|
Отже, я став військовополоненим. Умови в таборі були жахливі. Перші дні взагалі не годували. На щастя, для мене це тривало не довго. Вступати в контакт із німцями я боявся, усе мені той кругломордий перед очима стояв. Усе-ж я тримався недалеко від забору, щоб чути, що говорять. Один раз прийшов офіцер і попросив чергового, щоб він вибрав 20 чоловік з області Полтави. Там я дотепер ніколи не був, але з географії знав, що Полтава лежить у напрямку моєї Батьківщини. Я заявив, що я з Полтави, і виявився серед цих 20 чоловік. Незабаром подали вантажівку, нас посадили і ми поїхали в Полтаву. Їхали в критій машині, ми нічого не бачили, як раптом машина зупинилася й офіцер оголосив: «Klo!». Ми зрозуміли, деякі вилізли з машини, і отут офіцер запитує:
«Є тут хто-небудь, хто хоч небагато розуміє по-німецькому?» Я йому відповів, що говорю німецькою мовою. Коли він почув, що я чисто говорю німецькою мовою, він наказав мені пересісти до нього в легкову машину. По дорозі він усе розпитував мене, хто я такий, я пояснив, що німець, був призваний в Армію, і от я тут. Він мені і говорить: «Добре, Йоган, побудь трохи зі мною і я відпущу тебе з табору і ти поїдеш додому». Цей офіцер був дуже співчуваючий, повна протилежність тому, круглолицьому.
У Полтаві для офіцера вже була приготована кімната і для мене в тім же будинку найшлася кімнатка. Так я, що був учитель, завідуючий школою, потім сапер Червоної Армії став одночасно і військовополоненим, і денщиком, і перекладачем. Я був безконвойний, ходив, куди хотів, мав папір: «Гак Йоган, на службі в обер-лейтенанта такого. (Прізвище я забув.)
Знімок зроблений у Полтаві у вересні 1941 року.
Незабаром, після прибуття в Полтаву, зі мною трапилась подія, що відбилася на все моє подальше життя. Один раз на вулиці, не доходячи до своєї квартири, мені стало погано, я сів на поріг біля якогось будинку, і там знепритомнів. Очунявся я через 6 днів у якійсь кімнаті. Наді мною стояла висока людина в окулярах і в білому халаті, очевидно, лікар, у руках у нього був шприц. Коли він помітив, що я відкрив очі і дивлюся на нього, він сказав: «Na, endlich !» - « Після 28 уколів ти отямився, тепер будеш жити!» і пішов. Я довідався, що занедужав тифом. Німці боялись цієї хвороби, як вогню, і, напевно, цей лікар випробував на мені протитифозний засіб. Поступово я приходив у себе, і в мене з'явився апетит. Нічого вже не боліло, але вставати ще не міг. Вхід у мою кімнату був заборонений, тільки санітари обслуговували мене.
Через кілька днів заходить санітар і питає: «Як себе почуваєш? Прийшла твоя дружина, чи можеш ти її прийняти?». Для мене це було повною несподіванкою, я вже подумав, що втратив пам'ять. Яка дружина? А він повторює питання: «Можеш поговорити з нею?» Я відповів, що нехай зайде. Санітар відкрив двері і ввійшла молода, красива дівчина, привіталася і назвала мене по імені та по-батькові. Цього я не очікував, мені було не по собі. Я подивився на неї і на себе. Мої руки були зморщені, шкіра та кістки, давно не голений. Вона помітила мою розгубленість і сказала, що зайде до мене пізніше, і пішла. Як мені було прикре, що я не запитав, хто вона, як її звати. З цього дня я щодня, кожну годину чекав на неї, але вона не приходила.
Я швидко поправлявся, уже міг уставати, попросив дзеркало, поголився - усе чекав на неї, але вона не приходила. Через кілька днів забіг до мене хлопчик, років 12 і говорить: «Мене прислала моя сестра Ніна, вона у Вас була.» так я довідався її ім'я. Я розпитував, хто вони, звідки знаєте мене ? Він розповів, що Ніна вийшла з будинку і побачила, що недалеко лежить червоноармієць. Спочатку вона подумала, що мертвий, а потім помітила, що живий. Вона порадилась з батьками і вони вирішили заявити в німецький лазарет. Відтіля прийшов санітар, найшов якийсь папірець і пішов, а незабаром прийшов лікар і двоє з носилками.(Видно вони прочитали, що я на службі в обер-лейтенанта.) Жителям наказали відійти і не підходити, мене роздягнули, одяг кинули там же, а мене віднесли. Ці люди підібрали мій одяг, прокип'ятили, випрали, вигладили, щоб вернути, якщо я виживу. З моєї солдатської книжки вони довідалися, хто я. Коли вони довідалися, що я вижив, то вирішили принести мій одяг. Але Ніну до мене не пускали, тому що вхід до мене був заборонений. Тоді Нінина мама порадила сказати німцям, що вона моя дружина, тоді німці пустять. Так вона і зробила.
Я швидко поправлявся після хвороби і прийшов час іти з лазарету. Коли я виходив з кімнати, то мимоволі оглянувся. На двері висіла табличка: «Eintritt streng verboten!» «Вхід строго заборонений!».У цій ізольованій кімнаті я провів майже місяць. Видужавши, я вирішив зайти до родини Шеховцових. Це було прізвище Ніни. Я опорядився і подався до них. Зайшов і побачив Ніну. Вона сиділа на дивані, піджавши одну ногу під себе. Спочатку вона не пізнала мене, що я є той самий, якого вона відвідувала в госпіталі. З цього часу ми стали зустрічатися.
Напевно ви здогадалися, що це та сама Ніна, що відвідувала мене і назвалася моєю дружиною. Але ж пізніше вона дійсно стала моєю дружиною, а вашою мамою і бабусею.
Після хвороби я повернувся до мого шефа. Він стримав своє слово і відпустив мене з табору. Я одержав папір з печаткою, що я звільнений, із проханням до всіх установ, надавати мені допомогу. З цим папером я міг йти, куди я хочу. Стало питання, що робити?
З родиною Шеховцових я був уже добре знайомий, часто бував у них. Ніна мені подобалась, але наші відносини ще були зовсім офіційні. Я знав, що недалеко в мене є батько, мати, сестра і два брати, яких я давно не бачив. Та й Соня була там, і я вирішив їхати додому.
Приїхав я у свої рідні краї. Здалеку побачив я наш будинок. Ноги самі швидше понесли мене туди. Але, нажаль, ні в будинку, ні в селі я не знайшов ні однієї німецької душі. Усіх встигли вивезти. У наших будинках жили чужі люди. Адже в будинках залишилося усе, що потрібно для життя: міцні будинки, худоба, інвентар, запас продуктів. Я запитував: «Де ж хазяї?» Мені відповідали, що це були німці і їх вигнали. Мені так хотілося зайти у свій рідний будинок і усіх відтіля вигнати. Але заговорив здоровий розум. Невідомо, що буде далі, чим закінчиться війна. І залишатися там я не міг. Мовчки пішов на станцію.
Вирішив знову виїхати в Полтаву. Визнаюся вам, що я тайкома почував радість знову зустрітися з Ніною. У Полтаву я приїхав ранком і відразу пішов на ту вулицю, де жила Ніна. Не знаю, як це вийшло, але Ніна йшла мені назустріч. Ми зустрілися посередині вулиці і мовчки обійнялися.
Такими ми були, коли познайомилися.
- стор. 5 -
<< НА ПЕРШУ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20 МОЯ МОЛИТВА |
