- стор. 15 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
|
- стор. 15 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
|
| Моїх рідних я востаннє бачив у жовтні 1939 року, тобто, коли я був закликаний у Армію. А з 1941 року я взагалі нічого не знав про них. І, звичайно, вони не знали, що зі мною. І отут я взнаю, що мати жива, живе з молодшим братом (він на 12 років молодше мене) у Казахстані, і другий брат теж живе в Казахстані, але вони нічого не знали одне про одного. Коли я в 41 році потрапив у полон, матір отримала зі штабу Армії повідомлення, що «Ваш син пропав без звістки». Мене вона вважала загинувшим. Я теж майже був упевнений, що мої рідні загинули. Коли я після полону виїхав з Полтави додому, там розповіли, що потяг, у якому вивозили німців, у Харкові був розбитий літаками. Червень 1961 року. Ми зібралися і нас відвезли в Магадан, відтіля пароплавом ми доплили до Находки. Ми вже знали, як знайти мати з братом. Доїхали до Новосибірська потягом, а відтіля до Семипалатинська. Із Семипалатинська потрібно було ще 35 км. плисти на пароплаві по Іртишу до Уба-Форпоста. Так називалося село, де жила мати. На станції в Семипалатинську я вирішив узяти таксі, щоб переїхати до річкового порту. Знайшов таксі і про усякий випадок запитав водія, чи не знає він село Уба-Форпост? Він відповів, що знає, але це далеко. Ми договорились про ціну, я забрав своїх і ми поїхали не на річковий вокзал, а прямо в Уба-Форпост. По дорозі нам зустрілася вантажівка. Це був брат, він випросив машину в колгоспі, щоб нас забрати, але ми розминулись. Приїхали ми в село. Стояла дівчинка років 6-ти. Ми зупинилися і я запитав, чи не знає вона, де живе родина Гааг ? Вона відповіла, що знає, я посадив її на коліна і дівчинка говорила, куди їхати. «Отут праворуч» - сказала вона і я побачив будиночок із глини, маленькі віконця, плаский дах. Ми під'їхали і зупинилися. Вийшла мати. Худенька, я її відразу пізнав і вона мене теж пізнала. Вона підійшла, обійняла мене і тільки тихенько сказала: «Йоганн». І я теж тільки міг сказати: «Мама». Я помітив, що вона плаче і я теж не витримав. Так ми постояли трохи, а потім я представив їй невістку Ніну і майже дорослих онучок Ірину і Ларису. Коли мене мати 22 роки тому бачила останній раз, я в її понятті і сам ще був дитиною, а отут я їй привіз двох дорослих онученят. Незабаром повернувся брат Леонгард. Він нас у Семипалатинську не знайшов і вирішив, що ми поїхали пароплавом. Якби я зустрів його де-небудь в іншому місці, я б його не пізнав. Останній раз, коли я його бачив, йому було всього 10 років, а тепер це був батько 4 дітей, і всі дівчинки. Прийшла його дружина Зіна з роботи. Зібралися всі діти - і двір став повний! На другий день приїхав брат Людвіг, теж із дружиною і дітьми. Так ми зустрілися перший раз після війни. І ще я хочу, щоб ви знали. Батько мій загинув у Трудармії 1 серпня 1943 року. Йому було всього 50 років. У свідченні про смерть батька сказано, що помер він від «пороку серця». Такий діагноз писали усім, кого розстрілювали. Сестру Кароліну я вже не побачив. Вона померла. Мати розповіла про неї. Коли її вивезли в Казахстан, вона втратила двох маленьких дітей, а сама потрапила кудись до казахів-пастухів. Після всіх цих переживань вона зійшла з розуму. Часто вона не розуміла, що робить. Одного разу уночі вона вискочила в нічній сорочці, голосно кричачи: «Тепер я знаю, де моя Марія!» - це її старша дочка, - і утекла. Ранком мати пішла її шукати, не знайшла. Пізніше знайшли Кароліну в ріці мертвою.
- стор. 15 - << НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 |
