріше визначитися і звернутися в лікарню, але вже не в табірну.
Хто мене тоді підібрав і підвіз до Ягідного, я не пам'ятаю. Приїхав туди, коли почало сутеніти. Я знайшов пересильний пункт при Управлінні і там переночував. За цілий день я нічого не їв і нічого не передбачалося.
На другий день мене сфотографували для документа і веліли прийти через три дні. Я бродив по селищу, не знаючи куди, голодний, нікому не потрібний. Там я зрозумів ще раз, як мало тоді коштувало людське життя. Мимоволі ноги несли мене в напрямку їдальні. Зважився підійти до кухаря і попросити що-небудь поїсти. Дібрався я до їдальні, але не зайшов усередину, а заглянув у двір.
Там чоловік в білій куртці колов дрова. Я попросив його: «Буду вам дрова колоти, робити усе, що треба, тільки дайте поїсти!» Так я ці три дні і працював у їдальні за їжу. Нарешті пройшли ці три дні і я одержав тимчасове посвідчення особи. Як шофера і слюсаря мене направили працювати на велику автобазу в селищі Дебин (Лівий Берег). Уже з цим документом я звернувся в поліклініку в Ягідному. Там дуже здивувалися, як могли мене виписати з табірної лікарні з таким оком. Тут мене перев'язали (дотепер я закривав око рукою) і дали направлення в обласну лікарню, що теж знаходилась у селищі Дебин.
У Дебині мене відразу поклали в лікарню, але вже у відділення не для ув'язнених. Усі там ходили в лікарняному одязі і я нічим не відрізнявся від інших. Поруч зі мною лежав якийсь начальник з Ягідного. Йому щоденно носили домашню їжу, а те, що давали в лікарні, він не їв. Я там теж не був голодний. Головне, почали лікувати. У той час з'явився пеніцилін, мені його кололи і капали в око. Поступово пройшов біль, зменшилася пухлина. Пролежав я в лікарні близько місяця. Прийшов час виписуватися. Коли я останній раз був у лікаря, він мені заявив, що я вже ніколи цим оком бачити не буду. Отут у мене нерви відмовили і я розплакався, як дитина.
Почалося моє трудове життя, але вже, як вільнонайманого. На місце роботи я з'явився вже у травні місяці, все в тих же стареньких валянках. Директор автобази прочитав моє направлення і сказав, щоб завтра ж виходив на роботу. Перші три ночі я ночував у кузні, не було місця в гуртожитку. Мені виписали аванс, адже с тих пір, як мене заарештували, я грошей не бачив. Тепер я цінував кожну копійку. Працював я майже вдень і вночі. Мене дуже швидко взнали водії. База мала дуже великий утеплений гараж і водії часто залишалися тут ночувати. Якщо в когось були які-небудь поломки, то вони мені зазвичай відразу давали червонець (10 карбованців) і я працював, бувало, до ранку. Я вже жив у гуртожитку, трохи приодягся, уже писав листи Ніні і одержував від неї. Вона у цей час бідувала в Полтаві і я почав висилати їй гроші. Так пройшло близько 2-х років.
У 1952 році я домігся через місцевий КДБ виклику для Ніни з дітьми. У Магадан без дозволу КДБ ніхто не міг ні заїхати, ні виїхати. До того ж, погано було з житлом. І ми домовилися з одним другом (Аблаєвим), побудувати будинок. Спочатку йому, поживемо рік разом, а потім і для нас. Так ми і зробили. Ми узнали, що в тайзі є кинуті будинки. Ми знайшли такий будинок, розібрали його і з цих колод зібрали будинок. Це було 4 стіни і вхідні двері. У середині побудували цегельну піч з плитою. Ця піч розділила житлоплощу навпіл, в одній половині (дальній) буде жити родина Аблаєвих, а в іншій - ми. Звичайно, ні кухні, ні ванної, ні туалету не було.
Я довідався, коли пароплав з людьми прибуде у Магадан і поїхав на «Татрі»
зустрічати. Звичайно, ми їхали за вантажем в порт. Пароплав повільно причалив, усі пасажири зібралися на палубі. Серед них я пізнав Ніну. Як тільки поклали трап на пароплав, я піднявся на борт. Ніна стояла з дітьми. Зустрілися ми зовсім не так, як я мріяв. Чомусь тільки привіталися, навіть не обійнялися. Я взяв Лару на руки і запитав: «Пізнаєш мене? Я твій батько.». Вона відповіла: «Я тебе не знаю. У мене немає батька.» Звичайно, вона мене не пам'ятала. Коли мене арештували, їй не було і двох років. Чомусь ця зустріч теж залишилася в пам'яті. Мені здавалося, що ми одвикли одне від одного. Адже ми довго жили в розлуці. Спочатку в травні 45 року нас розлучили в Німеччині. Більше року ми тоді не бачилися, потім кілька тижнів жили разом у Полтаві. І знову нас розлучили в 1946 році, тепер уже на довгих 7 років.
Цілу ніч їхали ми з Магадану в Дебін. Привіз я родину в нами побудований будинок. Було дуже важко, тісно і незвично, особливо для дітей. Родина Аблаєвих уже жила в задній частини. Плита була одна і один стіл для обох родин. Бувало, увечері від розпеченої плити дуже пекло, а до ранку ковдра примерзала до стіни. Так ми перезимували. А ранньою весною почали будувати будинок для нас. Мені сільрада виділила ділянку землі на краю селища, прямо біля Колимської траси. Почав я заготовляти ліс. Знову знайшов закинуті будиночки. (Колись невеликі партії ув'язнених добували золото по дрібним річечкам.) Поїхали ми втрьох: я, Ніна і Ірина на ЗИС - 150 (радянська вантажівка з переднім ведучим мостом). Їхали по старій, зарослій дорозі, з однієї сторони висока сопка, з другої - крутий обрив. Будиночки знаходилися в розпадку. Причепив я один будинок тросом і розвалив його. Навантажили повну машину довгими колодами. Коли їхали назад, на одному дуже крутому підйомі передня частина машини піднялася у повітря, я втратив керування. Довгі колоди підняли кабіну в повітря, колеса не торкалися дороги і весь перед машини вже був над обривом. Тоді я серйозно злякався. Адже ми були далеко в тайзі, ніхто не знав, де ми. Дуже обережно висадив Ніну з дочкою. А сам повільно відпустив гальма і машина сповзла назад на дорогу. Довелося перевантажувати машину: самі довгі колоди поклали на кабіну, щоб завантажити передню частину.
Почалося будівництво будинку. Найняв я хлопців і за суботу поставили каркас будинку. У неділю я любувався своїм майбутнім будинком, а у понеділок дивлюся - а будинку й немає, навіть колод немає! Виявилося, завгосп селища не хотів віддавати цю ділянку і послав своїх людей розібрати мій каркас. Вони розібрали і віднесли колоди метрів за 200 у глибоку канаву. Я звернувся в сільраду зі скаргою. Завгоспові було наказано повернути мені будматеріали і поставити знову каркас. Потім ці робітники за спирт (горілку там не продавали, а тільки спирт, тому що горілка на Колимі замерзала) допомагали мені надалі в будівництві. Працювала вся родина. Дочки збирали на торф'яних болотах мох і носили його додому. Мох служив для ущільнення й утеплення. І собака допомагав. Пес завжди охороняв дівчат, коли вони збирали мох.
Йшли дні і ріс будинок. Уже були стіни, підлога і крокви даху. Але дах був не укритий, коли ми переїхали у свій будинок. Напевно, Ірина і Лариса пам'ятають ці дні, але для онуків я розповім про один з цих днів. Тоді Ніна працювала буфетницею у великій їдальні і там завжди залишалося багато харчових відходів. І ми купили порося. Ми переїхали влітку, час йшов, почалися холодні осінні дощі, а даху-то ще не було! Я попросив на базі великий шматок брезенту й укрив кут будинку, де стояло наше ліжко. Але стало шкода залишеного під дощем поросяти, тому ми забрали його під ліжко. І пес Рекс заліз під ліжко. Дівчатка спали в ногах. Так ми знайшли усім місце під брезентом. Я ламав собі голову, де-ж дістати толь... Але зненацька цю проблему вирішила Ніна. Якось я прийшов додому після роботи - а у коридорі стоїть якісний толь. Почалося будівництво моста через Колиму і завозили будівельні матеріали. Робітники побачили будинок без даху і запропонували хазяєчці 6 рулонів толю за 2 літри спирту. Ніна погодилася, але в господарстві не було ні спирту, ні грошей. Вона пішла до завмага і той виручив.
Наш будинок був набагато краще, ніж в Аблаєвих.
У нас був холодний коридор - 1; кухня - 2; кімната для
дівчат - 3; і велика кімната - 4.
Головне - це було вдало зробити опалення. Вирішив я найняти пічника, адже в піч треба було вмонтувати
змійовик для центрального опалення, що я зробив сам. Прийшов пічник, почав викладати - і запив! А час йде, підходить зима. Тоді я сам добудував піч і затопив. Бувало, вода в опалювальній системі аж закипала, а до ранку було 0 градусів. А в основному в нас у будиночку було тепло. Топили вугіллям і його було достатньо, тому що я сам возив вугілля по 12 т. у машині, і якщо я півтони розвантажував вдома, то ніхто і не зауважував. Дров я теж навозив досить. Привозив я, в основному, довгі колоди (усе ті ж кинуті будинки в тайзі). Але їх треба було розпиляти і порубати. Пиляти великою поперечною пилкою одному ніяк неможливо. І отут мене мої дівчата виручали, пиляли зі мною поперемінно, то одна, то інша. (Ірина і Лариса, напевно, пам'ятають це). До зими в нас було в сараї достатньо палива. Так ми і зимували. Біля будинку був у нас двір, посадили берізки, вирощували картоплю. У цьому будинку ми прожили до від'їзду і потім продали його за 1000 карбованців.
(Дивіться далі фото)
Життя наше нормалізувалося. Ми обоє працювали, діти ходили до школи (коли дівчатка тільки приїхали, то Ірина пішла в 3-й клас, а Лариса тільки в 1-й).
Перші роки, поки в мене була поразка в правах (відповідно до суду), я працював слюсарем на автобазі. Майстерня була непогано устаткована. Там були і токарські, і фрезерні верстати, зварювання і багато іншого устаткування.
- стор. 10 -
<< НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20 МОЯ МОЛИТВА |
