Роботу я знайшов швидко. Спочатку на м'ясокомбінаті, робітником у ковбасному цеху. Але швидко майстер-німець виявив, що я говорю по-німецки, і він усе частіше використовував мене, як перекладача. Там я працював не довго, хоча робота мені подобалася. Пішов я відтіля, тому що одного разу в обідню перерву німці, солдати, усіх вигнали в двір. Там була викопана яма, усіх вишикували навколо цієї ями. Привели в наручниках одного робітника, зачитали наказ. За крадіжку німецького майна - розстріл. За палку ковбаси розстріляли людину. Мені ця страшна картина всю ніч не виходила з голови і на наступний ранок я не вийшов на роботу, вирішив туди більше не ходити.
У Полтаві при Радах було Обласне керування МТС. На цій базі німці вирішили керувати колгоспами. З'явився наказ німців, щоб усі працівники облуправління МТС, а так само всі колишні працівники, інженери, агрономи, економісти з'явилися на роботу. Усі прийшли, тільки директор не з'явився, його кабінет зайняв німець. От туди я пішов і мене зразу ж прийняли на роботу секретарем - перекладачем. На моєму робочому столі, що стояв біля української секретарки, поставили дві друкувальні машинки: російську і німецьку. Шеф наш, обер-лейтенант, зібрав всіх і представив мене. Він сказав, що відтепер усі діла підуть через Herr Haag. Якось дивно чулося: «пан», замість «товариш». Німці не знали російської мови, а росіяни - німецької, от я і придався. Мені було непогано: дали квартиру, меблі.
Німці перейменували МТС на LBGU, начебто обл-радгосп-об’єднання.
Перша зустріч з Ніною після госпіталю.
З Ніною ми зустрічалися щодня, іноді цілими днями. Обидва були молоді: мені 24 роки, а їй 21. І 23 травня 1942 року пішли в ЗАГС і зареєстрували наш шлюб.
Відразу після ЗАГСу.
Дуже часто згадую той час: чи могла тоді ця 22-х-річна дівчина уявити собі, коли йшла зі мною в ЗАГС, що їй багато, дуже багато прийдеться пережити через те, що її чоловік німець? Часто доля випробувала її на вірність! Такі іспити витримує тільки одна з тисячі.
Зараз, коли пишу ці рядки, дивуюся: як могли ми в той час, адже навкруги йшла жорстока війна, нічні бомбування, порожні магазини, невідомо, що буде далі - піти в ЗАГС? Але ми пішли і були щасливі!
Незабаром у нас народилася перша дочка Ірина.
Але не довго тоді в Полтаві тривало наше щастя. Німці почали відступати. Фронт наближався до міста. І знову встало життєво важливе питання: «Що робити? Як діяти?» Я тепер був уже не один, у нас була маленька дочка. Я був переконаний, що в Полтаві мені залишатися не можна. Багато хто з жителів знали, що я німець, багато хто бачили мене з німецькими солдатами, а цього тоді було досить для КДБ, щоб мене знищити.
Я почав готуватися до від'їзду. Своєчасно дістав собі вантажівку, полуторку, ГАЗ-АА і попросив знайомого водія навчити керувати машиною. Раніш я ніколи не сидів за кермом. І на початку вересня ми виїхали з Полтави. А Ніні з дочкою я надав вибір: Я охоче візьму її із собою, але вона може залишитися з батьками в місті. Батьки наполягали, щоб вона залишилася. Але Ніна сказала: «Куди мій чоловік - туди і я.»
Отже, ми рушили, не знаючи взагалі куди. На захід. Ця поїздка тривала цілу зиму 43-44 років. Ми їхали не одні, з нами було ще кілька родин, котрі теж боялися потрапити у руки до своїх (КДБ). Усі ми ще числилися, як співробітники «LBGU», одержували від них платню і харчування. Їхали з зупинками. Перша тривала зупинка була поблизу Львова.
Перші 2 знімки - жовтень 43 р. Біла церква.
Правий знімок - вже в Німеччині, у селі Лукау.
Отут німецькі війська знову зібралися з силами і почали контрнаступ і навіть знову зайняли Харків. Наш шеф LBGU уже мріяв знову повернутися в Полтаву. Але на жаль... Узимку 43 року ми знову рушили на захід, добралися до Польщі.
Про один день цієї поїздки розповім докладніше. Ми з Ніною потрапили в дуже важке положення. Нас застала завірюха і машина застрягла в снігу. Наступила ніч, навкруги нікого немає, тільки вітер свистить. Сніг уже забрався в кабіну. Я став боятися за Ніну з Іриною. Мені стало страшно. Ніна мовчки терпляче тримала на руках укутану дочку. Допомога тоді прийшла зненацька. Мимо проїжджав поляк на коні із саньми. Я його попросив і він забрав з собою Ніну з дитиною. Мені він сказав своє прізвище і додав, що до села 3 км. На другий день я абияк відкопався, доїхав до села і знайшов Ніну. У цій родині жили три чоловіки: дід, син і онук. Коли я прийшов до них, Ніна наводила на кухні порядок, мила посуд. Не пам'ятаю точно, скільки ми там жили, потім рушили далі. Добралися машинами до польського міста
Кракова, далі їхати не могли, тому що не було бензину, та й техніка відмовила. Перевантажились на залізнодорожню платформу.
Знімок зроблений узимку 1943 року в Польщі.
Навесні 44 року ми прибули в Німеччину, у дуже красиве містечко «Neusalz» на Одеру. Там у 1944 році народилася наша друга дочка Лариса.
Наші шефи переконалися, що їм з нами вже не повернутися на Україну, і суспільство було ліквідовано. Мене влаштували на роботу в авторемонтну майстерню в місті Гриндберг, 25 км. від Нойзальця. Прийшов важкий час, особливо для дочки Ірини. Прийшов строк відправити Ніну в пологовий дім, я тоді вже працював у іншому місті. Куди подіти Ірину? Я договорився з однією німецькою родиною, у яких було двоє маленьких дітей, і вони забрали Ірину. Ці люди більше місяця няньчили і годували нашу дочку нарівні зі своїми, не зажадавши від нас ні грошей, нічого, тільки нашу подяку. Ніколи не забуду, як я залишав її там, вона так плакала, усе протягала ручки до мене, не хотіла там залишатися. Їй був тоді рік і вісім місяців. Так вийшло, що Ніну поклали в пологовий дім трохи раніш терміну і вона знаходилася там більше місяця. Коли я забрав Ніну з Ларисою з пологового дому, пішли забирати Ірину. Вона не звернула на нас ніякої уваги, продовжувала грати з дітьми, як своя, за цей місяць вона нас зовсім забула і розмовляла тільки німецькою. Але потім поступово звикла і до нас і до своєї сестри.
Російська Армія наближалася і сюди. І знову ми рушили, тепер уже з фірмою «Rudolf Wagner“, де я працював, далі на захід. Дісталися вже близько від Берліна, отут мій шеф Рудольф Вагнер залишив нас і зник. Ми залишилися між американцями і росіянами.
Як діяти? Я і Ніна вирішили залишитися, не їхати далі на захід, до американців. Довідалися, що американці все одно «росіян» передають росіянам, а ті прямим повідомленням відправляють цих людей у Сибір.
- стор. 6 -
<< НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20 МОЯ МОЛИТВА
|
